VIII. РОЗДІЛ

ПРИЙШОВ ВЕЛИКИЙ ДЕНЬ

Довідуюся про війну в поїзді. - Ніякої політичної пропаґанди. - Чи прилетять большевицькі літаки? - Гітлер до німецького народу, а Ганс Франк до "громадян Генерал-Ґубернаторства". - Звернення проф. Кубійовича. - Дурне положення української преси. - Гарячкові дні. - Перші вістки з-над границі. - Відмаршували оперативні групи. - Телефон з німецького штабу в Ряшеві. - Зловили Гайваса! - Його пригоди в дорозі на Львів. - Події у Львові і бандерівське проголошення української держави. - Надзвичайне засідання ПУН. - Становище Голови Проводу. - Одноднівка "Українського Національного Комітету". - Ніхто цим не цікавиться, тільки Альфред Розенберґ. - Скоропостижний кінець цього Комітету. - Відійшли культурники на схід. - Переговори з Маланюком. - Вимарш Сціборського і Сеника. - Перехід Бойдуника у власному його свідоцтві. - Німці конфінують полк. Мельника в Берліні. - Остаюся самий у Кракові.

В другій половині червня, коли вже вся підготова була за нами і ми з дня на день вижидали вибуху війни, поїхав я на кілька днів до Криниці, на відпочинок біля моєї родини. Ніхто не пізнав би тепер Криниці. Скрізь українська мова, українські написи, з жидів і поляків ані сліду. Час-до-часу промчить німецьке авто, покажеться цивільна або військова німецька уніформа, а позатим куди не глянь - самі українці. Українська вчительська семінарія для дівчат, український Повітовий Союз Кооператив, українська міська рада, українські відпочинкові доми й оселі, по вулицях ходять лемки, що колись несміло і крадьки перед людським оком промикалися через прадідівське своє місто. Аж дивно, як мало потрібно часу, щоб зникли двадцять літ інтенсивної полонізації...

На кожному кроці знайомі, приємно говорити тільки про погоду, прогульки, купелі й всякі дрібнички, якби не було на світі війни, большевиків, революції... Всякоє земскоє отложім попеченіє... Лагідне й запашне гірське повітря заспокоює нерви, наводить сон на повіки. Тут газети мало хто читає і до радія не надто цікавий, все те залишилося десь там далеко в Кракові, Сяноці, Ярославі, Холмі...

Приходить неділя, пращаюся з жалем, треба досвіта вставати, щоб поспіти на поїзд до Кракова. Бо завтра знову все по-старому: клички, кур'єри, література, інструкції. Інколи здається, що остогидло те все, та вистане, щоб ви кілька днів здалеку від того побували - незрима сила тягне вас назад.

На станції рух невеликий, у тому сезоні мало хто виїжджає з Криниці, натомість поїзди з долів викидають повні вагони людей. Садовлюся сам один у цілому переділі, приходить момент, коли рушити має поїзд. Якийсь рух счинився на плятформі станції, стоїть купка людей, розмахує руками і щось з запалом до себе говорять. Кришки розмови долітають до вух: радіо, шоста година, бомбардування, Гітлер говорить... Невже війна? Куди там! Хто може думати про війну в цей чудовий, пахучий і сонячний ранок!

Захекала машина, колеса розгойдуються поволі в бігові, рейки крутяться серпентиною серед прекрасного краєвиду лемківських гір. Так гарно й тихо всюди... Навісні думки сверлують мізок... Може й правда це? Всі свої авантюри Гітлер зачинав над ранком, але звичайно в суботу - це його щасливий день - а сьогодні неділя...

Немає вже спокою. Швидко мчить поїзд, та мені здається, що він суне черепахою. По дорозі самі малі станції, але ось і Тарнів, більший залізничий вузол, тут пересідаються на інший поїзд. На станції говорять уже про війну, справа зовсім певна, вранці почалося, німці в радіо чули, вже ніхто з тим не криється. І хочеться вірити і все ще годі прогнати недовір'я з серця... як дивно! Ось уже шість годин, як почався кривавий герць, на нього ми більш як двадцять літ чекали - а тут нічого не змінилося навколо, сонце світить так само, як світило вчора і світитиме завтра, в поїздах нема руху, люди зайняті своїми справами, як учора й перед роком, там ось якийсь дядько їде в поле, косовицю мабуть зачинати, тут будник зустрічає поїзд з хоруговкою - так робить він може ще з австрійських часів - все йде по-старому, якби нікого не цікавило те, на що ждали мільйони й мільйони людей... Стакато ритмічного руху коліс надає гостроти думкам...

Там десь розгоряється пекло офенсиви від Карпат по Балтійське море. Цікаво, який опір ставлять большевики. Може відплата буде цієї ночі? Треба сподіватися літаків над Краковом. А наші друзі здовж границі від Сянока до Білої Підляської? Що думають тепер вони, після стільки тижнів нервового нап'яття? Чи вирушили вже?

Серед таких думок поїзд заїжджає на станцію в Кракові. Нічого тут не показує на нову війну. Обсервую обличчя поляків - ані радости ані смутку. Одначе більшість з них напевно радіє, що Німеччина вплуталася в нову війну. Та ще й з яким противником!

Трамвай підвозить мене на Зелену вулицю, навіть додому не вступаю, щодужче біжу до нашої централі, жадібний нових вісток. Є там усі: Сич, Гриб, Сціборський, Ольжич, Вассиян, Оршан. Позатим у домівці пустка, ніхто там не працює в неділю, нема жодних курсів, тільки дижурні для зв'язкової й кур'єрської служби. Сьогодні перед веде Сич. Розводиться над мілітарною сторінкою нової події, водить прутом по мапі, снує якісь здогади. В усіх атмосфера втішна, але й приглушена якось. Налито повні груди радости, що сцепилися оце з собою страшні дві сили, а конфлікт цей повинен принести упадок москалям. І хоч темно на горизонті перед нами, стрімкий і скелястий шлях перед ОУН, та є принаймні якісь надії і можність користати з політичного струсу на сході.

Розмови йдуть пізно в ніч, спокійні якісь, позбавлені гарячковости, аж занадто зрівноважені.

Цеї ночі кожен сподівався большевицьких літаків, на диво ніч проминула спокійно. Так само друга й третя - ніхто не бачив большевицьких літаків поза лінією фронту.

Вранці хапаємо за газети. "Кракавер Цайтунґ" приносить коротке повідомлення, що "фірер" говорив "до німецького народу" про своє рішення випередити большевицьку аґресію, а в той сам час танкові колони рушили через границю й ескадрилі літаків скидали бомби на більші міста й вузли залізничної комунікації. "Я рішився знову скласти долю й майбутність німецької держави й німецького народу в руки наших вояків. Нехай Бог допоможе нам у цій боротьбі!" - такими словами кінчав Гітлер свою промову по радіо.

Ще якась довша редакційна стаття, нема терпеливости її читати. На самому низу - що за диво? - щось українськими літерами! П'ять рядків ляконічного повідомлення на українській мові про війну на сході, що принесе українцям звільнення від большевизму і право вільно молитися й виконувати релігійні практики. Та й стільки всього, на що міг здобутися гітлерівський пропаґандист.

Яке ж це безмірно дурне, цих п'ять українських рядків у німецькій газеті! Неначе на глум. Що й не казати, як не обдарував Господь німців, але розуму їм таки поскупив. Чи бачив хто, щоб пориватися війною на двістімільйонового колоса, зложеного з мозаїки національностей, і не знайти для них ні слова надії й заохоти, щоб перетягнути їх у свій табір? Ні, це не може скінчитися добром...

Ганс Франк, сатрап у Генерал-Ґубернаторстві, і собі не хотів лишитися позаду свого "фірера". Міг Гітлер говорити до німецького народу, чому б не виступити йому з проклямацією до "людности в Генерал-Ґубернаторстві"? Подаємо внизу це "звернення", як зразок безглуздя німецької воєнної пропаґанди:

Громадяни й громадянки Генерал-Ґубернаторства! Згідно з наказом Фірера великої Німеччини німецька збройна сила з сьогоднішнім днем перейняла активну оборону християнської Европи проти найбільшого ворога християнства й західньої культури. До цього примусила необхідність покінчити раз на все з большевицькою кертичною роботою та з фальшивою політичною грою совєтського уряду.

Націонал-соціялістична Німеччина - як носій і виконавець нового ладу суспільної справедливости - вхопилася за зброю проти большевизму після того, як дістала в свої руки незбиті докази, з якими перфідними засобами приготовлялися володарі Кремлю, в спілці з ворогами Німеччини, під маскою договірних умов знищити творення нового ладу й поширити вогнище війни. З сьогодні оповіщеної відозви Фірера Великонімеччини та з заяви німецького уряду виходить виразно, що мирові намагання Німеччини вже від двох літ совєтський уряд систематично саботував. Рішення Фірера Великонімеччини вжити найсильнішу збройну силу світа з її союзниками до гігантськoгo вмаршу від Нордкапу до Чорного Моря - це був одинокий засіб взяти Европу під охорону перед загрозою большевицького терору.

Громадяни й громадянки Генерал-Ґубернаторства! Ви знаєте, що треба думати про Совєтський Союз! Ви знаєте, як Вашим землякам поводилося з другого боку Буга й Сяну впродовж останніх двох літ! Ви стоїте під певною охороною німецької збройної сили, що зуміє сповнити свої завдання! Можете спокійно виконувати свою щоденну працю! Перед кожним з Вас виростають також особливі обов'язки, що Ви їх маєте сповнити у Вашому власному інтересі, розважно і здисципліновано! Не давайте себе вводити в блуд фальшивими сплетнями, тільки будьте свідомі сили німецького меча, якого вістря почислиться з московськими зрадниками і знищить найбільшого ворога християнської цивілізації!

Краків, дня 22 червня 1941.

Д-р Франк, Генерал-Ґубернатор

Що сподівався осягнути Франк цією відозвою? Що давала чи обіцювала вона "громадянам Генерал-Ґубернаторства"? Це тайна, що на неї міг би відповісти хіба один тільки Ганс Франк.

Випадало щось сказати українцям і від Українського Центрального Комітету. На жаль, забулися десь наші наради й конференції, замість "маніфесту до українського народу" вийшло підстрижене під вимоги гітлерівської пропаґанди бліде слово, що нічого не казало і сумно гляділо на нас зо сторінок "Краківських Вістей":

У ВЕЛИКУ ХВИЛИНУ

День 22 червня 1941 року - це день великого, довгожданого, переломового історичного моменту. На наказ Фірера німецького народу рушили німецькі збройні сили на Схід у царство темряви і жидо-большевицького звиродніння. Цілих двадцять років каралися там поневолені народи й гинули в муках мільйони. Зокрема вигибав там наш багатострадальний народ, винищуваний кремлівськими садистами.

