VII. РОЗДІЛ

П'ЯТЬ ХВИЛИН ПЕРЕД ДВАНАДЦЯТОЮ

Останній перегляд терену в Г.Ґ. - Інспекційна поїздка по Словаччині. - На "зелену границю" через Команчу. - Контрабанда споришем. - Відправа Рогача з Пряшева до Кракова. - Старання українців про автономію в Словаччині. - Приїзд Голови ПУН до Кракова. - Його об'їздка по Г.Ґ. - Розв'язання Організаційного Бюра ОУН. - Віднова Секретаріяту ПУН. - Його особовий склад і поділ роль. - Мобілізація ОУН та останній інструктаж. - Німецькі військовики голосяться до служби в українській армії. - Загадкові відвідини д-ра Ганса Коха. - Вермахт просить перекладчиків. - Палка дискусія в тій справі. - Даємо згоду. - Загули телефонічні дроти... - Стягаємо дольмечерів до Кракова та інструктуємо їх. - До Г.Ґ. з'їжджається всяка шпигунсьна наволоч. - Грузинські аґенти шукають контакту з ОУН через Сціборського. - Таємничі історії з Максимюком. Висилка зв'язкових до краю. - Призначення Івана Мицика Крайовим Провідником ОУН. - Вимарш його екіпи. - Перший звіт від нього.

Весна того року вдалася напрочуд гарна. Тепла і лагідна, осяяна сонцем. Десь здалеку вітер заносив запах трав і квіток, в грудях родилася туга за повітрям з рідних піль і гір... Часом у неділю вибіралися ми кораблем горі Вислою до ліску, часом виїздили до Криниці, що тепер вже зовсім прибрала український характер, а найчастіше ходили купатися в Вислі, бо це найменше забірало часу.

А того часу не ставало, замало його, навіть якби подвоїв дні.

Над усіми залягла атмосфера вичікування. Кожної ночі лягав я спати з думкою - ану ж цеї ночі почнеться? А тут ще стільки треба зробити!

Найперше об'їхав я цілий наш терен для перевірки настроїв і біжучої організаційної праці. Вдаряло в очі, що люди помітно менше зайняті були боротьбою з бандерівством, куди більше уваги забірала їм підготова до близьких сподіваних воєнних дій на сході. Мабуть те саме було й у бандерівців і так на кілька тижнів перед війною кожна сторона зайнялася своїми ділами.

Трохи довше посидів я в Криниці, куди переїхала на літо Реня з нашим сином Юрком. Провідник криницького району, Богдан Зорич, зробив збірку націоналістичного активу і я був заскочений, побачивши в залі одної з наших віл стільки молодих і здорових хлопців, самих членів ОУН. Пригадалося, як то зачинали ми з десятком у Кракові перед роком...

Оказалася потреба об'їхати теж сусідній словацький терен та узгіднити наші дії на випадок воєнної заверюхи. Вибрався я туди на два тижні з кінцем травня. Фінансова сторінка тієї поїздки розв'язалася надсподівано добре - через жидів. Ми жили в мешканні однієї жидівської родини, що тепер перейшла до ґетта. Реня часом тримала з ними зв'язки, бо ніхто краще не міг роздобути всяких рідких і потрібних у часі війни речей, як жиди. Мури ґетта не були для них перешкодою. Дійшло до того, що навіть рибу на свята достали ми через жидів. Реня почепила на рукав жидівську перепаску з зіркою Давида й пішла в ґетто добути рибу, бо як же ж це запросити на свята таких гостей, як Ольжич, Жданович, Сеник, Сціборський, Вассиян - та й щоб риби бракувало! Було це рисковно, могли взяти її за жидівку й замкнути в ґетті і я, коли б знав, ніколи б на те не згодився. Та я про те не знав і довідався аж тоді, коли Реня з гордістю показувала мені дві товсті риби, що плавали в ванні в лазничці.

Підтримуючи так зв'язки з жидами для тих чи інших цілей, Реня принесла мені пропозицію від якихсь старих жидів. Їхня донька з зятем утекла з Кракова і жила в Пряшеві на Словаччині. Я можу вплатити їм тут гроші польськими золотими, дістану картку до Пряшева і там виплатять мені рівновартість словацькими коронами по урядовому курсі. Пропозиція дуже корисна. Раз, що гроші в Кракові мав я заплатити аж після свого повороту, а далі, на чорному ринку словацька корона мала високий курс, бо в Словаччині був добробут і за корони можна все купити, чого душа запрагне.

Умовилися ми з Гайвасом, що ждатиме він на мій поворот, а тільки я приїду, він перенесеться до Сянока зо своїм Центральним Оперативним Керівництвом, вже аж до війни.

Тим разом подався я на Словаччину не старим шляхом на Дуклю, тільки через Сянік на Команчу. В селі Команчі і в найближчій околиці аж кишіло від наших людей, що згруповані там були майже від самого початку еміґрації і щось там робили, а що саме - не дуже я розпитувався. Я дістав кличку до одного з наших членів, що був купцем у Команчі, жив у власній просторій хаті і якого обов'язком було давати ночівлю нашим зв'язковим і кур'єрам, що йшли тим шляхом на Словаччину й Мадярщину. Через нього йшли клички до граничних провідників і з одним таким лемком, теж уже нашим членом, він зараз же мене познайомив. Мені хотілося достати якийсь папірець, щоб дав можність вільніше порушатися по Словаччині і тут мені став помічним інший наш член, Сидір Новаківський, що вчителював у далекому селі. В нього склалися добрі взаємини з комендантом німецької кордонної станиці, що з нудів запивався до безтями при всякій нагоді. Відвідали ми обидва того коменданта, що дало йому нагоду розвіяти трохи нудьгу, і коли ми виходили звідти, в кишені в мене було посвідчення, що я в важній німецькій справі їду на другий бік до містечка Гуменного, може прийдеться мені відвідати ще й інші місцевості, прохається словацьку владу не робити мені перешкод та бути помічною. З тим документом міг я вигідно й безпечно перейти границю в любому місці. Пішов я вночі "на зелено", щоб не розманіжувати себе і звикати до невигод, а при тій нагоді потащили ми "контрабанду" на обмін зо словаками. Не цікавили їх ані польські золоті ані німецькі марки, жодного товару з польської сторони не потребували, самі свого мали вдостач, а нам потрібно корон і як тут до біса їх роздобути? Нарешті знайшли ми щось, чого і словакам було потрібно - спориш. Це чорні великі зерна в кoлoсках жита, до чогось їх уживають в аптеках, отрую якусь роблять. На долах по селах збирали цей спориш для ОУН, транспортували через Сянік і Команчу на словацький бік і там продавали в аптеках. Ніхто не знав йому ціни і була в нас свідомість, що словаки немилосердно нас обманюють, з чим ми хоч-не-хоч мусіли погодитися і потішалися, що ще й нам прийде колись час відплати.

Провідник, молодий але кремезний парубійко, примістив мене в якійсь колибі біля хати. Як тільки запав густий присмерк вечора, дав мені міщатко зо споришем, а сам обвантажився здоровенним наплечником, лихий його знає, що там було, напевно не спориш, бо де ж його стільки назбірали б? Жвавим кроком, легко і приємно пішли ми верхами. Раз повернув я, куди не треба, але добрячий стусан попід ребра зразу ж привернув мені напрям. Говорити в дорозі не можна, тож поспішав я за ходом власних думок і так переплигнули ми границю якось не знати коли. Щойно тут зачиналася небезпека. Границі ніхто не пильнував, кому б там хотілося шлятися по дебрах, але в селі на кожній стежці, з-за кожної хати могли вискочити словацькі граничники.

Недалеко жив учитель, Степан Миколин. Його знав я з Коломиї, коли ще був я молодим хлопцем. Був вищим старшиною української армії і ходив по місті в високій сивій смушевій шапці, а потім кудись зник. Виринув аж у Карпатській Україні, мусів тікати перед мадярами і тепер учителював у далекому гірському селі. З нашими людьми підтримував сталий контакт, а хоч твердий учительський хліб їв і не з медом йому жилося - завжди можна було в нього повечеряти й переночувати.

Ночувати довелося на долівці, бо хата повна й тісненька, та після такого походу найм'якша перина краще не смакувала б.

