VI. РОЗДІЛ

"ЯКЩО ЗАВТРА ВІЙНА..."

Плян Гайваса. - Який буде відгук війни в Україні? - Небезпеки політичної порожнечі. - Конечність жвавої ініціятиви ОУН. - Мобілізація всіх до повороту в Україну. - Рухомі колони. - Основна маса: в своїй околиці. - Три маршові колони: північна, середня, південна. - Центральне Оперативне Керівництво. - "Радянська" система: сільські ради, народні ради, Національна Рада. - Народні міліції. - Фаховий військовий осередок у Львові. - Провід у підпіллі, наверх - прихильники. - Постава до німців і бандерівців - уникати конфліктів. - Спілка бандерівців з німецьким Вермахтом. - Курси саботажистів і зав'язок військових частин. - Бандерівська підготова в їхньому власному насвітленні. - Бандерівці творять "Український Національний Комітет" у Кракові. - Його ціль і несподіваний кінець.

Ярослав Гайвас-Бистрий. Провідник Крайової Екзекутиви ОУН у Г.Ґ. Провідник Центрального Опера-тивного Керівництва.

Плян, що його розпрацював Ярослав Гайвас-Бистрий, був дуже простий і при тому практичний, достосований з одного боку до потреб, з другого до нашої спроможности. Після того, як його передискутовано і з деякими змінами прийнято, виглядав він менш-більш ось так.

В основне заложення своєї діяльности в перших тижнях війни Організація Українських Націоналістів приймає, що німці не виявили бажання віднови української державности і тому треба припустити, що їхня постава буде ворожа всім починам до побудови собороної і самостійної України. Якщо б їхнє відношення до тієї справи змінилося в зустрічі з дійсністю - тим краще, одначе покищо на те нема знаків. Які б не були німецькі пляни, ступінь їх виконання й остаточного оформлення дуже багато буде залежати від того, який витвориться фактичний стан на місцях у перших хвилях війни і яку політичну свідомість викаже український нарід у тому часі. Правдоподібно велика більшість займе вижидаюче становище, поминаючи вже ті маси, що з природи були б пасивні при всякій зміні влади.

Тому найголовніше наше завдання буде зрушити політичну активність мас, заставити їх виступати з ініціятивою порядкування життям на місцях і творити організовані підвалини господарського, політичного і пізніше державного життя на низах. Це завдання перебирає на себе ОУН і буде виконувати його своїми силами при співпраці активніших і свідоміших українців під керівництвом свого організаційного проводу, що вже діє в Україні.

В найближчому часі буде вислано кілька людей для зв'язку з Крайовою Екзекутивою ОУН в Україні та для обговорення з нею способів підготови і виконання того пляну.

Всі сили ОУН, що знайшлися поза межами Совдепії, мобілізуються для негайного повороту в Україну на допомогу в діяльності тамошній організаційній мережі ОУН. Вони мають концентруватися в таких місцевостях, ідучи з півдня на північ: Сянік, Перемишль, Грубешів, Володава. Там вони розташуються навколо догідних до переходу граничних місць, будуть поділені на групи і як тільки почнуться воєнні дії - рушать на схід. Деяка кількість з них буде прориватися одинцем ще перед заіснуванням воєнного стану.

На збірних місцях змобілізовані члени будуть остаточно розпреділені на дві частини. Перша з них формувати буде рухомі колони що посуватимуться якнайдалі вглиб України для зв'язку з місцевими тамошніми органами ОУН, а де їх нема, там буде виконувати доручені завдання на власну відповідальність і з власної ініціятиви. До цієї частини належатимуть найліпше вишколені і найсильніше політично вироблені члени активу ОУН. Друга, основна маса членства, розійдеться по своїх родинних околицях і злучиться там з організаційною мережею ОУН, поможе їй у праці, одначе не буде зв'язуватися з тереном на постійно, шукатиме контакту з Проводом ОУН у Львові і стоятиме до його диспозиції, щоб у разі потреби бути перекиненим для скріплення загрожених місць.

Селекцію членства під тим двояким кутом його призначення почати негайно, вже тепер, ще заки вирушать вони на мобілізаційні пункти.

Маршові колони підуть трьома шляхами:

Південна Група - покищо під проводом Ярослава Гайваса, доки не відділиться від неї Центральне Оперативне Керівництво, тоді встановлено буде для неї іншого провідника. Центральне Оперативне Керівництво долучується до Південної Групи тому, бо правдоподібно звідти найлегше і найскоріше можна буде передістатися в Україну, дуже можливо, що большевики будуть лякатися отoчення і скоріше відтягнуть звідти свої сили. Шлях тієї групи ішов здовж Карпат аж до румунської границі, далі здовж Чорного Моря аж на Кубань. Випустить вона з себе дві відноги: найперше до Львова, для допомоги Центральному Оперативному Керівництву, і потім до Вінниці, щоб нав'язати контакт з двома другими групами та поінформуватися щодо дальшої своєї діяльности, якщо б зайшли якісь зміни в первісних плянах, або якщо б за той час помітно змінилася політична ситуація.