З днем 22 червня прийшла врешті в наших героїчних визвольних змаганнях нова можливість здійснити найвищий наш національний ідеал. Серця наші переповнені вдячністю до Всевишнього за те, що дав нам дожити до щасливого моменту. Перед нами нова спроба - спроба нашої державної зрілости. Мусимо здати тепер довго приготовлюваний іспит нашої зорганізованости, дисциплінованости, працездатности, ідейної жертвенности. Кожний з нас мусить до глибини перейнятися думкою, що на ньому "мільйонів стан стоїть, що за долю мільйонів мусить дати він одвіт".

Нехай же ж почуття великої відповідальности супроводить кожну нашу думку, кожне слово та кожний учинок, щоб у висліді наступило здійснення того ідеалу, за який гинули мільйони найкращих синів і дочок української землі.

В цю радісну історичну хвилину особливі почування звертаємо в бік непереможного німецького вояка, що в своїх епохальних змаганнях за новий лад Европи скропив кров'ю і наше визволення з тюрми народів. Повсякчасно молитимемо Бога за Фірера великого німецького народу, за його лицарське військо, за щастя, за здійснення всіх задумів його на остаточну перемогу.

Краків, дня 22 червня 1941.

Володимир Кубійович, Провідник УЦК

Щоправда, всі українські леґальні чинники та вся українська преса знайшлася в дурнуватому положенні: Вони мусіли говорити, в той час, як підпілля могло мовчати. А нарід покищо не заглиблявся в політику, він радів самим фактом війни, не прочуваючи, що вона йому принесе. Виливати йому відро холодної води на голову в цьому моменті значило б відбирати йому віру, якої так дуже буде потрібно в найближчому часі. А з другого боку, неможливо не скласти данину урядовим німецьким вимогам і мовчати в моменті, коли страшна заграва загорілася на Сході.

І що могла дати в той час українському народові леґальна преса? На одверту опозицію іти не могла, бо й не було доцільно, а сказати тогo, що хотілося б - не вільно. Наведемо тут передову статтю часопису "Краківські Вісті" в першому числі після вибуху війни з дати понеділок дня 23 червня, щоб дати образ того, як могла і про що писала в той час українська преса:

ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ...

Вже другий рік читаєте наш часопис і дивуєтеся, чому це ми промовчуємо те, що найважніше для Вас, що Вас цікавить, пече, болить, роз'ятрює рани в серці, - чому не приносимо вісток з рідного краю, цього подиху євшан-зілля.

Не думайте, що ми не розуміли Вас. Розуміли - і мовчали не тому, що "мовчанка це золото", або що "козак знає, та мовчить", а тому, що вимагала цього хвилина.

І Ви навикли. Зрозуміли, в чому річ, і зрозуміли нас. Зрозуміли й вимогу дійсности, що треба - мовчати, працювати, ждати і... вірити.

Врешті прийшов час. Ваші сни, ваші мрії сталися дійсністю.

Це наш Великдень! "Друг друга обнімем"... браття і сестри.

Ви чуєте воскресні дзвони: конає кат, тріщить царство сатани - світ мусить повірити в чудо і справедливість Божу!

Заблиснуть до сонця волі скаламучені озера, вітри свободи повіють понад могилами дідів, батьків, що голови за волю поклали, - повівають над тим великим цвинтарищем народу, де спочили сном вічним мільйони замучених голодом, заморожених у дикій півночі Соловок, у тайгах Сибіру, Білому Каналі, закріпощених у пустарах Монголії і Туркестану. Ще тому день живі могли завидувати їм вічного спочинку - що муки їх уже скінчилися, що не бачуть цього всього - нині стократь щасливий той, хто дожив тієї великої хвилі!

А проте будьте спокійні. Будьте гідні менту, що прийшов. Не екзальтуйтесь, а будьте вояками на сторожі нашої долі. Не попадайте в дурман шалу від радощів, не марнуйте зайво хвилин: послух, карність, мовчаливість, праця - це нинішній наказ!

Праця, і ще раз праця! Подвійна, потрійна - з натугою всієї сили - вдень і вночі! Кожний на своєму місці, якби нічого й не сталось.

Тоді Ви докажете, що вмієте підтягнутись до всіх вимог, що вмієте не лише сумувати, зідхати, тужити, але й мовчати і працювати, насторожившись.

Не опускайте рук! Робіть те, що робили, що Вам робити кажуть. Цим виконаєте найкраще свій святий обов'язок перед Батьківщиною і тим великим, що її чекає.

Ми, нині, на переломі того, що було досі і що перед нами - старатисямемо докласти всіх зусиль, щоб наш часопис був Вам найкращим другом у ці "Дні Великі", щоб приносив Вам не лише вістки радісні, вістки цікаві, але й те, що найважніше: пораду від душі й серця.

Л. Л.

Не такої мови хотів та очікував український нарід, тому й не диво, що звертав він свої уші в іншу сторону, звідки йшов гомін революційної хвилі, де від нього не самої тільки праці, але й боротьби вимагали.

Аж тепер зачалися гарячкові дні. Атмосфера підогрілася і зразу ж підскочила аж до точки кипіння. В Українському Центральному Комітеті, в Допомоговому Комітеті, в нашій організаційній домівці, під українською церквою в місті, в ресторанах і на вулицях, де жили українці - неописаний рух. Люди стоять купками й жестикулюють, кожен хоче сказати, що він чув у радіо, що писала сьогодні газета, якого він дістав листа від "добре поінформованого" знайомого. Сплетні і правдиві вістки перемішані, годі в тому визнатися.

Напливають перші вістки з-над границі організованим шляхом. На північному відтинку по коротких боях і густій стрілянині німці пішли наперед, північна маршова група ОУН уже в ході. Давня німецько-большевицька границя збережена, обсаджена різно, то військом, то старою, скріпленою пограничною сторожею, то навіть подекуди поліцією. Боїв на середньому відтинку, принаймні поблизу границі, не було. Після перших стрілів, що зірвали з раннього сну українців у Перемишлі, німці перейшли Сян, але міцно обсадили границю. Середня група з Ярослава помаршувала аж за три дні, кілька одчайдухів вирвалися наперед.

В Сяноці спокійно, по большевицькому боці ходять стійки. Аж не хотілося вірити, що вже почалася війна. Німці тут аж ніяк не ладилися до маршу, мабуть рахували на те, що загрожені оточенням з флянку большевики самі відтягнуться. Через те наше Центральне Оперативне Керівництво забарилося і стратило кілька цінних днів. Прийшла вістка, що Гайвас зо своїми людьми поїхав до Перемишля, щоб звідти скоріше передістатися до краю під охороною центральної маршової групи. Південна маршова група ще жде в Сяноці.

Все ще нема достовірних відомостей з самого фронту. Нічого не кажуть воєнні комунікати поза тим, що "ідуть зажерті бої, взято багато полонених, наші панцерні з'єднання посуваються наперед" - ані одної місцевости, щоб зорієнтуватися, куди пересунувся фронт.

А тут уже дехто й валізки спакував, ладен рушати до Львова...

Телефон на бюрку Сича задирчав якось нервово. Ого, мабуть і телефоністка під воєнним настроєм, бо це замісцевий виклик. Говорить Ряшів - по-німецьки. Що за біс? Нікого в Ряшеві не маємо!

- Чи є пан полковник Сушко?

- Хвилину, зараз покличемо, є в іншій кімнаті.

Входить Сич.

- Що? Так, так! Добре знаю, це своя і певна людина! Добре, ще сьогодні там буду.

Сич відкладає слухальце, наша цікавість зависла в нього на устах, ждемо, що скаже.

- Гайваса зловили. Привезли до штабу розвідки в Ряшеві, просять приїхати, зідентифікувати.

Ов, це погано! Перша вістка про наших маршовиків і яка ж недобра!

За годину Сич мчить автом до Ряшева. Нетерпляче ждемо на знак від нього. Нарешті знову озивається телефон.

- Все гаразд. Гайваса звільнили. Говорю зо штабу! Вертаюся завтра, будьте спокійні.

З полегшою віддихаємо. Це ж страшний удар, що за одним махом обезголовлював наше Центральне Оперативне Керівництво.

Гайвас закрутив таку історію, що німота аж роти з дива повідчинювала. Покликався на полковника Сушка - в штабі його назвище було відоме, а знайшлися теж і такі, що знали його особисто. Отож, наче б то з його доручення створено спеціяльні "команди" з призначенням продиратися в большевицьке запілля, сіяти там диверсію, а головним чином нападати на штабові большевицькі осередки, щоб чинити паніку і дезорієнтацію. Ці "команди" в більшості вже ждали поза большевицькими лініями, до них в останній хвилі мали з цього боку доскочити нові люди з інструкціями, і от одного з них, його самого, німці перейняли та унеможливили йому виконати своє завдання.

Все те виголосив він з такою певністю себе, що німакам заімпонувало. Десь поділися погрози, на те місце прийшло збентеження і ніяковість. Що ж, це може бути правда. Ану ж замішана в те вища військова влада? Не погладить їх за те по головці.

Сич усе те потвердив і обох наших "зондеркомандо" негайно випустили, ще й дали їм папері, що йдуть вони на схід у важних справах, проситься не чинити їм перешкод. Ці папері дуже їм пізніше придалися, навіть уже після того, коли втратили свою важність. Та послухаймо, як про те говорить самий Гайвас.

"...Вибух війни 22 червня застав мене в Дуклі в Карпатах. Я негайно зо своїм приятелем Остапом Улицьким вибрався в дорогу. Нашою найближчою метою був Сянік, де очікувала нас група людей на чолі з Т. Баком і Броварем. В дорозі ніяких особливих клопотів ми не мали, хоч з якихсь причин мусіли кусень дороги йти пішки, а не їхати залізницею. І власне на цьому куснику приходилося нести тяженьку торбу Остапа Улицького, який замість більше хліба та сала на дорогу забрав з собою цілу масу нот. Сперечатися з ним у цій справі не помагало, бо він до них прив'язував якесь мало що не магічне значення і хоч, ішовши пішки, перекладав їх з руки в руку, все ж таки не хотів залишити. Попікся і я на тім, бо хоч не дириґент, але час до часу мусів перебирати на себе цей духовий тягар.