Вранці мій провідник пішов кудись за своїми ділами, Миколин підвів мене до автобусної станції, зловив я в Гуменному поїзд і ще перед вечором був у Пряшеві.

Рогач по-старому сидів у Пряшеві, нічoгісенько не мав там що робити. З нудів пробував організувати якісь українські радіопередачі. Ще перед роком його приявність там була потрібна, з Карпатської України плив безперервний струм утікачів-еміґрантів, частіше ходили туди зв'язкові, не було інших шляхів, і на цей час Пряшів уважався для нас дуже важливим пунктом. Тудою теж ішов шлях зо Словаччини до Генерал-Ґубернаторства, про що вже була мова. Хтось мусів там сидіти, приймати людей, інформувати їх, помагати. Робив це Рогач. Тепер майже все те відпало, про Рогача неначе забули, він киснув у нудоті. Було очевидне, що дальше перебування його в Пряшеві це тільки втрата часу, грошей і однієї рухливої людини, тому казав я йому звинути свою станицю, передати зв'язковий пункт на когось з місцевих українців, а самому махнути до Кракова і зголоситися в Гайваса.

Відвідав я своїх жидів, зараз там недалеко від Рогача вони й жили. Дуже здивувалися моєю візитою і тішилися вістками про своїх батьків. Погостили мене своїми жидівськими стравами і засобили коронами. Там я й переночував.

Жидам у Пряшеві жилося досить можливо, ніяких більших обмежень для них словаки в той час ще не завели, а тільки, щоб задобрити німців, видали заборону мешкати від фронту вулиці і ходити вночі без перепустки. Потребували теж дозволу на їзду залізницями, але хто міг їх сконтролювати, коли не носили перепасок на рукавах ані жодних інших відзнак.

Нічого було мені довше сидіти в Пряшеві. Домовившися з Рогачем, що перед своїм від'їздом забезпечить він зв'язок на шляху до Дуклі через о. Пришляка і на Кошиці та в напрямі на Карпатську Україну, сів я на поїзд до Братислави.

Аж дивно, який тут спокій. Неначе б не було на світі війни, бомбардувань, фронтів. Скрізь з вікон крамниць глядить на вас усяка всячина, що від неї встигли ми вже відвикнути за два роки війни.

В ресторанах карток не треба, їдж, хоч розперізуйся, в м'ясарнях ковбаси, купуй, хоч метрами, коби тільки "коруни" в кишені. Нема затемнення, поліційної години, літунських алярмів, люди по вулицях ситі, добре зодягнені, задоволені, що мають свій "самостатні штат".41

Для ОУН Словаччина багато стратила вже на своїй вазі транзитної країни. Зв'язковий, інж. Северин Модрицький, теж не мав уже так багато до діла і, власне, з організаційної точки погляду, не було сенсу йому там сидіти. Невеличка українська колонія сиділа, як у Бога за дверми.

Місцеві українці, а також пришельці з Карпатської України, яким словаки признали право громадянства, зайняті були якимись переговорами зо словацьким урядом у справі створення автономної української національної групи в Словаччині, з опертям на Пряшівщину і тамошню українську людність. Щось довго та справа тягнулася, давалися різні обіцянки, то знову якісь перешкоди виринали, визначений уже навіть був кандидат на провідника української групи, та до кінця чомусь не дійшло. Я говорив з тими людьми, вони багато обіцювали собі з того не тільки для піднесення культурного рівня і політичної свободи серед українців Пряшівщини, але також і для загальної української справи. Може й мали рацію. Я слухав їх цікаво, хоч справи ті видавалися мені якісь далекі в обличчі грядучого катаклізму на сході і величезних можливостей там для України. Не згадую їхніх назвищ, бо в більшості - залишилися вони на місці. Може колись, за кращих і безпечніших часів, хтось з них розкриє для української історії політичні змагання тієі маленької але твердої вітки українського народу.

Кортіло мене побачитися з Мосендзом. Не знав я його особисто, здалеку тільки бачив у Братиславі перед роком. Відомо мені було, що він заявив себе по стороні бандерівців, не як активний їхній член, тільки як прихильник. Колись приятелював він з інж. Михайлом Селешком, тепер вони переписувалися між собою і в листах він виправдував бандерівську концепцію. Сказали мені в Братиславі, що до нього кілька разів приїздив Лебедь на конференції і перетягнув його на свій бік. А шкода, бо це добрий націоналіст та ідейна людина, в плянах нашої культурної референтури для нього було б велике місце. Не мавши надії, щоб були якісь користі з моєї з ним розмови, не пішов я на стрічу, щоб не розконспірувати перед бандерівцями моєї поїздки.

Відбули ми коротку нараду в Братиславі. На випадок війни, хто тільки зможе, нехай перебивається на схід, якщо прийде заклик від ПУН. На місці залишиться тільки декілька людей, необхідних для забезпечення зв'язкових пунктів, що навіть у найліпшій констеляції ще довго нам будуть потрібні. Авже ж, мусять залишитися теж і ті, що майструють справу автономної української національної групи.

Все те полагодив я за один тиждень, скоріше, як думав. Пульс українського життя в Словаччині слабенький, самі люди неначе на далекій периферії, - нема чого тут довше гайнувати часу.

Назад дорога - гладко. Поїздом аж під саму границю, відвідав словацьку граничну станицю, побалакав зо словаками, що то буде, як зачнеться війна з "русами", підпровадили мене на другий бік і вже так, як у Кракові. Враження, наче б ускочив у вулик. Після мертвецького майже спокою в Богом і людьми забутій гірській словацькій країні, рух у Кракові благодійно впливає на душу. Що буде, то буде, але щось тут робиться, принаймні люди до чогось готуються, і багато їх - куди не глянь, скрізь українці, хоч і на польській землі.

До Кракова приїхав Голова ПУН. В той час, коли кожна година могла відкрити нову епоху в нашій історії, ми мусіли сконцентрувати всі наші сили в найближчому сусідстві України. Місцевий краківський провід не мало мороки мав з приміщенням і прохарчуванням стільки нових людей. А це ще тільки початок, правдива повінь поворотців рушила аж після того, коли розпочався на Сході воєнний танець.

Полк. Андрій Мельник, Голова ПУН.

Полковник Мельник хотів побувати на місцях серед членства ОУН. Розпляновано його поїздку в три осередки: Холм, Ярослав і Сянік, туди мав з'їхатися провідний актив з усіх трьох областей. У Холмі вже від деякого часу діяв Олекса Куц, заступник організаційного референта Крайової Екзекутиви і тимчасовий провідник холмської области, в Сяноці сиділи вже Ярослав Гайвас та Іван Мицик. Вони мали підготовити зустріч з Головою ПУН нашого активу і декого з-поміж прихильників націоналістичного руху в українській громадськості. В Ярославі цей обов'язок припав на місцевого провідника, Йосипа Зеленого. До Холма і Ярослава проводив Голову ПУН я, в Ярославі мали мене змінити - я вертався поїздом до Кракова, а Голова ПУН автом вздовж Сяну до Сянока, останнього пункту своєї об'їздки.

Незабутні це були хвилини. Всі націоналістичні кадри, підготовлені психічно до тяжких своїх завдань на випадок війни, жили в стані постійного маршового поготів'я. Тепер до них завітав Голова Проводу, Вождь націоналістичного руху. Вдивлялися в нього з шанобливою цікавістю, ті молоді хлопці з усяких суспільних прошарків, що ніколи його не бачили ні живим ні на фотографії. Ось стояв перед ними ветеран визвольних змагань, український вояк і старшина від перших їхніх днів, співосновник Української Військової Організації і політичний в'язень, як більшість з них самих, Голова Проводу Українських Націоналістів, символ української національно-визвольної революції, в обороні якого вони пішли на боротьбу з бандерівщиною, нераз пориваючи дружні й родинні зв'язки. Незнана і далека постать стояла ось тут серед них, слухала звітів і жалів, відповідала на питання, вливала жар нової надії в серця.

Скрізь одне й те саме: привітання, знайомство, звіти з проробленої праці за останній рік, з підготови до походу на Схід, запитати про майбутнє. Кожен хотів поділитися тим, що назбіралося йому на серці, потиснути руку Голови Проводу. Швидко минав день і другий, наче їх зовсім і не було. І вже треба розстатися...