Осередня Група зачинає свій вимарш з району Перемишль-Ярослав під проводом поручника М. з Карпатської України та його помічника Сампари. Прямує вона шляхом на Львів - Тернопіль - Вінницю - Дніпропетровське - Донбас. У Львові поручник М. покищо залишається для спеціяльних військових цілей і там група дістане нового провідника.

Північна Група при самому виході поділиться, щоб опісля знову злучитися. Одна її частина рушить з Грубешова під проводом Ігоря Шубського і його заступника Шульги, друга - з Володави під проводом поручника Луки Польового.32 Польовий зо своєю частиною іде Північною Волинню по межі з Поліссям, Шубський - південною Волинню по межі з Галичиною, обидві стрічаються в Житомирі з остаточною метою - на Київ. Дальшим завданням тієї групи, вже після порозуміння з Центральним Оперативним Керівництвом, буде пробиватися шляхом на Полтаву - Харків і там десь зловити контакт з Осередньою Групою, що пішла на Донбас.

Всі три групи дістануть на початок гроші, трохи харчів і зброю. З цією останньою - дуже обережно, бо це воєнний час і за нелеґальне перетримування зброї - куля в лоб. Ніяких документів при вимарші ніхто не дістане, бо й невідомо покищо, яких буде потрібно. При зустрічах з німецьким військом і в разі якихнебудь перепон з його сторони мусять казати, що вертаються додому, до своєї рідні. Маршувати будуть тільки пішки, але добре було б вистаратися про колеса (ровери). Організація для всіх постачати роверів не може, забезпечить ними тільки кур'єрів і зв'язкових, решта мусить здаватися на власний промисел. Так само самим треба по дорозі харчуватися, це не тяжко в Україні.

Повторяю, що завдання маршових груп в наших плянах було допоміжне, не вони, тільки ОУН на місцях перебирала на плечі ввесь тягар праці, тільки там, куди не сягнула організаційна мережа ОУН або де вона під большевицькими репресіями порвалася, а куди забрила одна з маршових колон, виконувала вона завдання ОУН у власному імені.

Скрізь по селах будуть творитися Сільські Ради, а в повітових чи районових центрах - Народні Ради, як тимчасові політичні органи. На чоло висувати тільки місцевих людей, що проживали там уже під большевиками, найрадше не членів ОУН, тільки її прихильників. Відразу ж вибирати відповідних людей до Національної Ради в Києві. Можливо, що ці назви зміняться, якщо покажеться потреба тим часом творити реґіональні Національні Ради в Чернівцях та у Львові, тоді Національна Рада в Києві називатися буде Всеукраїнська Національна Рада. Вона буде конституантою України, першим її революційним парляментом, а про її виступ і дії рішатися вже буде аж на місці після того, як ПУН оцінювати буде витворене війною положення.

Для забезпечення ладу й порядку організувати на місцях Народні Міліції, що будуть підлягати Народнім Радам.

Уважати на те, щоб зараз на початку якнайбільше державного післябольшевицького майна передати в руки населення, бо інакше заберуть його німці, як свою воєнну здобич. При тому рівночасно творити сильні матеріяльні бази для ОУН і намагатися урухомити господарське життя й постачання для потреб населення, якого симпатії мусимо здобути.

Для військових і фахово-мілітарних справ Військовий Реферат ПУН виділює окремих людей, першу їх ланку очолює поручник М., що у Львові організуватиме фаховий осередок для міліції та її вишколу.

Мусимо рахуватися з тим, що в перших днях війни постане хаос, перервана буде всяка комунікація, події порозкидають людей і відорвуть їх від сталого місця праці й замешкання, багато з наших плянів залишиться на папері і на те місце прийде імпровізація. Одначе виложені тут загальні стратегічні напрямні обов'язують кожного члена ОУН, де б він не знайшовся, кожен з них мусить бути джерелом громадської ініціятиви.

Не знати, як довго будуть розгортатися воєнні дії. Але перша стадія пляну закінчується з хвилиною очищення від большевицьких військ Західньої України. Центральне Оперативне Керівництво буде старатися сконтактуватися тоді з маршовими групами через комунікаційні засоби мережі ОУН і видасть дальші інструкції, якщо б мусіли зайти якісь зміни в початкових плянах.

Очевидячки, не сама тільки ОУН буде в Україні, будуть там у першу чергу німці, але будуть теж і бандерівці. Невимовно важко зайняти зразу правильне становище до одних і других. Правдоподібно спочатку німці мало будуть втручатися в українське життя. Влада буде військова, а вона зайнята воєнними справами і хоче порядку та спокою в запіллі.

Тому класти натиск на порядок, бо "орднунґ" - святе слово для кожного німця. За ним військова команда і не дуже бачитиме політичний аспект роботи ОУН на місцях. Так довго не буде. Вслід за військом прийде влада поліційна з іншими заінтересуваннями та іншими методами праці. Правдива небезпека зачинається аж тут. Що сильніше підніметься Україна на ноги в короткому часі поміж переходом влади з військових у поліційні руки, то більш оглядно будуть мусіти ставитися до неї окупаційні німецькі органи влади.