В Сяноці ми застали друзів, готових до вимаршу. Але війни ані сліду. Коли перед Сяноком ми бачили розташовані німецькі гармати й багато війська, то в Сяноці того всього не було. Ми кинулися з запитом до наших знайомих, але їхні відповіді не йшли далі, як "чорт його знає, що воно таке". Зайшов я до свого знайомого М. Коржана, з якого квартири, що була приміщена в будинку над самим Сяном, видно було в глибину терену, обложеного большевиками, і звідси нічого особливого не побачив. Правда, в будинку, де жив М. Коржан, був поставлений важкий німецький кулемет і було багато вояків, але на тому й кінець. А по большевицькому боці завважили ми через далековид далеко за свіжо збудованими будинками рухи большевицьких вояків.

Звідси пішов я далі шукати "слідів війни". Але в місті всюди спокійно. Не лише починають нарікати на те наші друзі, але й "цивілі":

- Ліпше постріляли б трохи. А так, то лихо його знає, що воно значить і чого сподіватися. Ану ж большевики вночі зроблять наскок і нас повигортають, як курей.

Врешті прийшла ніч і ми побачили, що наші "стратегічні" розрахунки не оправдуються. Ми думали, що большевики, загрожені німецьким клином з району Кристинополя над Бугом, а другим з Румунії, відразу почнуть відступати з кута напроти Сянока. А тим часом воно зовсім не так. Зате почали приходити відомості, що в районі Перемишля-Радимна-Ярослава почався великий німецький наступ і большевики з поспіхом відступають. Значить, треба туди.

Раненько ми зірвалися зо Стахом та взявши його пісеньки й ноти, а поменше хліба, бо на те вже не було місця в торбі, подалися окружною дорогою на Ярослав. Там зразу зайшли до нашого приятеля, О. Зеленого. В нього в хаті - величезний рух. Двері не замикаються. Люди приходять і відходять. А вісток!.. І щораз нові...

Так, тут почався наступ. Большевики втекли з-над границі, але не дуже глибоко. Зв'язковий перейшов уночі Сян і над ранком вернувся назад. Люди, що на місці, рішилися цієї ночі вислати звідунів, щоб ті пішли глибше в терен і подали, як можна просуватися. Рішаємо відразу, що цієї ночі піду я зо зв'язковим. Розвідаю всі умовини, загальне положення і коли не передам ніяких протилежних відомостей, значить усе впорядку й інші чергової ночі починають переправлятися, згідно з пляном.

Досі дискусія йшла гладко. Почалася гарячіша, коли треба було рішитися, хто піде зо мною. Сл. п. Іван Рогач настоював, що власне він повинен бути ним. Ледве ми його стримали, з уваги на його серцеві недомагання, щоб почекав "одну-однісеньку" ніч. Зате пішов зо мною інший закарпатець, Кузьмик-Петренко.

Була темна ніч. Ми йшли швидким кроком головною дорогою з Ярослава до Радимна. Гнала нас спрага пригоди й непокірне бажання якнайскоріше опинитися по другому боці Сяну. А дорога була досить довга. Ганялися німецькі автомашини, що перешкоджали нам. Нарешті ми відійшли відповідний кусень і там зійшли на поля. Наш провідник, молодий робітник, обізнаний докладно з околицею, був досконалим зразком поєднання простоти й щирости селянського хлопця,
Микола Кузьмик (Петренко), член мандрівного апарату пропаґанди ОУН.
що ним він був ще кілька років тому, і "облітаного" молодого міського робітника, що ним він став останніми роками. Він без труду знаходив найкращу дорогу і ми незабаром побачили перед собою надсянські лози. Тут прилягли в високій траві. Надслухували. Свіжа й вогка від роси трава була пружива й дихала силою. Спокійне небо стояло високо. Від річки йшов легкий шум води і лоз. А позатим тихо. Так приємно було полежати в траві, приложивши вухо до землі. А по кільканадцятьох хвилинах наш провідник:

- Ідемо. Тут треба приготовитися. Провірте кишені, щоб чогось не згубили. Штани і взуття треба зв'язати в клуночок, решту скинемо над самою річкою. Коли б що сталося, збираємося по другому боці в отакому-то місці...

Пішли. Пружива трава вгиналася відчутно під босими ногами і нікого ніде не видно. Ще кілька кроків і ми між лозами. Скинули решту вбрання, зсунулися в воду, холодна вода очерствила тіло, ще більше загострила змисли. Попереду провідник. Хоч як уважно ми йшли, вода з плеском вдаряла об наші тіла і з шумом летіла вниз. Але ось беріг. Вискочили... Відбігли кільканадцять кроків, убралися, а там чорною стіною перед нами село. Ще пару хвилин і ми на квартирі зв'язкового. А тут якби чекали на нас. Багато людей, багато питань, що вимагають настирливо негайної відповіді. Озброєні докладно визначеними інструкціями та й досвідом 1939 року, повчаємо, що і як робити. Так застала нас рання зоря. Проспавшися трохи, встали, попрощалися зо зв'язковим, передали вістки до Ярослава і найкоротшою дорогою вибралися в напрямі шляху, що йде з Радимна через Краківець на Яворів.

Скоро вийшли в поля і тут побачили перші свіжі сліди боїв. При дорогах тіла бійців уже спочивали в свіжих могилах. Зате в полях, у молодих житах і густих столочених пшеницях вони лежали безладно порозкидані так, як їх застала смерть. Столочене збіжжя, здерта земля - єдині свідки останніх болів і конвульсій. Деякі тіла знівечені, а деякі поражені нагло, тільки простяглися, тримаючи кріси в руках.

Спочатку прокинулася в нас лють на них: вони прийшли загарбати нашу землю, зруйнувати наші хати і ось постигла їх заслужена кара. Але опісля думка: хто його знає? А може це наші брати зо Сходу, пригнані сюди силою, віддали своє життя за чужу справу? Мабуть Кузьмик думає про те саме. Бо по хвилині:

- Друже, провірмо документи вбитих. Де ж так іти, не знавши, хто вони такі? Може свої, то хоч згадаємо, заки їх тут безіменних зариють у землю.

Недалеко від нас з одного боку пільної дороги лежала зелена большевицька торба і кріс, а з другого боєць. Мабуть ранений просунувся через дорогу, шукаючи захисту між кулями і тут, на краю лану з молодою, туго зеленою бараболею, заснув навіки. Тяжко якось торкатися тіла незнаної людини. Я перехилив його на бік, а Кузьмик розіпняв ґудзики на грудях і витягнув полотняний портфель. Убогий портфель, витертий, що мав за собою роки служби...

Хвилина, Кузьмик підніс очі і каже:

- Москаль. Ходім...

Засунув портфель назад і ми швидко подалися наперед. Після того вже не були цікаві, хто такі небіжчики і навіть не говорили про те. Пройшли якесь село. Увійшли. В друге. Проходячи серединою села попри кузню, що над дорогою, натрапили на заставу з групи молодих людей. Деякі з них були з крісами. Молодий хлопець з синьо-жовтою опаскою на рукаві, зодягнений по-міському, видно старший у групі, зупинив нас, питаючися:

- Ви звідки йдете?

- З Німеччини, - відповідаємо.

- Маєте кличку? - питається він.

Очевидна річ, що ні. Зрештою - не ваша це справа. Він почав настоювати, щоб ми вилеґітимувалися. Тоді Кузьмик показав свій документ, виданий Українською Установою Довір'я в Німеччині, і це хлопців задовольнило. Ми зорієнтувалися, що це бандерівська застава, тим більше, що хлопець з опаскою на рукаві сказав нам, що він теж щойно прийшов додому з Польщі, тобто з т. зв. Генерал-Ґубернаторства, де він був на еміґрації. Кузьмиків берлінський документ на німецькій мові переконав його, що нас слід пустити.

Минули ми це село і незабаром вийшли на битий шлях під Краківцем. Щораз більше німецького війська. Обози, автомашини, гармати, піхота. Врешті входимо в Краковець. Ніхто не питається нас нічого. Цивільного населення ніде не видно. Де б засягнути язика? Рішили запитатися німців, де фронт, як далеко можна йти. На подвір'ї якогось господарства, що при самій дорозі, група німецьких вояків і підстаршин. Підходжу до них, вітаюсь "урядово" й кажу, що я є "дінстліх" (службово) та маю йти зо своїм колеґою на Яворів.

При тому показую свій "шовковий" документ. А цей документ то був своєрідний "сезаме-сезаме відкрийся!" Дістав я його під кінець 1939 від інженера Євгена Врецьони. Вистарався він їх для декількох людей, яких завданням було працювати над кордоном. Документ був виставлений дуже високою військовою установою і робив відповідне враження на німецькі органи. Друкований на кращої якости шовковому полотні-папері, дістав у нас назву "шовковий". Коли літом 1940 року настав розлам в ОУН, інж. Є. В. хотів його забрати від мене назад, одначе, знаючи вагу документу, я його затримав.

Глянувши, на цей документ, німець сказав:

- Ти сиди тут. Той Яворів десь під Львовом, а большевики ось тут на передмістях Краківця і довкруги. Кожної хвилини може бути бій.

Подякувавши за такі непотішаючі вістки, ми подалися глибше в містечко, бо тут, на його краю, виглядало якось небезпечно. В одному з господарств побачили на подвір'ї старого дядька. Підійшли до нього і заговорили. Дядько радо погодився примістити нас у себе, кажучи:

- Буде мені веселіше, бо всі порозбігалися.

Почтивий дядько ще й нагодував нас кашею і картоплею. Розмовляючи з ним, ми раптом почули надворі стрілянину. Вискочили на подвір'я і побачили перебігаючих німців, які, перескочивши дорогу, зайняли бойову позицію по другому боці. Ставши під стіною, ми очікували, що буде далі. Наше очікування перервала большевицька артилерія, що обстрілювала містечко. Її стрільна перелітали понад нами й падали десь на передмістя, або навіть на поля. Десь появилася на дорозі якась молода дівчина, що з божевільним криком бігла перед себе, а за нею старша жінка, мабуть її мати. Ніхто на те не звертав уваги. Наш дядько ввійшов у льох, що під будинком, і нас тягнув за собою. Але це виявилося непотрібним, бо незадовго стрілянина втихла. Після того дядько виліз з льоху і десь зник. Ми подалися в його стодолу, прилягли на сіні і ждали нoчі.

Під вечір знов зробилася метушня. На наше подвір'я почали вганятися німці, а за ними в'їхали гармати. Те саме на інших. Ми тихо лежали на сіні.

По короткому часі якийсь підстаршина ввійшов у стодолу, за ним інші і побачили нас.

- Руки вгору! - крикнув він.

Ми піднесли руки, а вони обскочили нас і почали обшук.

- Маєте зброю?