Піднесення на дусі надзвичайне. Коли в Кракові місцева Екзекутива виструнчила до перегляду дві сотні членів ОУН у спеціяльно найнятій залі - і тільки активного провідного елементу, бо годі всіх примістити в одній залі - якесь тепло розливалося по серці. Подумати - нема ще року, як був тут Голова Проводу після чистки організаційних приміщень від бандерівської диверсії, і скільки нас тоді ставало до звіту? В маленькій кімнатці, на чолі з Сичем, стрічали ми нашого Голову Проводу, а тепер для самих тільки провідників не вистачає великої залі...

Центр нашого Проводу перенісся тепер до мешкання Сича, де примістили ми Голову Проводу. Вдень ішла звичайна метушня по всіх наших організаційних пунктах, а ввечері - засідання Організаційного Бюра, День за днем без перерви. Ще раз обговорено, перевірено та остаточно устійнено всі пляни. Полковник Мельник реорганізував теж Провід. Розв'язалося Організаційне Бюро і на його місце творився Секретаріят ПУН, зложений з трьох людей: Олег Ольжич, Зиновій Книш і Володимир Мартинець, що мав незабаром приїхати з Франції. Це була тепер найвища організаційна інстанція біля Голови ПУН. Першим секретарем призначено Ольжича, він став теж заступником Голови Проводу. Його завдання - якнайшвидше дістатися до Києва зо своєю групою культурників, здати справу культурної референтури на свого заступника, а самому зайнятися організуванням політичного українського проводу, згідно з наміченим пляном.

Володимир Мартинець осідає у Львові зо своїм апаратом. Його завдання - керувати справами ОУН на Західніх Землях України та достроювати їх до загальних організаційних плянів у всеукраїнському маштабі.

Властивим Секретарем ПУН призначається Зиновій Книш. Він буде тримати лучність між Головою Проводу та двома іншими членами Секретаріяту у Львові та в Києві. В той час, коли обидва вони, принаймні на перший час, будуть добачувати основну ціль своєї діяльности в політичній дії серед цілого українства, моїм головним зайняттям буде пильнувати ОУН, її організаційних кадрів, побудови територіяльних органів, зв'язків і розбудови організаційної справности.

Покищо Організаційне Бюро в старому складі діє далі. З хвилиною, коли впаде перший стріл на сході, - автоматично входить у свої обов'язки Секретаріят.

Нагорі ми готові. Внизу Гайвас теж зробив усе, що було можливе. Лишається тільки ждати сиґналу. А поки він прийшов, я мав повні руки роботи кожного дня з відправою людей на граничні пункти. Гайвас побував у кожному осередку і разом з Іваном Мициком перевів селекцію наших кадрів: хто має іти до краю вже, хто ждати на границі, щоб рівночасно з розгортанням воєнних дій пробиватися в призначені для них околиці, а хто піде гуртом разом з трьома оперативними групами. Першу катеґорію взяв на себе Іван Мицик, третя не потребувала ніякого індивідуального інструктажу, вона ждала наказу до маршу, а другу групу потрібно було підготовляти і це в нашому розподілі праці припало на мене. Кожного дня перепускав я через свою кімнату чотири-п'ять людей, що звідусіль з'їжджалися і голосилися на умовлену з Гайвасом кличку. Декого з них я знав особисто, декого з вигляду або з назвища, а в більшості були вони мені незнайомі. Всі сильні, здорові і витривалі бойовики. Чекало їх нелегке завдання - вони мусіли якнайшвидше передістатися кожен на своє місце, що або його кожен сам собі вибрав, або куди його призначено, і там шукати контакту з місцевою Організацією та поставити себе до її диспозиції. А не вдасться швидко зловити контакту - самому негайно зачинати працю серед знайомих собі людей. Працю основну, початкову, по думці наших загально розроблених плянів. Думка була, що одинцем легше пролізти, як цілій групі, або маршовим відділам. Ці "одиночники" мусіли бути відважними людьми, в парі з тим і добре політично виробленими та організаційно вишколеними. Майже всі вони впродовж останнього року перейшли загальні організаційно-вишкільні курси ОУН, а тепер я кожному з них втовкмачував його окремі завдання. Найперше разом з усіми в справах принципових і спільних для всіх них, а потім з кожним зокрема справи його вужчого району чи навіть однієї тільки місцевости.

Важне в тій справі, щоб не попасти в шабльон і не "відмолочувати" інструкцій машинально. Небезпека велика, через утому. Коли ви "проробляєте" п'ять людей на день, день за днем, ваші думки мимохіть ідуть утертою стежкою і вас скоро огортає монотонність. А нема нічого гіршого, як стандартний підхід у революційних справах. Перед вами живі люди, кожен з них інакше психічно сформований, одні більше інтеліґентні, другі менше, одні відважніші, другі хитріші - ніяким чином не збагнеш за день, що в людині сидить. Що добре для одного, те може нікуди не годиться для другого. А потім, кожен з них буде працювати в іншій околиці. Хоч ціль для всіх одна і методи назагал однакові, все таки льокальні умовини в них різні. На віддаль їх знати годі. Але щось кожному відомо з-перед двох літ, і може не дуже все змінилося за цей короткий час.

Кожного треба забезпечити зброєю і грішми. Лихий його знає, які гроші німці там випустять, вони в кожній країні зміняли валюту, затримуючи тільки її давну назву. Для військових потреб мали спеціяльну "окупаційну марку", важну в усіх окупованих країнах. Чи затримає вона свою вартість теж і на Сході? Напевно якийсь час будуть іти большевицькі карбованці, але звідки їх стільки набрати? Мінімально дістає кожен на перші потреби, принаймні до часу, доки доб'ється на місце свого призначення.

Гірше зо зброєю. Тут здані ми тільки на себе. Німці зброї не дають, ще й відбирають, у кого знайдуть - смерть, а в найліпшому разі концентраційний табір. Альянти теж її не скидають, як це пізніше робили полякам чи французам. Хіба купити або викрасти. На перше не стає грошей, на друге нема нагоди. Щось трохи мали ми з давніших часів, трохи роздобули через поліцію і веркшуци. Переважно були це польські пістолі типу "Віс", добра, великокаліброва зброя, та стрілива на жаль обмаль. Дістає кожен, дехто не бере, каже, що це йому в дорозі нічого не поможе, хіба зашкодить, а прийде на місце - постарає собі, як буде потрібно.

Висилка людей тягнеться довго, не припиняється майже до останнього дня. Розташовані вони над саміською границею, від Володави по Сянік, ніби це має діятися конспіративно, один про другого не знає, говорити між собою про ті речі не вільно, одначе я більш як певний, що ніхто того довше не тримається, як кілька днів, потім нуда кожному розв'язує язики.

Приходять до нас "на трійку" всякі типи. Бог знає, хто їх туди справляє. Маю на думці різних німецьких редакторів, професорів, військових. Цікаво, чи тільки до нас заходять? Дехто з них заглядає і до УЦК нагорі, але не всі. Ніхто з них не каже, чи був у бандерівців.

Хочуть вони інформацій про Україну, про громадські й суспільні відносини, про все, що може мати вплив на війну. Якийсь молодий професор з Бресляв, спеціяліст по церковних справах, причепився до мене і витримав майже ціле одне пополудне. Що я міг сказати йому про церковні справи в Україні? Я ж самий дуже мало про те знав, а він поінформований був непогано. Питаюся, навіщо йому те. Пише працю, каже. Чому ж не шукає джерел по єпископських бібліотеках і архівах, у розмовах з духовними людьми? Це він знає і під теперішній момент це йому не цікаве. Цікавіше послухати про те від світських людей, політиків. Німчура чемний, культурний, увесь час запевняє про свою прихильність до українців, ніяк відмовитися від розмови. Інша річ, яка йому користь з того, але якісь нотатки собі робив і так ми проговорили кілька годин.

До Сціборського зайшли якісь два економісти. Чули, що він добре визнається в совєтській економіці, чи не схотів би з ними говорити? Вони вже були нагорі, в Господарському Відділі УЦК, там з ними говорив інж. Мілянич, одначе він не багато їм міг сказати з тої ділянки, що їх найбільше цікавить. А їм дуже важно почути, як ми собі уявляємо відворот від колгоспної системи, чи вважаємо це доцільним і до якоі міри, і взагалі, як ми дивимося на порядкування земельними справами в Україні. Вони знайомі із працями інж. Сціборського "Земельна справа в Україні" та "ОУН і селянство", не читали того в ориґіналі, бо по-українськи не вміють, але мають перекладені на німецьку мову деякі розділи.