Якщо зачнуться репресії, в першій мірі вдаряти будуть по членах ОУН. Завчасу на те потрібно приготовитися. Повна конспірація і повне підпілля - неможливі, бо робота масова і мусить робитися наверху. Приймати якнайбільші засоби обережности, якнайменше вживати правдивих назвищ, більше прибраних і псевдонімів, а в звітах послугуватися тільки псевдами. Провідники ОУН і видатні політичні діячі повинні міняти місця перебування і ніколи не ночувати вдома. Всі мусять психологічно бути приготовані на репресійні заходи окупаційної влади. Не буде їх - тим краще, а якщо прийдуть - не впадуть на нас несподіванкою.

Куди гірша справа з бандерівцями. В Україні справа націоналістичного розколу мало відома. Може й добре це, а може й зле. Добре тому, бо це непомірно облегчить діяння ОУН у початках, широкі маси українського народу ставляться з довір'ям до ОУН, знають про її Провід та про Голову ПУН і напевне підуть за тим, кого вважають проводом по традиції. Сила традиції й авторитет Проводу - це великі козирі в наших руках. Трагічна сторінка в тому, що націоналізм виплив з України одним руслом, а вертається двома. І не йдуть вони паралельно, побіч себе, відразу стають з собою на прю. Престіж націоналістичного руху потерпить страшенне, про те не може бути ніякого сумніву. Та не сила наша тому зарадити, наразі мусимо глядіти, щоб якнайменше замішання вносити на місцях. Найважніше - цілий тягар нашої праці і ввесь провідний до тої ціли призначений актив - відразу перекинути в Надніпрянську Україну. В нас є люди, що куди скоріше зловлять з нею духовий контакт, знають її і вона знає їх. Де як де, але тут за всяку ціну випередити бандерівців і вже самий факт приявности в Києві, Полтаві, Одесі чи Харкові десятків людей типу Сціборського, Ольжича, Теліги, Капустянського та інших наддніпрянців, що там народилися і повністю чи частинно провели своє життя, буде величезною перевагою по нашій стороні.

Прийшовши туди і зловивши перші контакти з самостійницьким та не винищеним ще патріотичним елементом, ми виступимо перед Україною в ролі творців національного життя, а бандерівці хоч-нехоч будуть виглядати деструктивними силами, якщо підуть таким самим наступом на ОУН, як це робили досі.

А десь на дні серця таїлася надія, що може подих рідної землі внесе великі психічні переміни й потрясення. Та дуже швидко марність тієї надії вийшла наверх у цілій своїй трагічній наготі.

З другого боку, ми мусимо уникати всяких конфліктів з бандерівцями. Не тільки тому, що це деморалізує наш нарід, але попросту була б це зайва витрата найдорожчого часу. Україна така велика, праці так багато, а людей - навіть узявши нас докупи з бандерівцями - так мало, що не оплатиться заходити з ними в процеси. Тому наказ - Народні Ради організувати скрізь, бо не чути, щоб з таким пляном носилися бандерівці, але Народні Міліції тільки там, де нема ніяких, коли ж у якійсь місцевості бандерівці нас випередять і встигнуть уже урухомити свою міліцію - Народної Міліції там не творити. Братися за іншу ділянку праці.

Загальна тактична напрямна: бути якнайбільш вирозумілими і тактовними, уникати демагогії, дійсною роботою і боротьбою здобувати моральну перевагу в українському народі.

Незвичайно важно й цікаво було знати, що діється в бандерівському таборі і з якими думками носяться вони та їхній провід. Що вони вибіраються в Україну, було очевидне. Бо й хто ж сидів би в такий час на еміґрації? Не то націоналіст, але кожен звичайний українець усією душею рвався до рідного краю і жодна сила не втримає його, коли покажеться можливість туди вернутися.

В своїх теперішніх споминах про ті часи деякі діячі організації бандерівців представляють справу так, неначе б їхній табір відразу, ще перед війною, за вихідні позиції прийняв ворожість німців до України і відповідно до того зараз таки почав робити приготування до політичного резистансу й партизанської протинімецької боротьби. На ділі було далеко не так. Без сумніву мусіли бути і серед бандерівців різні погляди на те, як уложаться українсько-німецькі взаємини, треба прийняти, що знаходилися там, як і всюди, теж і песимістичні думки, але в загальному переважала надія, що відносини з німцями якось дадуться наладнатися і що з німцями можна договоритися, якщо не щодо цілости української державної проблеми, то бодай покищо в менших справах, а потім, потроху, в міру того, як німецька армія буде посуватися в глибину країни і в міру зростання політичної активности українських мас, відношення німців до України мусить змінитися на нашу користь.