- Ні, ми тут службово... Ми зброї не маємо - пробували ми вияснювати, тримаючи руки вгору. Але німець крикнув "Мовчи!" і швидко перешукав нас. Врешті знайшов мій "шовковий" документ. Подивився, почитав і дав підстаршині. Другий знайшов документ Кузьмика з Української Установи Довір'я. Повірили, що ми "службові" і з добрячою лайкою до нас:

- Ви "толлє керлє" (божевільні хлопці), куди забрели? Та тут тяжкі бої, тут не забава. Тут кругом падають люди. Ви ліпше тягніться ззаду так, як ваші команданти, а то вас тут постріляють.

Ми виклярували німцям, що мусимо, і заключили приязнь. Вони нас нагодували, пізніше поспали ми з ними разом, а вранці вони пішли далі. Ми ж стали чекати. Але це надокучило. Пішли ми на ринок, щоб розпитати когось зо старшин, як справи. В авті побачили якогось майора. Підійшли до нього, вилеґітимувалнсь, сказали, що маємо йти до Яворова, і запиталися, чи вже можна. Він сказав, що ще ні, бо власне "на передмісті Яворова бої". Ми знов вернулися на подвір'я нашого дядька...

...Ми вирішили не чекати довше. Вийшовши з Краківця, подалися дорогою прямо на Яворів. Пройшли пару кілометрів, минули якесь село, розложене обабіч дороги. Село густо обсаджене німецькою піхотою. В рові, окружені німецькими вояками, сидять совєтські полонені і якісь селяни в цивільному. Населення ніде не видно. На нас німці починають звертати увагу і довго нам приглядатися. Ми ж у капелюхах і з течками під пахою виглядаємо, як якісь судові урядовці чи податкові екзекутори, що в таку особливу пору вибралися виконувати свої чинності. Пройшли ми ще трохи і минаємо присілок. Тут великий рух. За садами стоять гармати на позиціях. Біля великого стіжка з сіном коло якихсь накиданих на швидку руку дощок, ніби стола, група німецьких високих старшин. З лівого боку, за дорогою на оболонні, німецькі вояки ховають убитих у бою. Ми заскочені. Обмінялися думками, але що робити? Треба йти далі. До Яворова ще яких 10-12 кілометрів. За дві-три години повинні бути там.

А там - свої люди, знайомства, зв'язки, без труду зорганізуємо відповідний транспорт до Львова. Зрештою може наздожене нас наша група, що за нами мала вийти з надгранячних пунктів.

Минули хати і знов у полі. Але тут несподіванка. Дорога заставлена кінним транспортом, що поволі тягнеться вперед. На возах скриньки з амуніцією. Коло возів вояки з готовими до стрілу рушницями. Коней веде один вояк за уздечку. Віз щільно за возом. З обох боків дороги. Одні їдуть наперед, а другі порожняком вертаються. Дорогою не пройдеш. Ми зійшли в рів і йдемо ровом побіч дороги. Могли легше піти полями, але знаємо, що це небезпечно, і воліємо триматися тут, де ходять усі. Нагло спереду счинився шум. Ті, що коло возів, оперли на них рушниці і спрямували в поле. Інші залягли в рові. І з цим нам найбільша морока. Заскочені тим усім, ми не дуже розглядалися, що діється кругом у полях. І несподівано прямо нам за, плечима густа сальва батарей, що стояли в житах, та ми їх не побачили. Ще кілька кроків і якийсь дебелий німець-підстаршина, прихилений у рові, до нас:

- Ви куди?

- До Яворова.

- Капелюхи геть! - крикнув він схвильовано.

Ми машинально скинули капелюхи, не знаючи, нащо така церемонія. Тоді він до другого:

- Це не совєтські солдати. - А до нас: - До Яворова хочете? Та ж ви "ґанц феррікт" (зовсім божевільні), там же большевики. Але хто ви взагалі такі, що вам так спішно до Яворова?

Ми показали свої папері і почали "в колісце" повторяти свою, добре вже завчену, історію. Німець розреготався.

- Таж большевики два кілометри звідсі, а кінець нашої лінії ось недалеко. Ми ждемо на танки, щоб посунутися наперед...

Переглянувшись з Кузьмиком, ми без слова подалися назад. Вернулися в присілок, але тут не можна залишатися. Звідусіль стягалося військо. Ми пішли далі. Війшли в село, що його недавно переходили, і, щоб перетяти дорогу, пішли поза хати. Нагло крик до нас по-німецьки:

- Негайно сюди! Бігом! Хоч-не-хоч, ми легким трапом підбігли до німців, що нас кликали. Це була облава на розпорошених большевиків. Брали, всіх, і військових і в цивільному вбранні. Ми їм свої документи - нічого це не помагає. Старий німець з рушницею на плечах і здоровенною дубиною в руках розкричався і збирався бити. Треба йти, де кажуть, а то ще якийсь навіжений стрілить і так серед дороги простягне нашого брата.

Загнали нас у середину села, коло містка, до групи різних чоловіків. Ми тримаємося окремо, щоб нас не замішали. Треба ж якось вирватися. Пробуємо переконувати німця, показуючи йому папері. Але німець упертий, нічого його не переконує. Врешті над'їжджає авто власне з тим майором, що недавно ми його розпитували про Яворів. Майор зупинився біля нашої групи. Я використав нагоду, й підійшов до нього і почав знову розказувати історію, в яку вже сам почав вірити. Одначе він не звільнив нас, казав воякам відправити до його квартири в Краківці.

По якомусь часі колона рушила. Ми далі тримаємося збоку, хоч німці вимахують кийками. Врешті в Краківці, під будинком, що в ньому мала бути квартира того майора, нас відпустили. Ми ввійшли до будинку, запиталися за ним. Якийсь підстаршина казав нам іти до шкільного будинку, що оподалік. Дав нам озброєного вояка "для помочі". Цей довів нас дo шкільного будинку і передав якомусь лейтенантові.

В будинку штаб. Маса старшин, а вояки інсталюють устаткування. Від нас стягнули дані, зробили відпис з мого "шовкового" документу, так таки на коридорі при одному зо столів і ми почули, що будуть провірювати нашу справу по радіо та чекати рішення від "фербіндунґсштабу" (штаб зв'язку), що з нами зробити.

Тим часом ми залишилися на коридорі. Я почав оглядати порозвішувані по стінах совєтські мапи, а Кузьмик шниряв по коридорі. Він підійшов у напрямі сходів, але зупинив його якийсь старшина, що стояв там увесь час. Вони розмовляли хвилину і Кузьмик схвильований вернувся до мене.

- Ми арештовані, - каже він. - Нам не вільно звідси вийти, ані вікон відчиняти. Нас тут пильнують Що буде?

- Що ж? Треба ждати.

По якомусь часі нас кличуть. Один німець спереду веде нас, другий за нами...

Привели нас до штабу, посадили за стіл. Прийшов якийсь штабовий старшина... почався допит.

Було гаряче... Треба було змінити свою леґенду. Коли б ми далі подавали, що пробиваємося з Генерал-Ґубернаторства до Львова, то нас завернуть під ескортою на захід. Отже треба було "залити" щось нове.

Ніби то я вертаюся з краю, а Кузьмика зустрів, перейшовши німецький фронт, на умовленому місці, в Краківці. Звідсі вже разом з ним, маючи найновіший інструктаж організаційних чинників, ідемо знову на схід.

Але така леґенда викликала цілу лявіну запитань. Рятувало мене те, що я вийнятково добре знав Галичину, а з найновіших звітів і недавньої зустрічі людей з краю, мав докладну картину положення там. В моїх зізнаннях все "грало".

Зробив тільки одну помилку. Німці дуже допитувалися за панцерною зброєю. Розказав я їм де по дорозі зустрічав більші її скупчення, а коли дійшло до Львова, знаючи зо звітів, де вона напевно була, подав теж військові казарми за Личаківською рогачкою. Та, на жаль, жалюгідні наслідки того побачив за кілька днів. Німці згідно з моїми даними спрямували вогонь туди. А недалеко цих казармів стояв дім моєї дружини. І власне прийшовши до нього зразу після прибуття до Львова, я побачив повисаджувані всі шибки від розривів стрілен.

Допит зробив на німців добре враження. Це й не диво, бо ми справді мали найновіші відомості. Хоч ці відомості не були збирані під військово-технічним кутом і не мали тих детайлів, що їх хотілося німцям мати.

Нарешті допит закінчили... По короткому часі довідалися ми, що нас хочуть прикріпити до чолової групи тієї армії, що йде на Львів. Ми порозумілися з Кузьмиком, що можемо на те погодитися, бо й так відв'яжемося, коли нам буде треба.

Та по якомусь часі зайшов один з німців, що нас допитували, і заявив, що ми мусимо їхати до "фербіндунґсштабу" в Ряшеві, і що там нас ще раз переслухуватимуть, але основніше і більше компетентні люди. Нас посадили зо знаним нам капітаном в авто і ми поїхали. Поки запав вечір, ми були в Ряшеві. Хоч і як були змучені, мусіли йти на допит.

Завели нас до якогось будинку, до неможливости обвішаного телефонічними дротами. Ледве ми встигли сісти на стільці, прийшли різні німці, цивільні і військові, а між ними д-р Ганс Кох у мундурі гавптмана. Знов допити, знов переповідування недавно скомбінованої леґенди, уточнювання тoщo. Тут німцям захотілося знати зв'язки, прізвища людей, щоб "у потребі їм помогти". Одначе я не дав, знаючи, що тих людей хотіли б тільки використати, а не їм допомогти.

Після допиту забрали від нас наші папері, а нас передали якимсь "зондерфірерам".50 Ті нам сказали, що ми будемо під їхньою охороною, будемо жити в одному з готелів у Ряшеві, а щоб нас не чіпали денебудь, то нам видадуть спільний документ. Вони то й видрукували нам документ з цього "фербіндунґсштабу", а в тому документі стояло, що Врубель (ім'я таке то) і Кафка (ім'я таке то) є приділені до того штабу і їм слід помогти.

Якийсь дотепний німець, що знав польську мову, в цей спосіб виявив свою фантазію.51

Ще ми не скінчили своєї історії з зондерфірерами, як до кімнати вскочив знаний мені з обличчя з Кракова німець Кайт, теж у мундурі зондерфірера.

- Хто власник цього документу? - запитався він, показуючи недавно забраний мені "шовковий" документ.

- Я! - кажу.

- Ви?.. Ви?.. То я за документом розбиваюся більше року. Всі такі документи стягнені вже давно, а ви з тим швендяєтеся по фронті?

- Та ні. Цей документ виніс мені на стрічу мій приятель, що тут зо мною. Я його з собою передтим не мав.