Сціборський не володіє німецькою мовою, зате говорить по-французьки. Знову ж німці, хоч і розуміють по-французьки, але розмова йде тяжко. Треба перекладчика. Не було нікого в той мент під рукою, просять мене. Не дуже похочує Сціборський розговорюватися, не знає, хто вони, з якою метою приходять. Заспокоюють його, що вони цивільні люди, університетські професори-економісти. Одначе тепер війна й університети теж для війни працюють, вони ось розпрацьовують різні проблеми й дають опінії на жадання свого уряду. Завважую, що не йдеться їм про засадничо-теоретичні справи, питання їх обертаються довкола безпосередніх практичних справ адміністрації: як забезпечити жнива, як заохотити людей до сівби, які гасла кинути для хліборобського населення, чи затримати колгоспи до кінця війни, чи приступати до їх ліквідації відразу чи ступнево і т. д. Бачу, що Сціборський їм імпонує, - кожний німець цінить знання і шанує фаховість.

Голосяться якісь і до генерала Капустянського. Розпитують його про мораль російського вояка, яка його думка про відпорність большевицької армії, чи буде битися вояк - все питання не технічного, більше психологічного і загально-інформативного характеру. Ген. Капустянський теж тільки по-французьки говорить, за перекладчика тут здебільшого Сич.

Полк. Роман Сушко, Військовий Референт ПУН.

Сич має найбільше гостей. Знає він багато німецьких старшин з часів, коли жив у Відні, потім познайомився з ними на фронті в часі польсько-німецької війни. Все те обсмалені і заправлені в боях фронтові старшини, далекі від усякої політики і від тих політичних інтриґ, що десь там снуються вгорі. Забігають до Сича на хвилину в переїзді через Краків, перекинуться кількома словами, пригадують про себе і своє знайомство, кажуть, іде добрий час для українців. Ну, який там добрий час, це вже ми краще знаємо. Але ці люди, в більшості чесні і добрі військовики, інакше собі ті речі уявляють. Деякі з них говорять одверто. Не подобається їм відношення до поляків, називають це божевіллям гітлерівців, так і видно, що не можуть їх знести. Хіба не повториться те саме в Україні, бо це було б найбільше безумство, що його можна собі уявити. "Не можна сидіти на баґнетах, бо поколять зад", каже один з них. Найпростіше говорить якийсь двометровий майор, Фатер на прізвище. Тепер буде бій з москалями. Ще ніхто не злічив московських дивізій і коли хто думає перебити їх самими німецькими силами, в того напевно в голові не всі вдома. Більш як певно буде творитися українська національна армія, може не зараз на початку, але напевно, бо це невідхильна конечність. От він і просить не забувати про нього. Він дуже радо перейшов би на службу в українську армію, вояка він добрий, досвід має, ще першу світову війну на всіх фронтах перебув. Лишає свій номер польової пошти і домашню адресу. Українці мають своїх старшин у большевицькій армії, але не завадять і німецькі. Вони будуть щиро і вірно працювати, не тільки він сам, але й інші, бо в нього є знайомі, що з великою охотою пішли б на українську службу, годі витримати в гітлерівському режимі. Він уже й письмо українське знає, швидко достосується до нового середовища.

Думка про перехід української армії так йому залізла в голову, що він більше вірив в Україну й відродження української держави, як ми самі.

Такі гості пересувалися через нашу квартиру кожного дня. Раз зайшов до нас Ганс Кох, колись сотник УГА, а тепер професор університету. Його стягнули назад до війська - неомильний знак, що заверюха на сході почнеться ось-ось. Кох довго говорив з Сичем і Грибівським, та цікаво, розмови його тікали від Галичини, оберталися довкола центральної України. Скільки разів заговорив хто про Львів чи Буковину, він казав: лишім це, це неактуальне наразі. Може вже тоді знав він про пляни побільшити сатрапію Франка коштом Галичини й віддати частину південної України румунам, що зробили з неї "Трансністрію", нечуваний дивогляд. Був це стріляний горобець і не так то легко дістати від нього якусь вістку. Маневрував він кудись попід небеса, ані не відбирав надії, ані не підсичував оптимізму, старався залишити враження, що ніхто не думає про передчасну розв'язку впорядкування східніх просторів, вона прийде аж по війні, а тим часом нема чого лякатися українцям, шкоди їм не буде.

Прийшлося рішити ще одну справу. Якось одного пополудня вернувся Сич зо стрічі зо своїми зв'язковими з німецького війська і зараз запросив нас на нараду, постягав нас телефонами з різних кінців міста. Зійшлися ми в кімнатці С.С. на "трійці": Сич, Капустянський, Вассиян, Сціборський, Сеник, Ольжич, С.С. і я. Німецьке начальне командування звернулося через своїх представників у Кракові, щоб дати їм перекладчиків до штабів військових частин на східньому фронті. Потрібно кількасот людей, візьмуть усіх, скільки потрапимо назбірати, навіть якби знайшли ми й більше. Перекладчики дістануть військовий однострій і будуть рахуватися членами Вермахту зо старшинською платнею і такими самими забезпеченнями для них і їхніх родин, як і німецькі військові старшини. Ані жодних привілеїв, ані жодних обмежень. Час служби - доки не закінчаться воєнні дії на Сході, можливі окремі домовлення про скоріше звільнення. Самовільне опущення служби вважатиметься дезерцією, добровільне скоріше звільнення уневажнює всі зобов'язання німецької армії.

І тільки всього. Ні слова про якісь політичні передумови, політика їх не обходить, вони ані не цікавляться нею, ані не мають до неї права, їм треба людей і тих людей будуть вони вербувати, де попаде і як зможуть, одначе думають, що не буде це для нас без користи мати кількасот забезпечених своїх людей на території України.

Сич зреферував справу. Має дати відповідь ще цього самого вечора до 10 години вночі, якщо ми не дамо згоди - військо шукатиме інших способів дістати собі перекладчиків, бо без них не може обійтися. Його думка - дати перекладчиків, скільки зможемо. В нововитвореній ситуації вони будуть може одинокими заступниками й оборонцями української людности. Не одне українське життя врятують у воєнному розгардіяші, збережуть культурне й національне майно перед своєвіллям солдатески, перші будуть контактуватися з українською людністю окупованих просторів, перші будуть давати інформації на місцях і передавати вістки з місць до нас. В районі діяння війська вони можуть і мусять за нашими інструкціями давати ініціятиву до організування суспільного життя і хто знає, чи Україна не буде так відрізана від решти світу, що це будуть одинокі наші зв'язкові. Вони можуть і повинні в першій воєнній гарячці під ослоною війська поставити багато доконаних фактів, що їх пізніше або трудно, або й зовсім неможливо буде змінити партійній цивільній адміністрації.

За його відомостями, бандерівці вже заключили якусь умову з військом, та в них біда, що мало людей уміє по-німецьки. Правдоподібно військо зовсім до нас не зверталося б, бо воно має якісь поки що ближче незнані контакти з бандерівцями за посередництвом Ярого, змушує їх до того обставина, що в бандерівців брак перекладчиків і вони не можуть доставити континґенту, до якого зобов'язалися. Коли ми дамо відмовну відповідь, військо буде брати москалів, поляків і навіть жидів, а коли вступлять в Україну - кожного, хто розуміє мову і захоче служити. Таких знайдеться немало, і з-поміж найгіршого елементу. Зайво казати, скільки горя витерплять українці від такої голоти.

Слухаючи того, я червонів з досади. Увесь гнів, жаль і розчарування зібралися мені в грудях і я чув, що вибухну лайкою. Я запротестував проти того, щоб ми зводили себе до ролі ляндскнехтів, Іванів без роду, що за шинелю і зупу ідуть служити чужим інтересам. Хай беруть собі німці яку хочуть наволоч, і так будуть її брати, бо ж ми не в силі забезпечити перекладчиками цілу армію, хіба, що відтягнули б від організаційних завдань усіх наших людей. Маємо перебувати в товаристві того збору, краще зовсім відчахнутися, іти своїм шляхом і зробити те, що в наших силах і чого вимагають від нас честь і обов'язок українського націоналіста.