При тому великі надії покладали бандерівці на німецькі військові чинники. В передмові до збірного видання "Дружини українських націоналістів" читаємо про те:

"... Інакше думала частина німецьких військовиків. В початкових роках війни німецька армія мала більший голос, ніж у часі миру. Вона творила до деякої міри другий політичний фактор в Німеччині і була не лише единою силою в тоталітарній державі, яка не згітлеризувалася, але в різних відношеннях стояла в антагонізмі до політично-керівної сили, до Націонал-Соціялістичної Партії. Вона мала сміливість протиставитися їй та в деякій мірі заступати свої інакші концепції, часами навіть не дуже то прикриваючи свою нехіть до політики і тоталітарних методів партії. Серед німецьких військовиків, що готувалися до війни проти СССР, були такі, що заступали концепцію, протилежну до партійної, розуміючи, що Німеччина повинна поставитися прихильно до державного усамостійнення України та поневолених Росією народів і приєднати ті народи на союзників у війні проти СССР. Такі позиції не викликали в той час особливих зударів, бо ціла концепція німецького походу на схід до самого початку війни була в стадії студійного формування.

З цими колами німецьких військовиків, що займаючися політичними справами, ставилися прихильно до самостійности України, революційна ОУН утримувала приязні зв'язки. Ці зв'язки спіралися на взаємній одвертості..."33

Німецькі військові чинники радніше говорили з бандерівцями, як з нашою Організацією. Причина та, що наш Провід висував політичні передумови, від яких здійснення або бодай декляративного проголошення узалежнював якунебудь співпрацю на Сході. Військо того з одного боку дати не могло - політична сторінка розв'язки східньої проблематики інтересувала його лише постільки, поскільки мала безпосереднє відношення до воєнних дій, комунікації і постачання - а з другого і не хотіло, бо це значило б входити з партійно-політичними колами націонал-соціялістичного режіму в конфлікти, а відносини Вермахту з Партією і так не були найкращі. Одначе Голова ПУН не відступав від тієї передумови і стояв при ній так само твердо, як і перед двома роками, коли йшли німецькі залицяння до ОУН перед німецько-польською війною.

Тоді Вермахт скористав з пропозицій бандерівського табору, що їх в його імені безнастайно ставили в центрі - Ріко Ярий, а в Кракові - "Джон"-Ґабрусевич, "Юлько"-Гасин і Роман Шухевич. Вермахт жадав від українців найперше перекладчиків. Хто тільки в німецькій армії володів московською мовою - всіх перекинено на Схід. Визбирано всіх давніх колоністів, що вернулися до Райху і прийняли німецьке громадянство, щедро черпано з резерв фольксдойчів - та всього того було мало. Перекладчиків потрібно було на кожному кроці, від самої гори верховного військового командування, аж до бойових одиниць на фронті, не рахуючи різних командантур у запіллі. Тут здалися б тисячі людей, а звідки їх узяти? Кожен німецький дивізійний командант вербував собі на власну руку "дольмечерів", а начальна німецька військова команда, головно через свої розвідочні й контррозвідочні відділи, старалася знайти якусь центральну розв'язку на більшу скалю, через домовлення з бандерівцями. Ярий і Ґабрусевич заоферували Вермахтові перекладчиків без ніяких політичних застережень і нема чого дивуватися, що німецьке військове командування сквапливо скористало з тієї нагоди і зовсім не хотіло слухати наших міркувань про потребу наперед політичної розв'язки українсько-німецьких взаємин.

Друга справа, що на неї клав натиск Вермахт, це були диверсійно-саботажні відділи. Точнісько, як і в 1939 році, військо пропонувало розгорнути диверсійну акцію в большевицькому запіллі. Різниця була в тому, що 1939 році мали б ми це робити при помочі діючої організаційної мережі ОУН, а тепер Вермахт офірувався перевести для тих людей спеціяльний фаховий військово-саботажний вишкіл і скинути саботажно-диверсійних інструкторів з легкопадів поза большевицьким фронтом.

Не було мови про те, щоб ПУН міг згодитися на таку пропозицію.34 Що вона давала українській справі? Яка з того користь для ОУН? Іти на таку річ можна було тільки в разі повного зговорення на політичному відтинку - а на те не було надії.

Одначе бандерівці на те годилися. Найбільше тиснув на них Ярий, що не тільки мав у тому свій персональний інтерес, але й вимагали того від нього його хлібодавці. Ввесь час заспокоював він бандерівців, що німецьке військо дуже позитивно ставиться до визвольних змагань українського народу, що ці безсумнівні симпатії напевно заважать у свій час, коли на чергу дня прийде політичне оформлення окупованих територій на Сході, бо з думкою Вермахту, та ще й у воєнний час, Гітлер мусить рахуватися. А тепер не треба собі зражувати своїх приятелів з Вермахту, в усьому йти їм на руку. Це буде мати ще хочби й ту користь, що при помочі військового транспорту і разом з німецьким військом можна буде перекинути швидким темпом у головні центри України своїх людей і таким способом випередити всіх інших.