Це німця трохи заспокоїло. Він подумав, потримав хвилину документ у руках, а тоді каже:

- Знаєте що? Ви тим часом візьміть цей документ назад, бо той, що вам тут виписали, це спільний на вас двох. Тут без документу тяжко. Ви його вживайте, а пізніше я його стягну.

Радий, сховав я документ до кишені. Нас відпровадили до готелю, там приділили кімнати і дали харчеві картки. Кузьмик узявся відразу приводити себе до порядку, а я прожогом кинувся на пошту. Треба було повідомити своїх у Кракові, що сталося, що я говорив, тимбільше, що ми почули від німців, що вони збіраються покликати когось з наших у цій справі до "фербіндунґсштабу".

Шукаючи пошти я зо здивуванням побачив на вулицях Ряшева декількох знатних бандерівців в особовому цивільному авті. Що вони тут роблять? - подумав я собі. Вони були повбирані в міцні вбрання і здорові німецькі військові черевики.

Потелефонувавши, я вернувся до готелю, а Кузьмик пішов розглянутися. Він зібрав докладніші відомості, вступивши на знайому йому квартиру. Довідався, що власне в Ряшеві при "фербіндуґсштабі" є збірний пункт для великої кількости бандерівців. Це потвердилося чергового дня, коли ми побачили ще інших з-поміж них, на чолі з проф. Степаном Ленкавським.

Тим часом нас тримали далі в Ряшеві. Врешті ми довідуємося, що большевики відступають зо Львова, а німецькі частини вступають до міста. Нам ждати далі аж ніяк не можна! Рішаємося негайно їхати. По-одному виходимо з готелю зо своїми течками і подаємося на станцію. Тут справа нелегка - продавець квитків, поляк, мав строгі накази не продавати квитків без дозволів на їзду. Папір Кузьмика на Врубля і Кафку не вистачає. Тоді я вмішався зо своїм "шовковим". Це поляка переконало. Квитки він продав, тільки треба було взяти на три особи: Врубля, Кафку і мене. Ледве діждалися поїзду. Він був перевантажений до неможливого. Війна - і не війна. Війна - бо маси вояків, але ж такі самі маси цивілів створюють враження миру. Стає взагалі незрозуміле, як це так? В день вибуху війни ми могли з невеликими труднощами доїхати залізницею з Сянока на саму фронтову лінію. А пару днів пізніше хмари цивілів пруть під фронт, як на якесь видовище. Видно німці таки думали, що війна з большевиками буде легеньким проходом і тому не загострили своїх заходів.

Потяг цей їхав неможливо поволі. Десь подорозі, під Переворськом, большевицькі літаки скинули малі бомби, то знов пропускали військові транспорти і ми ледве над вечір добилися до Ярослава.

Нікого там уже нема. Всі, що були на місці, відійшли на схід. З заходу прибувають групи щораз нових. Останньо таку групу зв'язковий повів вночі - на другий бік і ще не вернувся. У зв'язкових роботи повні руки. Якщо хочемо чекати на котрого з них, треба чекати до другого дня. Коли ж не хочемо чекати, то треба йти на Сосницю над Сяном, де є другий перехідний пункт.

Рішаємо з Кузьмиком розбитися, щоб нас знов удвох не зловили. Я беру з собою одного з найкращих молодих членів, що недавно покінчив старшинську школу, Кoстева-Черепка, родом з Винник під Львовом, а Кузьмик зачекає на першу групу, що прийде з заходу і разом з нею і зо зв'язковим подасться на схід. З Черепком вибираємося на поїзд. Потягом доїхали до Радимна, там висіли і прямо на міст. Підходимо до моста. Вояки пильнують його, я йду наперед, Черепко ззаду. Підходжу до стійкового, знову "урядово" його вітаю, тиць йому "шовкову бумагу" під ніс і кажу, що йду на другий бік.

- Яволь, каже німець, але мого співтовариша не пропускає.

Пробую інтервеніювати, це нічого не помагає. Я подався через міст, а Черепко на Сосницю. Ще перед вечором він переправився через Сян і ми форсовно помаршували в напрямі шляху Перемишль-Львів.

Ніч захопила нас в якомусь селі. Треба було ночувати. Люди спрямували нас до родини Гуменюків і на моє величезне здивування я зустрів там свого шкільного товариша з яворівської ґімназії, Михайла Гуменюка. Тут уже балакали, що й духу не стало. Вони власне чули вже проголошення зо Львова, що Ярослав Стецько на підставі декрету ч. 1, виданого Степаном Бандерою, став головою "Державного Правління".

- Держава є, кажуть усі, - уряд є, хай буде, хто хоче, тільки щоб виповняли як слід своє завдання. Всі, очевидно, готуються до війська. Про іншу роботу хай думають дідусі й жінки. Та й ті останні не дуже. Вони всі рвуться в сестри милосердя.

Другого дня вранці, не гаючи часу, ми подалися вперед. Незабаром дійшли до шляху Львів-Перемишль. На шляху без труду вдалося нам дістатися на вантажне військове авто, що їхало до Львова. Саджаючи нас, німець наказав бути обережним і не курити цигарок, щоб бува замість до Львова не відбути "гіммельфарту",52 бо він віз амуніцію. Машиною гнали, як вітер. Одне за одним минали села й містечка.

По дорозі в одному місці зупинилися. Напроти нас над'їхала валка людей, майже виключно жінок, що везла побитих цивілів на возах. Пристали до них і питаємося, що це? А жінки відповіли, що везуть помордованих большевиками синів, братів і чоловіків. Забрали їх большевики з собою, відступаючи, і в найближчому лісі розстріляли. Шофер, вояк, послухав тієї історії, подумав і каже:

- Дізер Кріґ іст кайн шпас.53

Врешті в'їхали ми у Львів. Власне минав рік з того часу, коли я востаннє був у Львові. Ще майже та сама картина: на крамницях ті самі вивіски, на мурах ще багато большевицьких афішів, та тут і там уже порозвішувані синьо-жовті прапори.

Подякували німцеві за дорогу, показали йому, як найлегше добитися до призначеного йому пункту в місті і подалися прямо на зв'язкову квартиру. Квартира була розгромлена, а скатоване тіло зв'язкового віднайшла рідня серед сотень помордованих у тюрмі на Лонцкого. Та не зважаючи на те, ми без труду знайшли наших друзів. І ті, що були на місцях під большевиками, і ті, що прийшли вже з заходу, з успіхом започаткували роботу, в яку включилися й ми".54

Швидко біжать дні. Вже відомо, що німці зайняли Львів. Майже без бою. На середньому й північному відтинкові фронту, що проходив через українську територію, посунулися глибоко наперед, початковий опір большевиків переломлений, кажуть, десь аж на "лінії Ворошилова" на Правобічній Україні можна сподіватися сильнішого спротиву. З півдня перейшли Карпати мадяри, ще далі на південь ідуть румуни, що теж станули по німецькому боці, навіть словацька одна дивізія символізує участь Словаччини в війні. Далеко на півночі обізвався фінляндський маршал Маннергайм, там фіни відбирають у большевиків загарбані перед півтора роком території. Здається - все йде "по-пляну". Большевики в відвороті, а відворот деморалізує. Як дотепер є всі підстави до оптимізму, проте якийсь непевний осад на дні душі збірається. Та може це тільки досада на те, що з політичного боку перспективи невеселі.

Хтось вбіг задиханий до кімнати Секретаріяту ПУН.

- У Львові Україна! Було в радіо, вчoра вночі випадково зловили!

- Що? Де? Що це ви верзете? Яка "Україна"?

- Їй Богу, правда! Надавали на радіо, що проголошено українську державу у Львові. Уряд покликано, зо Стецьком на чолі. Авдиції йшли кілька разів, за кожним разом кінчалися окликом: "Хай живе Степан Бандера".

На всіх обличчях здивування і констернація. Та невже ж таки німці пішли на те, щоб допустити Україну на міжнародню шахівницю? Ніхто не звертає уваги в цій хвилині на те, що мова там теж і про Бандеру. Це справа дальшого порядку, найважніший факт, що німці погодилися на суверенність України. До всіх дальших моментів буде ще час зайняти становище.

Вістка потверджується з інших боків. Таки справді чули люди такі радіокомунікати. Дуже слабенькі й невиразні, але в усіх зміст той самий: українська держава, Стецько прем'єром, заклик до послуху й оклики на честь Гітлера й Бандери.

За пів години надзвичайне засідання ПУН у полк. Мельника. При телефоні Сич, справджує вістку. Професор Кубійович з УЦК - нічого не знає. Вперше сьогодні вранці почув про те. Ніхто передтим ані з німців ані з українців про цю справу з ним не говорив.

Полковника Бізанца нема в уряді, але його заступник, д-р Іван Гижа, теж нічого не може сказати. Від самого ранку звідусіль ідуть до них запити, Бізанц нічого не може відповісти, бо самий нічого не знає і це його лютить. Він прочуває в тому якусь містифікацію. Неможливо, щоб його про те не повідомлено. Навіть якби з якихнебудь причин тримали це перед ним у конспірації, після доконаного факту вся потреба тайни відпала б і його мусіли б повідомити хочби тому, що це його уряд тримає контакт з українцями.

Останній телефон - до знайомих Сича з військової команди. Не мають поняття, нічого не чули, вперше від нього довідалися про радіокомунікат. Не вірять у те, бо такої речі неможливо зберігати в тайні, та й недоцільно. Обіцюють розвідатися ближче і дати знати.

Стоїмо перед загадкою. Голова ПУН відкриває нагле засідання Проводу. В воєнній атмосфері родяться найдивніші чутки, від найбільш тривожних, до найбільш оптимістичних. Маємо оце зайняти становище до справи, що про неї майже нічого, крім поголосок, не знаємо. Але заявитися мусимо швидко, бо на випадок потвердження правдивости тих вісток вимагало б це негайного нашого контакту з усіми організаційними кадрами ОУН, з Крайовим Проводом, з Центральним Оперативним Керівництвом, з трьома маршовими групами та з усіма висланими з нашого рамени перекладчиками в німецькій армії і з індивідуальними відпоручниками в терені. Дезорієнтація може потягнути за собою хаос і жалюгідні наслідки. Те не сміє статися і від нашого Проводу мусіли б вийти точні інструкції для ОУН на всіх її організаційних щаблях. Просить, щоб усі висказалися.