Досталося й німцям за їх дурнувату політику і Сичеві, хоч він у нічому не винен. Лють виливалася з мене жагуче і відразу створила запальну атмосферу.

Oрест Чемеринський (Ярослав Оршан), най-ближчий співробітник інж. Сціборського в 1941 р.

Спочатку всі мовчали, ніхто не важився забирати слова. А потім обізвався Чемеринський-Оршан, що цілком підписався під Сичем. Розвинувся драматичний діялог, в часі якого трохи що не прийшло до бійки - всі інші докидали по слову то тут то там, то за мною, то за Оршаном.

Найбільше болюче для мене було, що я відчував слабість нашого положення і на дні душі розумів, що ми таки мусимо прийняти цю пропозицію. В одному моменті сльози заблищали мені на очах і це навело на мене таку скажену лють, що я сам себе злякався і замовк.

Стало на тому, що не можемо зовсім відкинути пропозиції Вермахту. Але й не можемо її задовольнити на 100% і з принципових і практичних причин. Пішлемо самих лише прихильників ОУН, студентів і старших людей, що відгукнуться на поклик нашої Організації. Коли б ми зовсім відмовилися, військо може ще більш затіснило б свої зв'язки з бандерівцями і хто знає, чи не стосувало б до нас репресій на окупованих територіях, що непомірно утруднило б нам працю.

Піднесена атмосфера опала, всі успокоїлися і в певному моменті, ведені спонтанним відрухом, ми з Оршаном підступили до себе, подали собі руки і перепросили себе взаємно за гострі слова в дискусії.

Увесь час Ольжич стояв біля дверей. Щаслива усмішка гралася в нього на устах. Я був діткнений, здавалося мені, що він глузує.

- Вам смішно? Легше стояти і мовчати, як брати на себе співвідповідальність у рішеннях, - кинув я злобно.

- Куди там до сміху, друже. Я от щасливий, коли дивлюся на наших людей, що вони до очей собі скочити готові в обороні своїх переконань, а завжди погодяться там, де йдеться про добро справи.

Просто з того засідання Сич поніс нашу позитивну відповідь і почав переговорювати про техніку виконання домовлення. Ще тої самої ночі загули телефони до всіх більших осередків ОУН по Німеччині, щоб набірати добровольців на перекладчиків з-поміж студентів та більш освічених робітників. Збірати мали вони в двох центрах - у Відні й Берліні - звідси по них виїжджав поручник Володимир Чигун з готовими перепустками. До нашої диспозиції військо віддало окремий будинок на приміщення для дольмечерів, там вони мали ждати, доки їх не покличуть до відповідних військових частин, а тим часом діставали від нас інструктаж про свою роботу поза обов'язком перекладчиків. Інструкції давали: Сич - як вести себе в війську, і я - що і як робити серед цивільної людности по лінії ОУН та загальної політичної підготови українського народу. Командиром будинку - була це якась школа, чи не при вулиці Шевській - призначено поручника Чигуна і він там завів дисципліну на військовий лад.

Будинок цей нам дуже придався і ми користувалися ним довший час. Німці пізніше про нього неначе забули, а десь залишилося записане, що будинок віддано для "Оберста Зушко" - так вимовляли німці назвище Сича - і призначений був для нього харчовий стан. Ми користувалися ним для перетримування в Кракові тих людей, що юрбою сунули з Німеччини в Україну після того, як уже почалася війна.

Перекладчиків, вербованих на засаді добровільного зголошення або домовлення з українськими суспільними організаціями, далеко не вистачало. Німецьке військо не вагалося перед методами залякування, а навіть примусової мобілізації. Вістки про те доходили до ПУН з різних сторін і це теж у деякій мірі мало вплив на наше рішення дати перекладчиків до армії. Наводимо свідчення одного з таких примусово змобілізованих перекладчиків, інж. Петра Н.:42

"Одної теплої і сонячної неділі на початку червня 1941 року лежав я на плоскім даху мого мешкання і вигрівався до сонця. Напів дрімаючи в солодкому безділлі, почув я голос братової знизу:

- Зійди, Петрусю, бо принесли до тебе якийсь урядовий лист. Мусить бути важний, бо експресом і поручений.

Дуже не хотілося мені сходити - я був тільки в самих купелевих штанцях - але коли треба, то нема ради. Бачу - лист від німецької Команди Міста Кракова. Ані мені ані братовій невідомо, що це за така справа, що аж у неділю посилають листа.

В поспіху розпечатав я конверту і швидко перебіг очима кілька коротких рядків. Ось і їх переклад:

Урядова Станиця

4 червня 1941.

Число польової пошти........

П. Ч.: 2713/41

Поручено

До Пана Петра Н.
Краків вул. Зиґмунтовська ч. 26.

Ви маєте зголоситися в Команді Міста Кракова дня 12 ц. м. в сотника Корнґера.

Німецькі Збройні Сили перебирають Вас на свою службу і з хвилиною, коли дістанете це повідомлення, будете підлягати дотичним військовим постановам.

Печатка і підпис.

Хоч і був я здивований тим повідомленням, але якось у першій хвилині не зробило це на мене більшого враження, ані не викликало неспокою. В тому часі працював я в технічній установі і думав, може потрібні якісь технічні праці для війська в околицях Кракова, як столиці Генерального Ґубернаторства.

Прийшов назначений день і я зголосився в Команді Міста Кракова. Дижурний військовий урядовець глянув на листа і без слова показав мені лавку, щоб сісти. Не пригадую вже, чи я прийшов перший, чи був хтось передо мною, але незабаром майже ціла кімната виповнилася такими самими, як я. Тримали нас так кілька годин, нічого не казали, навіщо нас покликали, і ми губилися в здогадах, що це все має значити. З'явився нарешті польовий жандарм і запросив нас усіх до військового автобуса. Кожен з нас прийшов так, як стояв, дехто навіть без капелюха і без грошей. Нічого нам не сказали, куди їдемо, не помогли наші протести і прохання, щоб дозволили вступити додому і забрати найбільш необхідні речі.

Завезли нас до старого, ще з австрійських часів, форту в Прокоцімі за Краковом. Не можу сказати, щоб почувався я добре в тих підземних коморах: світла майже нема, поверхові прічі з сінниками більше нагадують в'язницю,
Група примусово мобілізованих перекладачів
перед фортом у Прокоцімі під Краковом.
як казарму. Принесли їсти, я назвав би це скоріше тюремною саламахою, як військовим харчем - гидко на зуби класти. З усіх нас тільки один був знайомий з тюремним режімом у давніших часах і він своїми дотепами, завваженнями і жартами поволі розвіяв пригнобливу атмосферу, привернувся нам добрий гумор.

Найрізнородніші думки приходили нам до гoлови, ніхто не мав поняття, до чого ми потрібні німецькому військові. Були між нами люди різних професій і різного роду освіти, трудно було знайти нитку, що лучила б нас разом для військових потреб. Ця нитка була, та довідалися ми про неї аж на другий день. А тим часом віддавалися карколомній гімнастиці здогадів про наше призначення. Дехто побоювався, чи не хочуть нас спустити легкопадами на большевицьку територію в шпигунських ціллях - в такій ситуації найбільш чудернацькі думки не позбавлені імовірности.

Ця непевність скінчилася зараз другого дня. Приїхав до нас німецький сотник і виголосив коротеньку промову приблизно такoго змісту:

- В скорому часі почнеться війна з большевиками. Ви будете приділені до німецьких військових частин, як перекладчики. Про те ніхто не сміє довідатися і тому вам доведеться перебути тут якийсь час у повній ізоляції. Служба в німецькій армії - для вас велика честь і відзначення. Сподіваюся, що приймете її з охотою і з ентузіязмом. Адже ж, ми хочемо тільки добровільности і кому це не підходить, тoгo не будемо примушувати. Одначе, хто не піде добровільно, того ми мусіли б відослати на час війни до Авшвіцу. Хто не хоче йти, на перекладчика - нехай виступить!

Не виступив ніхто. Кому хотілося йти до Осьвєнціма? Всі ми вже знали, що в тамошньому концентраку вимордовують в'язнів і в виборі між кoнцентраком і службою перекладчика в війську не могло бути вагання.