Сьогодні з цілою певністю можна вже ствердити, що в бандерівців була домова з частиною Вермахту, репрезентованою розвідною службою адмірала Канаріса, до якої мав доступ Ярий. На те маємо докази так з бандерівського, як і з німецького боку.35 Таким чином ще перед початком війни бандерівці мали ту перевагу над нами, що військо запевнило їм допомогу в технічній, транспортній і до деякої міри теж і політичній ділянці на територіях, що мали бути зайняті від большевиків. Якою ціною дістали це бандерівці - це інша справа, але не вміли вони пізніше того використати як слід і своєю гарячковою нетерпеливістю позбавили себе користей, що за них заплатили зреченням політичних домагань до німецької сторони і поставлення української справи в площину маніпуляцій військової розвідки.

Все ж таки ані перекладчики ані "Соловейки" не давали розв'язки для основної маси членства в бандерівському таборі. Для неї шукали вони іншого виходу, а він не міг бути інакшим, як те, щоб усіми можливими способами пересуватися на схід. Тут сходилися наші пляни з бандерівськими, бо й що ж можна було інакше видумати в тому часі?

Про ці пляни дозволю собі висказатися устами самих бандерівців. Зиновій Матла в брошурі "Південна Похідна група" пише:

"Підготовний штаб похідних груп був у Кракові. При кінці 1940 року ОУН(р) дав ідею і загальний плян походу націоналістичних груп, які в пам'ятному 1939 році покинули Західні Українські Землі, згуртувалися на Підляшші, Холмщині і Лемківщині та на польських землях. Дальші детайлі походу опрацював підготовний штаб. До похідних груп зладжено списки членів-націоналістів, призначено провідників та створено штаби-проводи тих груп. Постали три групи, завданням яких було дістатися на Центральні і Східні Землі України. Четверта група залишалася на Західніх Землях.

Перше число мала Північна Група, яку перед вимаршем на схід згуртовано над Бугом. Її завданням було дістатися до Києва. Провідником цієї похідної групи був М. Климишин, пізніше арештований німцями в Житомирі.

Друга група - Середня - провідником якої був сл. п. Микола Лемик-Сенишин, мала призначення добитися до Харкова. Вона була сконцентрована на захід від Сяну, в Перемищині і в Ярославщині.

Третя трупа стояла в Сяніччині. Її провідником був М.Р. Тереном майбутньої діяльности тієї групи мав бути південь України, а центр в Одесі (Потім змінено провідником Південного Краю, М., на Дніпропетровське).

Чисельно - перша група була найсильніша, третя, південна, - найслабша...

Підготовча праця для похідних груп у Кракові велася довгі місяці. Вона була поділена на різні відділи: організаційний, пропаґандивний, виховний, військовий, служба безпеки і т. п. Відбувалися різні курси й вишколи. Докладно й широко підготовлювано пропаґандивно-вишкільні матеріяли, інструкції, брошури, відозви, політичні карикатури, листівки тощо...

...Плян для похідних груп був опрацьований у подробицях. Кожна група мала навіть окремі розпізнавчі знаки (південна група - чорну стрічку, середня - синю, північна - червону), а кожен член групи мав точно визначене місце свого призначення, до якого мусів добитися, незалежно від умов, що могли зустріти групу підчас її маршу на визначений терен. Кожний член мав точно окреслений організаційний пост та функцію, в якій мав працювати після закінчення походу на визначеному місці".36

Дуже гарно виглядає це на папері, коли писати про "точно визначені місця", "ясно окреслені організаційні пости" і т. д. Може воно й справді видається так з перспективи часу, але насправді така далекойдуча обдуманість і детайлізація в тих часах не тільки, що була неможлива, але й непотрібна. Не згадує нічого про неї другий учасник тієї бандерівської Південної Групи, Микола Сидор-Чарторийський. В своїх споминах ось так окреслює він завдання й інструкції своєї групи, що їх дістала вона тоді від бандерівського Проводу:

1. Освідомлювати українське населення під оглядом національно-державницьким, послуговуючись при тому живим словом і літературою.

2. Допомагати порадами й досвідом нашим братам вхопити й зорганізувати ввесь доступний терен за наміченим пляном, беручи під увагу безпеку мешканців перед наїздником у першу чергу. Допомагати в творенні громадських сільських і міських управ, у збереженні народнього і громадського добра; в збиранні зерна з ланів і консервації та збереження хліба від ненаситніх німаків, захланність яких нам була добре відома.

3. Підготовляти народ до можливого збройного спротиву кожному наїздникові, який би він не був, якщо він не шануватиме прав і волі українського народу.

4. Організувати громадське й культурне життя, в першу чергу в більших громадах-районах, які мали б можливість впливати на сусідні селища (колонії-поселення) і т. п.37

Ці інструкції отримала його група вже десь аж по середині липня 1941 року, коли покидала Галичину і вступала на Центральні Українські Землі. До того часу згадує він тільки внутрішньо-організаційні інструкції:

"Інструкції, як звичайно, були писані на циклостилі, а їх зміст був різко протинімецький. З того ми пізнали, що Провід Організації Українських Націоналістів Самостійників Державників38 зовсім не розчисляє на будь-яку німецьку поміч у нашій боротьбі за волю! Щоправда, інструкція дальше наказали щадити сили і зайво ніде не встрявати в спори з німаками, якби такі будь де виринали, а поодинокі факти списувати і подавати "вгору".