Мовчимо. Чомусь ніхто не хоче перший забирати слова в цій справі. Нарешті відзивається Сич. На його думку - це бандерівський блеф. Нічого поважного не можна по тому сподіватися. Державні акти, та ще й у таких скомплікованих справах, як українська проблема, не родяться нагло, в конспірації і на першій лінії фронту. Нічого іншого, тільки пробний бальон бандерівської пропаґанди. Ми навіть не маємо потвердження вістки від людей, що на власні вуха чули б цей радіокомунікат, невідомо, чи це не пропаґандивний трік для баламучення громадськости, щоб привикала до імени Бандери. Не бачить потреби міняти наших дотеперішніх інструкцій. Якщо не найближчі години, то напевно дні принесуть розоблачення справи і ми могли б представити себе в смішному світлі, якби вирвалися з надто поквапними висновками.

Сціборський теж радить виждати. Ми під першим враженням надзвичайно важливої вістки і нам загрожує велика небезпека втратити нерви і ляпнути дурницю. За кілька днів будемо мати певність ситуації. Або німці зревідували свою неґативну поставу до справи української державности в останній мінуті, під впливом зустрічі з реальною дійсністю в початках війни, чи теж тому, що переважали серед них розумні голоси, або це справді якась пропаґандивна витівка винахідливих на такі тріки бандерівців. В одному чи в другому випадку кілька днів проволоки не зашкодить, тоді охолонемо з першого враження і в повному спокою та після розважної застанови возьмемо рішення.

Грибом шарпає непевність. Трудно сказати, де лежить правда. Імовірно німецькі державно-політичні чинники стоять здалеку від тієї справи. Це ще не значить, що вони займуть до неї неґативне становище. Можливо, що військові кола пішли на руку бандерівцям і доброзичливо патронують тій акції в надії, що витворений стан доконаних фактів заставить націонал-соціялістичні кола змінити свої погляди, принаймні тимчасово, з тактичних причин. Пригадує, що Ганс Кох підчас перебування в Кракові збував мовчанкою всі питання, що відносилися до Західньої України. Знаємо, що, між бандерівцями і військовою розвідкою правдоподібно заіснувало якесь домовлення в диверсійно-саботажній площині. А оце дістав він вістку, що на румунськo-українському кордоні виринув Ярий і переслав звідти телеграму з чолобитнею до Гітлера, як "Коммандант дер українішен авфштендішен".55 Ціла справа виглядає несерйозно тільки з однієї причини. Чуємо, що радіокомунікати завжди кінчаються закликом до послуху Степанові Бандері, - навіть не Голові заімпровізованого "уряду", тільки провідникові партії. А пам'ятаємо, ще недавно, в часі польсько-німецької війни, коли плянувався український уряд у Галичині, німці обіцювали свою підтримку для нього під умовою, що буде це уряд коаліційний, в якому знайдеться місце для всіх головніших діючих політичних сил. Було б дивно, якби відступили тепер від тієї розумної політичної вимоги, що давала б новому урядові опору в усій суспільності. З другого боку просто неможливо подумати, щоб якийнебудь явний політичний акт державного характеру відбувся без одвертої або тихої апробати військової команди, що в її руках тепер уся влада на окупованих територіях. І якщо не звернула вона уваги на цей момент і дає подвизатися бандерівцям та захлистуватися іменем їхнього провідника на хвилях радіопропаґанди, то не віщує це нічого доброго. Протверезіння може прийти швидко, з трагічними наслідками для українців.

Коли прийшла черга на мене, всі можливості були вже обговорені і небагато міг я до справи додати. Мені теж не могло поміститися в голові, щоб, після всього нашого досвіду з німцями, зробили вони такий крутий зворот у своїй політиці. Державно-політичні акти можливі або в згоді з німцями, або проти їхньої волі, в боротьбі з ними. Було б крайнім божевіллям входити з ними в боротьбу тепер, коли вони громлять большевиків, поминаючи вже саму фантастичну диспропорцію бандерівських сил у відношенні до армії в марші від перемоги до перемоги, на вершинах своєї бойової моралі. А зміст радіокомунікатів показував би, що або діється це в порозумінні з місцевою німецькою військовою командою, або за її тихою згодою. Заклювалася якась німецько-бандерівська спілка. Дивно тільки, що в ній забувся якось "Український Національний Комітет", монтований бандерівцями в Кракові саме під кутом політичного майстрування дійсности на звільнених з-під большевицької окупації українських землях. Всякі пророцтва відносно довготривалости тієї спілки в дану хвилю позбавлені були б фактичних підстав. Особисто схиляюся до думки, що вік її дуже короткий. Але коли б показалося, що ми помиляємося, ми мусіли б витягнути відважні висновки з нової дійсности, хоч як би нам це було немило. Найгірше для мене те, що через мене кожного дня переходять десятки людей на схід і до моїх рук приходять кур'єрські зв'язки. Я мушу завжди і на все мати готову відповідь і ось тут сук, з якими інструкціями відносно тієї справи відправляти людей на землі.

На обличчі Голови ПУН, під зовнішньою маскою спокою, видно сліди страшенної внутрішньої боротьби. Ось зараз він мусить видати рішення, вислухавши наших думок. І за те рішення мусить узяти на себе відповідальність перед націоналістичним рухом, перед цілим народом, перед українською історією.

Коротка мовчанка, наші очі зависли на устах Голови Проводу. На його чолі виступили краплини поту від страшної духової напруги. Аналіза ситуації не дала підстави до наглих рішень Проводу Українських Націоналістів. Заждемо кілька днів до її вияснення. Але попереджує всіх членів Проводу і вже від тепер просить освоїтися з тією думкою, що на випадок, коли вістка покажеться правдива і коли справді у Львові відновилася державна українська суверенність, тільки один шлях може стояти перед нами, як Організацією Українських Націоналістів: стати на службу української держави. В обличчі маєстату української державности, за який стільки наших друзів поклали голови, ми мусимо відвернути наші очі від осіб, що хвилево його репрезентують, і забути про наші особисті й організаційні амбіції, відсунути всі спогади минулого, хоч як не були б вони болючі. Це в першу чергу відноситься до Голови Проводу і він певний, що всі без вийнятку його члени виявлять свою повну з ним однозгідність і солідарність.

Якщо були якінебудь рештки сумнівів і вагань у моїй душі, чи правильно я зробив, ставши на бік Проводу Українських Націоналістів, у цій хвилині розвіялися вони, як ранішня мряка під соняшним промінням. Тут, в оточенні ветеранів українських визвольних змагань, високих старшин української армії і піонерів революційно-визвольного націоналістичного руху: генерала Миколи Капустянського, полковника Романа Сушка, підполковника Миколи Сціборського і сотника Омеляна-Сеника-Грибівського, серед яких тільки ми два з Ольжичем, як наймолодші, не нюхали воєнного пороху, стояв Голова Проводу Українських Націоналістів, полковник Андрій Мельник, шеф штабу Дієвої Армії, співосновник Української Військової Oрганізації і безперервний Заступник її Начального Коменданта, один з перших політичних в'язнів і жертва ляцького тюремного терору, восіблення традиції і тяглости військово-революційних визвольних змагань трьох українських поколінь. Все своє життя він і його товариші провели на службі Україні. І тепер, во ім'я тієї України, він готовий іти на приниження перед такими хлопчаками, як Бандера і Стецько, якщо спільна для всіх Мати-Україна незрозумілою примхою поставила б їх при кермі кораблем своєї долі, - щоб зберегти внутрішній український мир і не допустити до внутрішньої української громадянської війни. Політичний рух і такий його Провід, що потрапить проковтнути найгіркіші удари долі для добра своєї Батьківщини, мусять затріюмфувати в остаточності, хоч як трагічні і як тернисті були б його стежки до кінцевої мети.

Полк. Михайло Колосовський,
член Військового Штабу ОУН.

Не тільки нас одних ця справа заскочила і здивувала. Гуділо про неї в цілому Кракoві і приїжджали кур'єри з провінції з запитами, скільки правди в тому і як ставитися до того факту. Що ж могли ми їм сказати, коли самі майже нічого не знали? Виждати, зберегти спокій, нема підстави ані до надмірної радости ані до неспокою, вже в найближчих днях усе виясниться.

Хто мав радіоапарат - не відступав від нього кожного вечора. Люди сходилися пoслухати радія, чи не вдасться зловити Львова. Та Львів замовк і вже більше не випустив ані однієї радіоавдиції.56

А тим часом "Український Національний Комітет" розігнався до пропаґанди. Адвокати д-р Степан Шухевич і д-р Володимир Горбовий увивалися поміж українською громадою в Кракові, можна їх було бачити то на вулиці серед купки слухачів, то на коридорі "Українського Допомогового Комітету" то під брамами таборових приміщень. Навіть якісь сходини для інформації громадськости скликали, та дивним-дивом, хоч без сумніву ця справа мусіла всіх цікавити, на сходини слухачів прийшло мало.

Від імені "Українського Національного Комітету" випущено одноднівку й широко розкольпортовано по Кракові й цілому Генерал-Ґубернаторстві. Одноднівка коротка, більше подобала на летючку.

Крім тексту проголошення "акту 30 червня 1941 року" була там вступна стаття, коротка деклярація-повідомлення від "Українського Національного Комітету" і пропаґандивний заклик підтримувати "український уряд".

Більшого впливу ця одноднівка не мала. Слаба сторінка діяльности "Українського Національного Комітету" лежала в тому, що з нього залишилися лише "ріжки й ніжки". Лише бандерівська сторона ґальванізувала його якийсь час, та й то пізніше покинула, не мавши піддержки зо Львова і зависнувши в Кракові в повітрі. Бо в цілій львівській імпрезі ні словом не згадувалося ані про "Український Національний Комітет" ані про якусь широку громадську акцію, виступала там тільки бандерівська організація - "з волі українського народу". Решта передвоєнних українських політичних партій, що дали бандерівцям громадську санкцію і визнання, запізно переконалися, що послужила тільки короткотривалим знаряддям та осмішилася.

Отак неславно закінчив своє ефемеридне існування "Український Національний Комітет". З великої хмари випав малий дощ. Та це пізніше не перешкоджало бандерівцям вишукувати давніх своїх партнерів з "Українського Національного Комітету", а ті останні, як показалося, не дуже витягнули науку зо свого краківського досвіду.

Знайшовся тільки один, що серйозно потрактував "Український Національний Комітет". Ніхто б і не вгадав, що Альфред Розенберґ, керівник заграничної політики націонал-соціялістичної партії і недавно найменований шеф міністерства для східніх справ, поцікавився "Українським Національним Комітетом". Хтось у його бюрі дістав краківську одноднівку, переклав ії на німецьку мову і справа рушила по всім щаблям бюрократії, доки не дійшла до Кракова в часі, коли по "Українському Національному Комітетові" і слід застиг, а українці забули про нього так ґрунтoвнo, що й назви того Комітету мало хто пам'ятав. Одного ранку зайшов до нашого приміщення лейтенант порядкової поліції з величезною шкуряною течкою під пахою та з поважною урядовою міною. Зажадав побачення з полк. Сушком, а що його не було десь у тій хвилині, справили його до мене. Лейтенант порозкладав на столі свої папері, виловив з-поміж них одноднівку "Українського Національного Комітету" і переклад її на німецьку мову. Йому доручено перевести слідство в тій справі з наказу міністерства Розенберґа. Комітет мусить розв'язатися, а цілий наклад одноднівки буде сконфіскований. По його відомостям, це друкувалося в нас і він просить видати йому решту накладу та припинити розповсюджування одноднівки в терені.