Ще кілька днів затримали нас у Прокоцімі, а потім по-одному повезли до різних військових частин. Я поїхав до Ряшева, де в палаті якогось графа приміщувався штаб мого корпуса. Тут дістав я військовий однострій, цивільний одяг відослав поштою додому.

Недовго побував я в Ряшеві, бо вже на другий день штаб нашого корпуса перенісся до схованки майже над самим Сяном, штудерно прикритої серед кущів і дерев у бараках. На другому березі Сяну видно було большевиків, що вешталися безжурно, не прочуваючи лиха. Ціла підфронтова полоса завалена була військом, амуніцією, боєприпасами. Спеціяльні відділи безнастанно маскували воєнні об'єкти, малювали на зелено, накривали свіжими галузками на сітках тощо...

Так застав нас ранок 22 червня і звідти почалася моя друга мандрівка по Україні, тим разом не в українському, тільки в чужому для нас, німецькому однострою.

А тайна, яким способом всі ми опинилися перекладчиками в німецькому війську, пізніше вияснилася. Німецька Команда Міста Кракова звернулася до Відділу Населення і Соціяльного Забезпечення в Кракові, що ним завідував полк. Бізанц, і зажадала списку освічених українців, що володіють перфектно німецькою мовою в письмі і слові. Заступник полк. Бізанца, не знаючи навіть, для якої це цілі - хоч може й здогадувався про те - переслав до Команди Міста Кракова лісту заприсяжених перекладчиків німецької мови, всіх українців і між ними одного білоруса".

Несамовиті речі діялися в Генерал-Ґубернаторстві. Кожен командир дивізії на власну руку вербував собі людей до служби і сам розв'язував собі українську проблему в своєму засягові діяння. З цілої Европи з'їхалася хмара типів з-під темної зірки, що до того часу витирала кути по розвідках цілого світу, а тепер посунули, як гієни на жировище. Кожен мав опертя в якійсь німецькій "штеллє".43

Зачепилися вони і за нас. Одного ранку задирчав телефон нетерпеливо - знак розмови на далеку віддаль. Це дивне, бо такі розмови вели ми звичайно вночі, тоді й получення швидше дістати можна і кошти менші. Якийсь незнайомий голос просить Сціборського. Трапилося так, що якраз Сціборський був під рукою. Чуємо, іде розмова по-московському. Просять Сціборського негайно приїхати в дуже важній справі до Криниці. Хто? Якісь незнайомі йому грузини. Чого? Справа радіопередач пропаґанди поза большевицьким фронтом. Чи варто їхати? Може це якийсь підступ або засідка? Одначе, поїхати не завадить. В Криниці дістане він охорону від наших членів, а при тій нагоді відбуде сходини з тамошнім відділом націоналістів. Грузини справді привезли з собою радіонадавчу станцію, що мала спочатку надавати з Криниці, а потім посуватися за фронтом у міру того, як будхть поступати наперед німецькі колони. Вони мали надавати в різних мовах і бракувало їм українця. З чийого уповноваження це діялося - не хотіли розкрити. Просили дати їм українця техніка, його навчать вони орудувати апаратом і він буде надавати український текст радіопередач. Пропаґанда йде по лінії потреб німецького війська, але не буде в ній нічого, що шкодило б українцям, наш радіопередавач буде бачити кожен текст і тим самим цілий зміст буде під нашою контролею, коли вважатимемо, що це проти наших інтересів - кожної хвилі можемо відтягнути свого чоловіка.

Як попали вони до Сціборського? Котрийсь з них принагідно познайомився з ним давненько вже, ще в Парижі, а звідки взяв його адресу й номер телефону - не сказав. Правдоподібно від німецької розвідки.

Відмовитися, чи прийняти? Сціборський був тої думки, що це неповажна справа. І чому ми маємо приймати це з другої руки, за посередництвом обскурних еміґраційних ще й чужонаціональних розвідчиків? Крім того ці типи видавалися йому аферистами, що хочуть підживитися в воєнній ситуації, діла вони не поведуть і їхню імпрезу швидко зліквідують. Вони ж не мають за собою ніякого організаційного запліччя, це звичайні шпики на німецькій службі. Одначе, післати туди когось не завадило б. Якщо ця справа втримається, добре мати при ній свого чоловіка. Може пізніше вдалося б відділити від тої шайки українську пропаґанду і перебрати її до своїх рук. А коли нічого з того не вийде, відкличемо людину, та й стільки!

Гаразд, отже кого послати? Знайшовся під руками Микола Максим'юк, - нехай іде він. В нього технічна освіта, якийсь час студіював у Данціґу в політехніці, в польському війську закінчив старшинську артилерійську школу. Тепер возився з якимсь винаходом, як сірий кіт з оселедцем. Мав це бути якийсь новий спосіб керувати вогнем зенітної артилерії так, що ворожому літакові, раз узятому під обстріл, майже неможливо врятуватися. Показував він якісь рисунки, пояснював щось, мало хто на тому розумівся, Сич довго над тим сидів, щось думав, нарешті забрав Максим'юка з собою до німців. Понесли туди рисунки, німці списали пояснення і за які два тижні дали відповідь, що справа не дає нічого нового. Максим'юк уперто був переконаний, що його німота обманула й украла його винахід. Ну, якось нічого не чути було про революційні зміни в техніці протилітунської артилерійської оборони, виходить, що або цей винахід таки справді був до нічого, або німці його не доцінювали.

Немалі клопоти мали ми з Максим'юком. Була це якась дивна людина, відвага мішалася в нього зо страхом, ідейність з власним шкуролюбством, добрі імпульси чергувалися з поганими ділами. Після того, як разом з нами займав він організаційний льокаль від бандерівців, прийшли на нього зажалення, що він дуже не по-товариськи повівся з тими нашими членами, що дали йому працю і пристановище. Опісля зник і не давав про себе вістки кілька місяців. З'явився нагло і прийшов з каяттям, щоб дати йому змогу до реабілітації. Казали йому піти до Львова, не давши ніякого зв'язку ні кличок, не мали довір'я. Там він буде розвідуватися загально про настрої, обсервувати життя без стичности з організаційними людьми, принесе свої спостереження і враження. Пішов. Довго не було його і я вже почав забувати про ту справу, коли він знову виринув у Кракові. Приніс різні вістки з львівського життя, та годі перевірити, чи зібрав їх він самий, чи довідався від когось іншого. Між іншим він перший приніс вістку про арешт Василя Ґеника-Косія.44 Як показалося пізніше, вістка була правдива і точно передавала обставини, серед яких його арештовано. Виходило б, що таки був у Львові. І знову проблема, що з ним зробити, хто його знав, протестував, щоб не притягати його ближче до справ. Пропозиція грузинів прийшла саме впору, послали ми його до Криниці. Не минув і тиждень - а Максим'юк знову в Кракові. Щo за лихо? Грузини спакували свої манатки і повіялися кудись, йому казали вертатися до своїх. Помандрував кудись і Максим'юк, як той кіт, що туди ходив, куди сам хотів.45

В половині травня пішли до краю зв'язкові. До того часу Іван Мицик, що сам давніше кілька разів ходив туди й назад, не дуже клав натиск на те, щоб висилати часто людей. Клопіт був не в тому, щоб тих людей бракувало, як це часом з насміхом підносили бандерівці, бо в тому часі і не так то вже тяжко було ходити до краю, коли порівняти з післявоєнними відносинами, а щодо людей, то навпаки, Мицик мусів стримувати надто запальних, що рвалися туди самі. Турботи йшли з інших причин. Доходили слухи, через принагідних людей і через кур'єрів до різних місцевостей, що низовий актив зовсім незорієнтований про внутрішні справи ОУН на еміґрації, а провідний елемент - дуже слабо. В початках навіть самі диверсанти обминали ту справу в своїх інформаціях, свідомі того, який це фатальний вплив мало б на широкі членські кадри. Їм ішлося найперше про те, щоб персональними контактами і строгими кличками пов'язати людей з собою і щойно тоді малими дозами подавати їм дійсний образ речей, що витворився за кордоном.