Інструкції наказували менш-більш наступне:

"... а) негайно організувати на військовий лад похідні рої; підбирати людей, по-можливості військовиків, відданих ідеї ОУН, певних та відважних бойовиків.

б) придбати необхідні засоби до походу, маючи скрізь на увазі терен, час і спроможності,

в) поведінка в новому терені: конспірація перед німцями, не виявляти їм ані завдань, ані цілей походу; маскуватися перед усяким ворогом взагалі. Натoмість вести широку освідомлюючу працю серед своїх, цебто серед мас українського нарoду,

г) докладно використовувати гасла-клички в нoвoму терені, цебто в українських землях, де діють тепер уже підпільні з'єднання членів ОУН СД. Коли б будь-де лінії були перервані, або зайшли б будьякі зміни, повідомляти "гору" і наладнувати лінію зв'язків,

ґ) з німецькою армією, покищо, не заходити без-потреби в спори і непорозуміння. В випадках труднощів або персекуцій зо сторони німців, звітувати й очікувати дальших запоряджень у тій справі,

д) ці напрямні є тимчасові. Залежно від постави німецької армії кермуватися так, як того вимагає безпека, добро і честь української нації,

е) звіти посилати через зв'язки".

Навмисне цитую ту інструкцію так, як її подає автор у своїх споминах, бо з того можна пізнати хаотичність і розгубленість у підході до комплексу проблем, що постали б після прогнання большевиків. Нема там ніякої мови про "точність і докладність в опреділенні завдань і постів" - все те вже пізніший додаток у бандерівській мемуаристиці. Зрештою такий стан був тоді не тільки в бандерівців, ніхто інший в тому часі не міг дати нічого іншого, як тільки загальні передбачування та найзагальніші інструкції, бо ніхто й не знав, що принесе найближчий день.

Інша річ, коли йдеться про "різкий антинімецький тон", що про нього згадує автор, та ще й покликається на писані інструкції. Одверто признаюся, що про ті писані інструкції довідався я вперве, читаючи "Від Сяну по Крим" аж у 1952 році. Майже вся бандерівська "література", найпрерізніші летючки і брошури, перейшли в тому часі через мої руки, а нема в мене сумніву, що так само бандерівці мали перегляд усього писаного організаційного, пропаґандивного, ідеологічного чи вишкільного матеріялу з нашої сторони. Ці речі вільно й широко кольпортувалися, коли ж було щось тайне - не йшло на папір. Я завше стояв під враженням, що бандерівці були зручні в своїй тактиці і послугувалися менше писаним, більше живим словом. В тому можна було б від них учитися і в тому їх наслідувати. Аж ніяк не хочеться вірити, щоб бандерівці, мавши запевнену, принаймні на початках, допомогу зо сторони Вермахту і переживаючи свої медові місяці співпраці з німецькими військовими чинниками, та ще й передтим, заки фактично почалася війна, пускалися на таку необережність і при тому всьому на таку непотрібну річ, як письмові інструкції в антинімецькому дусі.39

Занотувати треба інший, дуже зручний політичний крок бандерівського табору з останніх передвоєнних тижнів. Від довшого часу було відомо, що в мешканнях Старуха і Равлика при вулиці Зеленій влаштовують вони інформативні сходини і запрошують туди всяких українських громадян різної політичної масти. Кокетування це пояснювалося потребою шукати опори в суспільності в їхній боротьбі проти ПУН.

Одного дня рознеслася вістка, що в Кракові постав "Український Національний Комітет". Власне, не постав він одразу, на одних якихсь установчих зборах, підготова до нього йшла вже від якогось часу індивідуальними розмовами і збиранням підписів на спільній деклярації. Розмови відбувалися в площині конечности підготовити фахові кваліфіковані сили для державного українського апарату, бо незабаром вибухне воєнний конфлікт поміж німцями і большевиками і зактуалізується справа української державности. Після цієї підготовчої акцїї бандерівці скликали нараду в Кракові і назвали її З'їздом української політичної еміґрації, видали на ньому спільну проклямацію, підписану громадянами з різних політичних груп, що назвали себе "Українським Національним Комітетом". На чолі Комітету станув д-р Володимир Горбовий, що майстрував ту справу з бандерівського доручення, а крім того з бандерівців увійшли туди маґістер Ярослав Рак та бандерівський ставленик, д-р Степан Шухевич. Пoзатим переважали підписи з кол варшавської УНР. Дехто з причасних до тієї справи вже тоді не вірив бандерівцям, лякаючись обману або злої віри, але документ підписав. Тільки дуже малі вийнятки зовсім і катеґорично відмовилися від якоїнебудь співпраці з бандерівцями, а до них належали генерал Всеволод Петрів, соціяліст по своїм політичним переконанням, і Володимир Кохан, колишній посол до сойму в Варшаві, кооперативний діяч і член сформованої Дмитром Палієвим групи "Фронт Національної Єдности".