Розмова йшла дуже чемно, якось вияснив я йому, що чув дзвін, та не знає, де він. Про цей Комітет слід довідуватися не в нас, тільки в підписаних у його іменні осіб, а зрештою він уже не існує. Де друкувалася летючка - мені невідомо, в кожному разі не в нас.

Пішов лейтенант шукати Горбового й Шухевича, щоб якось зліпити свій рапорт до Берліна і напевно мусів бути розчарований, що з таких грубих актів вийшла така тонка справа.

Для мене в тій історії цікавий факт, що Розенберґ послугувався "Шупом"57 а не "Ґестапом", до якого компетенції належали політичні справи. Це вказувало б на якусь ривалізацію на німецькій "горі" в відношенні до східніх справ. Та діло було таке маловажне, а в нас стільки біжучої роботи, що ми швидко про те забули.

Краків пустів. Націоналістичний елемент, з нашого боку і з бандерівського, покинув його найшвидше. Частина виїхала в порядку організаційної мобілізації ще передтим, заки почалася війна, а тепер кожного дня відпливали на схід додаткові континґенти, їхали теж приватні люди, верталися цілі родини.

Перший відійшов Ольжич з цілою своєю групою культурників, зібраних у Кракові і спроваджених з Праги та з Німеччини. Разом з ним поїхала Олена Теліга, Олег Жданович, д-р Ростислав Єндик і багато інших. Олена Теліга в поспіху пішла майже так, як стояла, і пам'ятаю, за кілька днів її чоловік приніс черевики, білля та інші речі, щоб послати кур'єром вслід за нею. Кур'єри в нас тоді ходили майже кожного дня туди й назад, ми ці речі відправили до Львова і там їх Теліга дістала.

Перед своїм від'їздом Ольжич просив мене докінчити справу з Євгеном Маланюком. Жив він у Варшаві і працював у якомусь уряді водних справ, така мабуть його професія. Як колишній ад'ютант полковника Мельника в українській армії, Маланюк високо цінив нашого Голову Проводу і, хоч не був членом нашої Організації, беззастережно заявив себе по нашій стороні в загальному двоподілі української прилюдної опінії після бандерівського розколу. Ми влаштували йому зустріч з Головою Проводу і після того він стояв у тісному контакті з нашою Культурною Референтурою в ПУН, з Ольжичем і з Телігою. Його ім'я було знане в літературі і літературній критиці навіть під большевиками. Ольжич плянував і договорився з ним, що поїде він до Києва і там вони втрійку з Телігою розгорнуть широку культурну працю. Нема сумніву, що приявність Маланюка в Києві принесла б величезні користі для українського націоналістичного руху. Ольжич дуже за тим побивався, але не встиг закінчити справи, мусів від'їжджати, кликали його обов'язки Першого Секретаря ПУН. Маланюк декілька разів приїжджав до Кракова, я хотів дати йому до диспозиції все, що можна було знайти в нашій організаційній спроможності: транспорт, зв'язки, кошти дороги. Не вдалося мені наклонити його, щоб пішов таким шляхом, як Ольжич і Теліга. Він хотів, щоб його урядовим способом перевели з Варшави до такого самого уряду в Києві. Ну, перш усього, Київ ще був у большевицьких руках, а йти треба було вже, підсуватися щораз ближче до нього, щоб увійти туди зараз, як тільки покинуть його большевики. Та й невідомо, як у початках буде там організуватися окупаційний апарат, як він буде виглядати, які там створяться уряди. Треба рішатися так, як Олена Теліга, що пішла без вагання в одних панчохах і з невеличким клунком під пахою, не дивлячись, чи підвезуть автом, чи треба йти пішки. Але на те Маланюк не зважився.

Потім скоро, різними шляхами, майже один за другим відправив Сеник і Сціборський пропаґандивний апарат. Обидва вони пішли на Ярослав, де вже був добрий перехідний пункт. Провідник Ярослава, Йосип Зелений, пішов зо своєю групою давніше, переправами на другий бік керував його наступник Андронік К-ий. Раз ішло йому ліпше, раз гірше, але обидві великі групи Ольжича й Сціборського переправив він швидко і щасливо.

Менше щастя мали Йосип Бойдуник і Володимир Мартинець. Поїхали пізніше, коли вже переходи були наладнані добре. Ярославський провідник хотів їх перепачкувати в групі робітників, що кожного дня їздили до праці на другий бік Сяну, на нещастя того дня трапилася сильніша контроля й обидвох наших "робітників" завернули назад. Ще добре, що випустили їх, а то зробився такий звичай здовж Сяну, що переловлених подорожних на другий бік тримали нераз і два тижні в заімпровізованих арештах пограничної сторожі, казали пиляти дрова, чистити чоботи, виконувати всяку брудну роботу, ще й побили на добавок. Не бракувало випадків, що молодих відставляли до Німеччини на примусові роботи, а дехто, для кого доля показалася менше ласкава, і в концентрак попав.

Ось як розказує про свій перехід інж. Йосип Бойдуник:

"Нарешті прийшла черга на ред. Мартинця і на мене. Ми обидва були спрямовані на перехідний пункт на Ярослав, де була наша "переходова станиця" під кермою друга Андроніка К. Нас обох у Ярославі виправлено возами, що перевозили цеглу через Сян. Ми їхали, як робітники. Тому, що ми на них не виглядали, нас погранична сторожа на Сяні арештувала.

Інж. Йосип Бойдуник,
Гол. контрольний ОУН.

Привівши нас на станицю, пограничники відобрали від нас документи і гроші. Ми виправдувалися вже не як робітники, бо це було безнадійне, лише як журналісти-кореспонденти, на що мали виказки, і сказали, що їдемо, як репортери, щоб подавати відомості до газет зо звільнених від большевиків теренів. По довгих поясненнях і "провірках" нам сказали, що ми мусимо мати дозвіл від Ґестапо або від Вермахту, інакше нас перепустити не можуть. Повернули нам документи, але задержали гроші, і звільнили, остерігаючи, щоб більше не показуватися на їхньому терені.

Ми вернулися до Ярослава, до друга Андроніка. Мартинець, лютий, як сто чортів, рішив вертатися до Кракова і звідти шукати шляху через Сянік - Карпати, що йому згодом і вдалося. Я рішився пробувати щастя на Перемишль і просив Андроніка роздобути мені засоби льокомоції.

В короткому часі Андронік піднайшов військове тягарове авто, яке, буцім то, їде прямо до Перемишля на той бік Сяну і шофер погоджується за добру заплату забрати мене. В тому авті разом зо мною їхала й дружина Ярослава Гайваса з маленькою, від грудей, дитиною. Подивугідна жінка, що по-геройськи зносила всі труди й турботи, чи то з переїздом з малою дитиною "на зелено" до Львова, чи в 1944 році, коли її німці арештували й посадили в концентрак, розлучивши її з двома малесенькими дітьми, про долю яких вона довідалася щойно в 1945 році, вийшовши з концентраку.

Приїхали ми до Перемишля. Виявилося, що "наше" авто не їде на той бік, лише залишається по цей бік Сяну. Мені не лишалося нічого іншого, як піти до свого старого знайомого і приятеля, ред. Євгена Зиблікевича, що жив тоді в Перемишлі по цей бік Сяну, і просити допомогти дістатися на другий бік. Пані Гайвас з маленькою дитиною пішла до своїх знайомих.

Редактор Євген Зиблікевич допоміг мені так, що попросив д-ра Навроцького, щоб той узяв мене рано до свого авта, як його секретаря, і перевіз на другий бік Сяну. Д-р Навроцький без вагання погодився, перевіз через Сян і завіз до тодішнього Голови Українського Комітету, проф. Загайкевича, який дав мені перепустку до Львова, як ніби то редакторові газети, що її задумує видавати Комітет, щоб я у Львові піднайшов черенки, складачів і редакторів для тієї неіснуючої ще газети. Тягаровим поїздом дістався я до Львова.

Ось цим фраґментом мого, пані Гайвасової з дитиною і Мартинця, переходу, який з автопсії відомий, хочу лише з'ілюструвати, як "мельниківці" продіставалися на Рідні Землі. А в подібний, хоч і не такий простий і легкий спосіб, продіставалися всі інші" мельниківці", включно зо Сціборським, Сеником-Грибівським і Ольжичем, а з ними сотки нашого активу, на Рідні Землі.

І супроти тих фактів, "правда" "Шляху Перемоги", що "мельниківці користувалися допомогою ґестапо в переїзді на звільнені від большевиків землі", є плювком, затроєним їддю і злобою, якщо не щось більше".58

Мартинець, що вибираючися в дорогу на Ярослав певний був щасливого переходу, бо складалися на те різні добрі знаки, як повня місяця, пророчий сон, щасливий день тижня і щасливе число дня в липні, був справді лютий, як сто чортів. Ми жартували, що саме більше його злостить, чи невдачний перехід, чи неправдивисть віщих знаків, які пророкували, що все буде гаразд. Пішов він довшою і труднішою дорогою на Сянік і за якийсь час прийшла від нього вістка, що забрив уже до Львова, ідучи етапами, від одної нашої станиці до другої.

Нагло впав на нас перший удар. Коли вже кінчалися приготування, щоб Голові Проводу перейти на Рідні Землі і там, на місці, очолити дальші політичні пляни і змагання, визвано його телефонічно до Берліна, ніби на якісь переговори. Як виявилося, був це звичайний підступ, щоб вирвати Голову Проводу з нашого середовища на німецький ґрунт, зробити це тихо і без зайвого галасу, а там його конфінувати. Ніяких переговорів ніхто і не думав робити, а тільки видано полк. Мельникові заборону виїжджати з Берліну, під загрозою репресій для нього, його родини й цілої організації. Постало питання, що діяти, чи, не зважаючи на німецькі погрози, тайкoм покинути Берлін і піти в підпілля на Рідні Землі, чи хвилево виждати. Переважила друга думка. Як довго ще не звільнилася від большевиків уся територія України, як довго німці не зачали ще репресій супроти українців загалом і націоналістів зокрема, так довго треба уникати всього, що ті репресії приспішувало б, щоб дати тим часом змогу нашим друзям найперше передістатися на рідні землі, а потім розбудувати там і закріпити ОУН та зробити її здатною до дальшої боротьби.