Тим більш трудна ситуація існувала для ПУН, що в почутті історичної відповідальности не міг собі дозволити на такі безшабашні прийоми, як їх стосували диверсанти. Довго тривало вагання в площині: чи скривати ці справи перед краєм, чи уприлюднити їх. Я був тієї думки, що зберегти в цій справі тайну - неможливо. І недоцільно. Ще сяк-так можна було говорити про доцільність до того часу, доки йшли переговори з опозицією і доки могла існувати бодай слаба надія, що буде привернена єдність в Організації та що опозиція підпорядкується Проводові. З моментом, коли мусіли ми поставити опозицію за борт Організації, відпала всяка потреба тримати це в тайні. Навпаки, дискреція тільки шкодила, давала можність ловити рибку в каламутній воді. Не то що не треба скривати, але навпаки, післати зв'язкових з маніфестами Голови Проводу до краю, розкрити всю правду і звільнити від обов'язку послуху всіх тих, що мали б зв'язки до диверсантів. Безперечно, викликало б це потрясення і сильно вдарило б по престіжеві Організації, але це було неминуче. Не довідається того край від нас, то довідається від бандерівців, що представляють йому факти в кривому дзеркалі.

До сьoгoдні не мав я підстави змінити своєї думки. Дальше тверджу, що коли б ми відразу кинулися в край і знайшли відвагу перенести сором говорити про ці речі, хто знає, яка була б сьогодні ситуація бандерівців. Вони того й боялися.

На жаль тільки один Ольжич був тої самої думки. Інші не могли рішитися, а катеґорично спротивився тому Іван Мицик. Він грозив, що скине з себе всяку відповідальність за монтування ситуації в краю, коли ми таким брутальним способом кинемо в вічі факти крайовим кадрам ОУН. Це їх так розслабить морально, що вони стануть нездатні до дії і треба буде всю справу зачинати наново.

Шляхетне серце Мицика не допускало до себе думки про людську підлість. Свою помилку спокутував власною смертю з рук тих, у яких ліпшу половину душі вірив.

Десь на провесні 1941 року Іван Мицик покінчив усі вступні підготови до крайової акції. Коли почалася воєнна гарячка, мусів приспішити вихід, щоб війна не заскочила його по німецькій стороні. Вирушати мали в чвірку, двома парами. На Волинь ішов Олекса Куц зо своїм помічником Бакуменком. Першим пішов Бакуменко, ще в квітні, перепливши Буг біля Грубешова. Його завданням було перевірити адреси давних знайомих, знайти пункти опори для пізнішої акції Куца, нічого покищо не майструвати самому. Він це й зробив дуже добре.46

Вслід за тим пішов і Куц, через Буг переправився під Володавою. Він мав іти по слідах та умовлених знаках Бакуменка, розглянутися згрубша по Волині та стрінутися з Мициком у Львові в Онуфрія Максимова.

Іван Мицик, Організаційний Референт Крайової Екзекутиви ОУН у Г.Ґ.

В другій парі пішов Іван Мицик та Богдан Онуфрик-Коник. Перейшли річку Сян коло Сянока, ішли разом, розлучилися аж у Львові. Найперше була думка, щоб Коник ішов відразу до Галичини через Сян, а Мицик щоб користувався окружним шляхом через Карпатську Україну. Це тому, що від сторони Мадярщини границя береглася багато слабше, та й майже неможливо було вберегти її в Карпатах. Невигода інша - а саме берегли там границі з двох сторін, большевики й мадяри, а в Генерал-Ґубернаторстві німці границею зовсім не цікавилися. Зате Мицик там почувався, як у себе вдома. Він був родом з села Синєвідсько Вижнє на залізничному шляху Стрий-Сколе-Лавочне і добре орієнтувався в тих сторонах. Чомусь переважала в них думка іти більш небезпечним шляхом, але разом.

Завданням Івана Мицика було пов'язати з собою всі ті організаційні пункти, що досі ми різними способами стояли з ними в зв'язку, а крім того зловити контакт до діючої Крайової Екзекутиви, переговорити з нею і довести до її підчинення Проводові. Хто був Провідником Крайової Екзекутиви - ми не знали. Відомо було, що туди ходив Мирон, сидів там кілька місяців, але десь якраз у тому часі вернувся назад. Зате була певність, що в Крайовій Екзекутиві якесь місце займає Онуфрій Максимів, добрий наш спільний знайомий з давніх часів, засуджений свого часу за ОУН на п'ять літ, сидів з нами в тюрмах у Львові, Дрогобичі і Седльцях. Якось оминули його арешти при всіх дотеперішніх всипах. До нього то мав іти з півдня Іван Мицик, а з півночі Олекса Куц, і через нього дістати зв'язок до Крайової Екзекутиви. Якби до Крайової Екзекутиви не допитався, або якби вона відмовила вірности Проводові, тоді Іван Мицик створить іншу Екзекутиву з вірних Проводові членів, її зав'язком став би він сам та всі інші, що разом з ним пішли до краю.

Забрав він теж, чи пак завчив напам'ять різні приватні адреси, щоб у разі потреби скористати чи то з нічлігу, чи то з пристановища на довший час.

Ціла чвірка щасливо прийшла на місце свого призначення. Але Північ з Півднем не сконтактувалися перед війною. Куц зайшов до Максимова, даремно ждав кілька днів на Мицика, не діждався, вернувся назад на Волинь і там пропав. Загинув по ньому всякий слід. Після приходу німців зв'язкові Куца встановили, що пішов він на стрічу з бандерівцями і з тої стрічі вже не вернувся.47

З Коником розстався Мицик у Львові, виславши його в родинні сторони, в Рогатинщину. Швидко там Коник зорганізував цитаделю нашого руху і став сіллю в оці бандерівців, що довго не могли йому того забути.48

Ще заки почалася війна, прийшов від Мицика зашифрований звіт. Зв'язковий доставив його до Кракова. Ніхто з нас не мав ключа до шифру, зберігав його Гайвас, що в тому часі сидів уже в Сяноці. Негайно відправлено туди звіт. Тільки частинно міг його Гайвас розшифрувати, бо перемішалися тут два коди. З того, що можна було відчитати, виходило, що всі прийшли щасливо на місце, покищо не зловлено контакту до Крайової Екзекутиви, тільки до окремих її членів, відвідано усіх людей на поданих давніше зв'язках і всіх приватних адресах - всі живі і здорові - робота розгортається щораз краще, зростають воєнні настрої, дальший звіт слідує.

Не було вже часу висилати другого звіту, бо спалахнула воєнна заграва. Мицикові не судилося побачитися з друзями. В містечку Галичі заманили його бандерівці на якусь організаційну стрічу і з тої хвилі вже його ніхто не бачив. Згинув так, як багато інших, від братніх українських рук.49

 

------------------------------------------------------------------------

[41] Незалежна держава.

[42] Назвища не подано з уваги на те, що родина інж. Петра Н. залишилася під большевиками.

[43] Урядова установа.

[44] Василь Ґеник, знаний під назвою "Косій", походив з села Березова, повіт Коломия. Був членом радикальної партії, але тісно співпрацював з націоналістами ще від часу, коли належав до УВО. До самої смерти не затратив симпатій до ОУН. У Львові був урядовцем кооперативної фабрики цикорії "Луна". Був добрим другом і товаришем, нехай же ж лишиться про нього згадка між нами, хоч і не був він нашим членом. В.Й.П.!

[45] Дивні пригоди тієї людини мабуть ще не закінчені. Помимо всього була в мене якась симпатія до нього, може тому, що обидва ми походили з того самого міста Коломиї, ходили до однієї ґімназії. Хоч і лаялись колись, та потім знову годилися. Я бачив його востаннє за німецької окупації у Львові 1941 року взимку. Німецька бакалійна фірма "Юліюс Майнль і Ска" оголошувала набір працівників до своїх нововідкритих крамниць в Одесі і він прийшов до мене, щоб я через свої знайомства в українських кооперативних колах виробив йому посвідку, наче він фахівець у колоніяльно-корінній торгівлі. Я вистарався йому про те. За тиждень знову стрінув його на вулиці, до Одеси він не поїхав, трапився інший інтерес - пачкувати до Варшави протитифозні щепленки. Тоді шаліла епідемія тифу. У Львові діяв "Інститут Вайгля", що годував воші і продукував протитифозну щепленку. Якимсь чином знайшов він контакт до того інституту, продавав щепленку до ґетта в Варшаві і заробляв добрі гроші. Були чутки, що злигався він пізніше з польським підпіллям. Розказував мені Юрко Кришталь, що працював тоді в Українському Центральному Комітеті в Кракові, що одного дня з'явився в нього Максим'юк, обдертий і напів босий. Утік з поїзду, що віз його до концентраку в Майданку біля Люблина. Зодягнув він Максим'юка, нагадував і дав трохи грошей - той знову десь пропав. Аж у Німеччині, перед своїм виїздом з Европи, Кришталь знову його побачив. Подавав тоді Максим'юк, що оженився з якоюсь німкою в рибальському селі над морем і рибальчить тепер разом з німаками. Там мабуть і залишиться, досить уже йому мандрівки. Та я зовсім не здивувався б, якби одного дня виринув він десь у большевицькому запіллі або в якійсь іншій частині нашої планети. Чи шукав він пригод, чи тікав від них - але пригода завжди ішла йому на п'ятах.