Як виявилося пізніше, ціла та акція була підготовлена і переведена від самого початку в повній злій вірі, без найменшого наміру допускати інші політичні угрупування або бодай їх представників до участи в дальших, спільних уже, політичних діях. Бандерівці вірили в свою динамічність і чулися в можності власними силами опанувати все українське суспільне життя. Але водночас почували свою політичну слабість і брак довір'я до них зо сторони української інтеліґенції і взагалі освічених верстов, не кажучи вже про ті кола, що колись зорганізовані були політично і при сприятливих умовах могли віджити. Найважніша для них справа - представити себе в їхніх очах достовірним партнерoм і задобрити їх тим, що вони ось з власної ініціятиви уможливлюють їм поворот на політичну сцену, а в той спосіб поставити їх по своїй стороні проти ПУН. Треба сказати, що це був зручний політичний маневр і він бандерівцям удався. Різні громадяни почали прихильно висказуватися про бандерівців, мовляв, це хлопці незлі й недурні, бракує їм тільки політичного досвіду, а його вони дістануть від своїх нових партнерів-союзників. Одним словом - ідилія, та й годі! Тією неприродньою спілкою з бандерівцями думали ті кола ослабити український націоналістичний рух, а головно ПУН, що все таки вважався виразником українського націоналізму. Та швидко мусіла спасти полуда з очей, коли бандерівцям ані в голові не було пам'ятати про свої обіцянки і зобов'язання. Можна б думати, що з того буде витягнена якась наука на майбутнє. Куди там! Не один ще раз бандерівці шукали в тих колах підтримки для хвилевих своїх тактичних цілей і ходів та ніколи не завелися в своїх розрахунках на т. зв. поплентачів.

Після проголошення у Львові бандерівської держави 30 червня 1941 року, "Український Національний Комітет" випустив одноднівку, головно заходами д-ра Степана Шухевича, і зразу ж станув на бандерівській плятформі, хоч уже тоді було ясно, що бандерівці вели себе у Львові так, якби ніколи "Український Національний Комітет" не існував і якби ніколи вони про нього ні не чули ні не знали. На тому й закінчив він коротке своє існування, по засаді, що мурин зробив своє діло, мурин може відійти.40

 

------------------------------------------------------------------------

[32] Лука Польовий загинув десь у 1947-1948 роках в УПА, був одним з кращих командирів і керівників вишколу в УПА. В.Й.П.!

[33] Дружини Українських Націоналістів у 1941-1942 роках, "Наша Книгозбірня" ч. 13, ст. 3-4.

[34] С.С., як заступник покійного полковника Сушка і людина, що безпосередньо стояла в центрі тих справ та втримувала постійний зв'язок з військовими німецькими чинниками, висказується про те доволі маловажно. Цитую повністю його інформації, так як подав він їх мені в листі з дня 4 лютого 1955 року:

"...Перепитав цілу купу людей у справі вишколу парашутистів. Мені нічого невідомо, щоб якийнебудь подібний вишкіл відбувся. Ніхто з наших людей також нічого про те не знає. На мою думку такoгo вишколу взагалі не було. Зрештою це підтверджує перебіг перших днів війни. Жодних парашутистів чи диверсійних відділів у перших днях війни німці не викидали. Можливо, що через кoгoсь була рознесена цілком інша подія, що з бандерівцями не мала найменшого зв'язку, але поживу для таких комбінацій дала. Це була така історія. В Кракові жив С. К., старший з братів К. з Королівки під Коломиєю. Він був у контакті з німцями та дав для розвідки кілька людей для армійської групи ген. Ґудеріяна, що була сконцентрована в напрямі на Білорусь. Вона одинока викинула розвідну групу з кількох людей у далекому запіллі вoрoга. Не було тoгo навіть десяток людей, з чого частина вигинула, а решта спаслася. Можливо, що з тих людей попався хтось пізніше до бандерівців і приписує сьогодні це на чуже конто. Однак зазначую, що це не відповідає правді та що С. К. радився покійного полк. Сушка і мене, чи має він рискувати тими людьми та чи було б це доцільне з українського боку. Справа була докладно обговорена і йому пораджено дати туди кількох людей для обсервації тoгo відтинку подій, як теж устійнено загальну політику відносно нашої меншини на Білорусі, головно в її полудневих частинах.

Окрім вишколу в Дуклі, Команчі та Криниці, жодних поважніших вишколів у Генерал-Ґубернаторстві не було. Правда, було школено кількох радистів. Вишкіл відбувався на Шлеську коло Бреслав. Там був один маґістер прав, забув його назвище, він Вашого віку. Він був звербований індивідуально, але перед остаточною згодою прийшов до мене і радився, що йoму робити. Я порадив вишкіл відбути, одначе без згоди й відома Організації не погодитися на працю по вишколі. Він так і зробив. По вишколі з'явився в мене в Кракові де ми устійнили, що німці мусять подати район його дії, щоб ми вирішили, чи підходить він до його знання й орієнтації в околиці, як теж пов'язати його з нашими людьми. Німцям це не подобалося і він дістав працю в Райху, де пережив війну. Ще кілька людей удалося мені впхати в менше небезпечне місце, та й стільки всього можна було зробити, бо відношення німців до нас уже тоді було цілком ясне".