На Ольжича, як Першого Секретаря, перенесено згодом увесь тягар відповідальности за працю на Рідних Землях, коли став він Заступником Голови Проводу.

Поїхала і моя дружина Реня з сином Юрком, якому всього дев'ять місяців тоді було. До Перемишля заїхала поїздом, а там удалося їй дістатися до авта в військовому транспорті, вояки сховали її між собою, щоб не завважила контроля на граничному мості, і так завезли її аж до Львова.

Лишився я самий у Кракові, серед сильно проріджених наших рядів. Не міг я звідти рушитися, бувши вже в той час конфінований ґестапом з забороною виїжджати з Кракова. Та заки прийшло до того, треба кількома словами сказати про те, як маршували наші люди широким струмом з Німеччини на Схід, куди вабив їх гомін боїв, туга за рідним краєм і передчуття невідомого майбутнього, що раз стискало серце болючими конвульсіями, то знову лоскотало його обманними надіями.

 

------------------------------------------------------------------------

[50] Зондерфірери - провідники для окремих завдань, це були звичайно люди з вищою освітою, що не мавши старшинських ступенів, працювали при німецьких військових установах і для облегшення їм завдань діставали такі ранґи.

[51] Між іншим, документ цей придбав собі немалу історію на Надніпрянщині. Його пізніше взяв з собою Кузьмик і їздив з ним по Україні, мавши завжди в товаристві колеґу, бо документ був на двох. Десь у Шепетівці їх захопили німці з величезним вантажем літератури. Почали їх окремо допитувати й обидва арештовані помотали прізвища. Обидва призналися, що вони "Врублі", а "Кафки" не стало. Тоді німці обидвох "Врублів" арештували і щойно після довшого часу полк. Романові Сушкові вдалося їх витягнути з тюрми.

[52] Подорож до неба.

[53] Ця війна, не жарти.

[54] "Українське Слово", Париж, чч. 592-595 з 1955 року.

[55] Командир українських повстанців.

[56] За кілька днів справді вияснилося, що вся справа - бандерівська витівка. Прийшли кур'єри зо Львова з інформаціями від керівних організаційних чннннків і принесли бандерівські летючки й видання. В самому Львові в перших днях преса ще не виходила, але в поблизькій Жовкві, де була велика друкарня оо. Василіян, точніше не в самій Жовкві, тільки в манастирі біля неї, бандерівці випустили кілька чисел газети "Жовківські Вісті". Подаємо звідомлення про ті події так, як їх насвітлювала сама бандерівська пропаґандивна преса:

Жовківські Вісті
Орган Українських Націоналістів

Четвер, 10 липня 1941.                                                                                                               Ціна 50 коп.

Звіт з національних Зборів Українців Західньої України, які відбулися дня 30 червня 1941.

Дня 30. 6. відбулася в год. 8 вечером в залях матірного Т-ва "Просвіта" у Львові великі збори українців Західніх Земель України, на яких проголошено святочно відновлення Української Держави і покликано перше Краєве Правління на чолі з Ярославом Стецьком, заступником провідника Організації Українських Націоналістів.

Збори відчинив промовою заступник провідника ОУН Ярослав Стецько, передав привіт провідника ОУН Степана Бандери, візвав віддати честь борцям, поляглим за волю України і прочитав святочний акт проголошення Української Державности:

Акт проголошення Української Держави.

"Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення (підкреслення автора) Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московсько-большевицького поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває ввесь український нарід не складати зброї так довго, поки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.

Суверенна Українська Влада запевнить українському народові лад і порядок, всесторонній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери взиває підпорядкуватися створеному у Львові Краєвому Правлінню, якого головою являється Ярослав Стецько.

Слава героїчній німецькій армії та її фюрерові Адольфові Гітлерові!

Україна для українців!

Геть з Москвою!

Геть з чужою владою на українській землі!

Будуймо свою Самостійну Українську Державу!"

Всі присутні бурею оплесків і сльозами радости вітали стоячи цю велику історичну хвилину та відспівали національний гимн.

Опісля о. д-р Гриньох, довголітній душпастир українського студенства, а тепер полевий духовник українського національного леґіону Степана Бандери, виступив у сірім вояцькім мундурі і передав привіт від команданта леґіону, сотника Романа Шухевича і всіх українців-вояків, які присягли віддати Україні свою кров і своє життя.

Наступно говорив делеґат Краєвого Проводу Організації УН, підкреслюючи зокрема жертвенну боротьбу цілої великої підпільної армії ОУН, яка положила безконечні жертви та бореться дальше, а де вже ситуація дозволяє, то стає до державного будівництва.

Опісля прочитано перший декрет провідника ОУН Степана Бандери про покликання Краєвого Правління Західніх Областей України з головою Ярославом Стецьком на чолі - до часу створення центральних властей у Києві.

Наступно о. мітрат Сліпий привітав збори в імени Митрополита Андрія Шептицького, заявляючи, що Митрополит вітає цілим серцем і цілою душею великий історичний почин відновлення Української Державности та взиває всіх вірних і ввесь український народ стати одностайно для цього великого діла.

Усі промови пройшли серед бурі оплесків і проявів найбільшого ентузіязму...

Збори вислали, як вислів почувань усього українського громадянства:

привіт Творцеві і Вождеві Німеччини А. Гітлерові

привіт славній німецькій непобідній армії

привіт провідникові ОУН Степанові Бандері

привіт Митрополитові Андрієві

і привіт всім борцям за волю України.

Делеґат провідника ОУН та всі присутні вітали зокрема гарячо і щиро старшин німецькoї армії.

Представник німецькoї армії, бувший полковник УГА професор Кох, привітав також присутніх і візвав до праці та якнайтіснішої співпраці з Німецькою Армією під проводом великого вождя німецького народу Адольфа Гітлера.

Збори закінчено відспіванням національного гимну".

(Мова і правопис ориґіналу, - прим. автора).

Цей звіт говорить сам за себе. Не диво, що за кілька днів уся справа забулася, "Правління" розбрелося, після чого частину його членів арештували німці, без найменшого протесту не то зо сторони цілого українськoгo народу, але навіть бандерівськoї організації.

Цю справу згадуємо тільки мимоходом, наскільки конечно до зрозуміння тодішніх подій. Сама вона як теж її oцінка належить до теми іншої праці, про дальші роки діяння ОУН.

[57] Скорочення з: Шуцполіцай - порядкова поліція.

[58] Йосип Бойдуник: В обороні чести поляглих, Українське Слово, Париж, ч. 683 з дия 12 грудня 1954.

Треба дуже обережно виступати з закидами помочі "ґестапо" чи інших німецьких чинників у поході окремих націоналістів на Схід. Поминувши доказаний факт, що бандерівці користувалися великою підтримкою Вермахту, окремі люди брали документи, звідки лише вдалося. Заключати з того, що ціла Організація або стояла на послугах або користала з опіки якоїсь німецької установи, було б невірно. Ось напр. на підставі свідоцтва С.С. можна б таким способом доказувати, що ціла бандерівська організація в поході за Збруч стояла під патрoнатoм СД: "...В декілька днів по зайнятті Житомира німецькими військами, їхав я з д-ром Ярославом Калібою (правдоподібно має бути "Кальбою", - прим. автора) і зондерфірером Отто Броєром з Любара до Житомира. По-дорозі стрінули ми вщерть навантажене людьми авто, півторатонівку, що її большевики називали "Ґазик", з українським прапором. Було там з півтора десятка людей, всі співали. Зондерфірер Броєр затримав авто, взяв мене і д-ра Кальбу та пішов довідатися, хто це та куди їде. Коли ми підійшли до авта, пізнав він своїх старих знайомих з Кракова і без нас почав залагоджувати справу. Знав він польську мову, бо походив зо Шлеська, де був учителем. Показалося, що всі люди мали документи СД. Між ними були й такі, що Ви їх знаєте, а це Микола Климишин, Ярослав Старух і другі. Так само Микола Лебедь і його сопутники мали в Києві документи СД". (Лист С.С. до автора з дня 4 лютого 1955 року).

Про свої зв'язки з СД в тих часах свідчать теж колишні бандерівці: "Дня 10 липня 1941 року виїхали зі Львова двома автами до Варшави полк. Р. Ярий, І. Равлик, Я. Явний і я... Ціллю подорожі було перевести розмови з OКВ (Оберкомандо дер Вермахт), яке мало тоді свою централю в Варшаві... та при тій нагоді нав'язати контаит зо Степаном Бандерою (що перебував під той час у Берліні) для устійнення дальшої політики ОУН супроти німців... Равлик сконтактувався телефонічно зо Степаном Бандерою в Берліні, який повідомив, що вишле до Кракова Осипа Тюшку та щоб переповісти йому перебіг розмов з OКВ... Біля 20 липня 1941 року виїхали ми всі без Ярого автом до Кракова на умовлену зустріч з О. Тюшкою. Після приїзду до Кракова довідалися ми, що Тюшка телефонічно повідомив про зміну свого пляну і свій від'їзд до Варшави, тобто, що ми розминулись з ним. Треба було нам вертатись до Варшави.

Під час їзди розповів нам Ярий і Равлик про розмови в ОКВ. Армія повідомила, що мусить зірвати всі договори з ОУН... В зв'язку з такою ситуацією Ярий сказав, що на його думку треба розв'язати Леґіон, що й зробив він опісля з південним куренем "Ролянд".

Коли ми приїхали в Варшаву, там уже був Тюшка. Ярий і Равлик були дуже обурені на нього за крутанину з їздою. Вони переповіли йому зміст розмов з OКВ, на що Тюшка заявив, що не треба попадати в депресію і що "на дурне OКВ не треба звертати уваги, бо Ст. Бандера нав'язав дуже добрі зв'язки з СС-ами в Берліні і тепер веде з ними переговори" та що є вигляди на те, що скоро зміниться вся німецька політика щодо України...

Опісля, під час організування революційного підпілля в Донбасі, я довідався від Климова-Леґенди, що в березні 1942 року Бандера написав з тюрми в Берліні листа до проводу ОУН (нелеґальним шляхом), щоб не вести жодних протинімецьких акцій, бо він дальше переговорює з СС-ами і що переговори на добрій дорозі та він вірить, що його скоро випустять з тюрми". (Євген Стахів: Місія ОУН у Варшаві в 1941, Український Самостійник, Мюнхен, одне з чисел за серпень 1955.).