[46] Бакуменко проробив велику зв'язкову працю на Волині. Після відвороту большевиків зловив зв'язок з Проводом і пішов до Києва. Був там якийсь час ад'ютантом ген. Капустянського. Розстріляли його німці в Лубнях на Лівобережжі. Вічна нехай буде в нас пам'ять по вірному і доброму другові!

[47] Як подає Ярослав Гайвас-Бистрий, по якомусь часі Куц щераз вернувся до Львова і там зустрілися вони обидва з Іваном Мициком у хаті Гайваса на Личакові, звідти й роз'іхалися, один на північ, другий на полудне.

З бандерівських кол вийшла чутка, що Куц попався в руки НКВД, заломився і пізніше став на службу большевикам. З оточення Лебедя подавали, що бачили його в уніформі старшини НКВД, між іншим мали його вживати до виловлювання українських утікачів у Чехії, головно в Празі. В тій справі велося організаційне слідство. В часі, коли пишуться ці рядки, воно ще не закінчене. Як інформують автора з міродайних кол, поза слухами і сплетнями, що вийшли з бандерівського середовища, не можна натрапити на ніякий слід не то зради Куца, але навіть його життя чи існування. Знаючи методи НКВД-МВД, можна сподіватися всього, однак дивне те, чому не можна натрапити ні на одну особу, що сама бачила б Куца. А хіба ж не на те брали б його большевики на службу, щоб скривати його перед людьми. Тому, як довго нема не то що незбитих доказів, але бодай правдоподібности, що Куц перейшов на сторону большевиків, краще не розпускати здогадів про ту справу, доки не буде офіційного організаційного комунікату.

Всі давні товариші Куца свідчать про його ідейність і жертвенну працю. Хоч це й не дає іммунітету перед диявольськими методами большевиків ломити людські душі, все ж таки відомо, що легше заломитися людині припадковій, як високо ідейній.

[48] Бандерівець Микола Сидор-Чарторийський в цитованій уже книжці пише: "Містечко Рогатин було єдине на цілу Соборну Україну, що мало "провід" міста вороже наставлений до акту віднови української державности. (Відома бандерівська імпреза 30.6.1941, прим. З. К.).

Зміна Управи міста на "нову" відбулася завдяки п. Коникові-Онуфрикові, який, добившися з еміґрації до своєї родинної місцевости, почав при помочі німців киринити так довго, доки не наставив тут "своєї влади"." (Від Сяну по Крим, В-во Говерля, Нью Йорк 1951, ст. 82.).

В той час, коли п. Сидор-Чарторийський вичікував, щоб німці прочистили йому дорогу до Галичини, Коник-Онуфрик продерся через большевицькі застави і нелеґально діяв у підпіллі Рогатинщини майже два місяці перед війною. Освідомив він свій повіт і не диво, що ціла околиця показалася опісля відпорна на бандерівську пропаґанду.

Олекса Чесюк з Волині так свідчить про Куца:

"Сл. п. Олексу Куца запізнав я в луцькій в'язниці в 1935 році, там разом з ним відбував я свій присуд за ОУН. В той час у луцькій в'язниці було нас усього 25 націоналістів. Куц прибув з Берези Картузької. З першого дня його постанова була зібрати нас усіх до однієї камери і це йому вдалося. Хоч прийшлося нам усім багато перетерпіти, та ми були переможцями й дістали все, чого домагалися від тюремної адміністрації. Вже тоді побачили ми, що О. Куц - людина з сильною волею, твердим характером і всеціло віддана для ідеї.

Польський суд засудив його на дванадцять літ тюрми. Як сьогодні бачу його, з усмішкою ввійшов до камери, коли привели його з суду, ані трохи не змінений і з тою самою енерґією продовжував навчання, як з першого дня. "Було б дурне, якби ми, націоналісти, дармо сиділи в тюрмі й марнували час. Кому тюрма - а нам школа". Завдячуємо йому, що багато навчилися і скористали в тому часі.

З приходом совєтської влади я жив у підпіллі. Провідником на цілу Волинь був тоді Іван Скоп'юк - псевдо Норчак. Від нього дістав я наказ виїхати на поліський терен і там ставити організаційну сітку. Після трьох місяців дуже тяжкої праці - Полісся сильно було скомунізоване - вдалося мені зорганізувати п'ять районів, а в кожному по десять людей.

По трьох місяцях я вперве вернувся в луцький район, щоб скласти звіт. Це саме був час розбиття нашої Організації, та я про те не знав. Провід Бандери вислав своїх поручників, щоб перебрати провід Волині в свої руки. Поручником був Ананій Закоштуй, якого я знав особисто з в'язниці в Луцьку, а другий називався Лобай, мабуть походив з Бродів у Галичині. Вони ганялися по селах і шукали за нашим проводом.

Склалося так, що большевики зловили Івана Скоп'юка та його заступника Степана Мазурця і замучили їх на смерть. Була це добра нагода для бандерівських посіпак перебрати провід і так сталося. До нас ішли зв'язкові від Проводу, одначе бандерівці їх виловлювали й нищили, значно пізніше довідалися ми про смерть з їхньої руки Євгена Шульги, Григора Мисковця та інших, з назвища мені не знаних. На мій запит, чому зайшла зміна в Проводі і чому про те нікого не поінформовано, дістав я відповідь: "Полковник Андрій Мельник уже за старий, він є на відставці, його місце перебрав Бандера".

Пройшов якийсь час, мене запросили на зустріч з бандерівським провідником А. Закоштуєм. Він сказав мені: "Через границю перейшов Олекса Куц. Він тебе знає і напевно зголоситься на твою адресу. Наказую тобі арештувати його і доставити до нас, а як буде ставити спротив - убити, бо він зрадник і працює для большевиків".

Сильний це був удар для мене, не міг я повірити, щоб Куц був зрадником. Ніяк не міг я прогнати сумних думок, вертаючися в свій терен.

Минув тиждень і мій зв'язковий зголосив, що прийшов Куц і конечно хоче мене бачити. Того самого вечора зустрівся я з Куцом у нашій підпільній криївці. На верху стояв бойовик, мав пильнувати, щоб Куц непомітно не вийшов з криївки. Завважив це Куц. Мав він з собою "Білу" і "Чорну" книгу та вияснив нам справу бунту в Організації, аж тоді полуда спала нам з очей і ми зрозуміли всю правду. Було і жалко і соромно і гидко.

Куц запитав мене, чи маю я зв'язок з Закоштуєм, йому конечно з ним побачитися, щоб наладнати організаційні справи. Порадився я з друзями і сказали ми Куцові, що нема чого йому шукати зустрічі з бандитами. Не хотів він у те вірити. "Я добре знаю Закоштуя, - говорив він, - був його провідником і не можу повірити, щоб він зробив мені щось зле".

Все ж таки я не подав йому зв'язку, лякаючися за його життя. Так і пішов він шукати зв'язку на власну руку. Як пішов, так і пропав.

Пізніше наші люди перевели слідство в справі Куца і ствердили, що вбив його Закоштуй під тодішнім своїм псевдом "Василь". Вбивник Закоштуй сам потім загинув у партизанці з німцями.

А все те є щира правда і я готов заприсягнути її, хоч би й зараз".

[49] За інформаціями Ярослава Гайваса-Бистрого, що після приходу німців до Галичини провадив слідство в тій справі, Іван Мицик загинув у районі Єзуполя-Галича, невідомо, чи в дорозі до містечка Пістина на Підгір'ю, чи вже в часі повороту. Іван Климів-Леґенда проговорився йому, що Іван Мицик є там у бандерівців і що незабаром повернеться до Львова.