[35] В цитованій вище передмові до видання "Дружини Українських Націоналістів" читаємо про те: "На кілька місяців перед війною відкрилися можливості влаштувати при німецькій армії та її засобами вишкіл двох українських відділів, величини, разом беручи, приблизно одного куреня. Німецькі військові чинники не прецизували остаточно положення і завдання тих відділів перед партійно-урядовими чинниками німецької офіційної політики... Звичайно, в умовах тоталітарної дійсности, ці задуми, незгідні з урядовою гітлерівською лінією, не були так відкрито з'ясовані... але їх суть була в посередній формі доведена до відома Проводу ОУН. З тих же причин не могли вони підписати формального договору з ОУН в цій справі. Тому Провід ОУН подав їм списані на письмі свої умови, на яких він передавав оба відділи на вишкіл до німецької армії. Ці умови вони прийняли за зобов'язуючі для себе і дійсно їх дотримувалися. В тих умовах було подане м. і. наступне: Набором і формуванням ДУН мають займатися не німці, але ОУН, тобто її Військова Референтура. Політичним проводом, якому підлягали обидва відділи ДУН та всі його учасники, є Провід ОУН, перед ним вони зобов'язані присягою. Завданням відділів ДУН є боротися проти Москви за відновлення і захист Української Самостійної Держави. Про введення ДУН у воєнні дії має рішати Провід ОУН. Німецькі військові зверхники мають над учасниками ДУН наказодавчу владу тільки в засягу вишколу й військового побуту. Старшини й стрільці ДУН тільки в такому обсягу підлягають наказам німецьких старшин і до того зобов'язуються окремим приреченням, але не складають присяги, яка зобов'язує в німецькому війську. Військова Референтура ОУН має право надавати військові ступені.

На безпосередніх організаторів ДУН, що по українській лінії творили його командний склад, було покладено незвичайно трудне завдання втримати і захистити незалежні позиції відділів ДУН у випадку перемоги концепції партії. Тому в склад командного стану ДУН ввійшов тодішній керівник Військової Референтури ОУН, Р. Шухевич, з частиною штабу своїх найближчих співробітників.

Дружини Українських Націоналістів складалися з двох відділів, північного, під командуванням тодішнього сотника Р. Шухевича, і південного, під командуванням тодішнього майора Євгена Побігущого. Для втримання справи в таємниці до часу війни з СССР обидва відділи вишколювалися на німецькій території в прихованих місцях і мали кодовані німецькі назви: Південна Група - "Ролянд", Північна - "Нахтіґаль". (Дружини Українських Націоналістів, ст. 5-6.).

Про домову бандерівців з німцями збереглися теж деякі німецькі документи, що про них згадує Джон Армстронґ у своїй праці "Український Націоналізм 1939-1945". Він пише так про ту справу: "Або тому, що вони (цебто німці, - прим. моя, З.К.) були зацікавлені в використанні молодих і фізично справних українців з партії Бандери в грядучій кампанії, або тому, що незадоволені вони були з давніших намагань ОУН-М (група Мельника) вести до деякої міри незалежний курс, німці щораз більше й більше зверталися в сторону збунтованої фракції...

Правдоподібно, що весною 1941 року дійшло до порозуміння між провідниками ОУН-Б і деякими старшинами Вермахту, спеціяльно заінтересованими використанням українців у близькій війні. Наскільки можна це ствердити з побіжної згадки в сучасному німецькому документі та зо звітів українських і німецьких офіційних осіб, замішаних у ту умову, передбачувала вона, що німці дозволяють партії Бандери вести політичну діяльність на українських територіях, що мають бути підбиті, в той час як Райх буде мати зовсім вільну руку організувати господарство тих земель в згоді з потребами його воєнної продукції". (Джон Армстрoнг: "Український Націоналізм 1939-1945", Нью Йорк, Колюмбія Юніверсіти Прес, 1955, ст. 73-75.).

В тому місці цитує автор німецьке джерело: Звіт ЗП (Зіхергайтсполіцай) і ЗД (Зіхергайтсдінст) про діяльність і ситуацію в УРСР за січень-березень 1942 (П.С. 3876), в якому говориться про домову між бандерівцями і деякими старшинами Вермахту.

Бандерівці представляють у своїй мемуаристиці справу так, наче б то вона дискутувалася в політичній площині і була першим крoкoм пізнішої генеральної розв'язки української проблеми в площині німецько-українських взаємовідносин. (гл. цитована вже передмова до "Дружини Українських Націоналістів". ст. 4 і 5). Одначе це писане майже 15 літ після подій. Хто ж переживав ті часи і знає їх з власного досвіду, той мусить ці твердження принімати з великою дозою скептицизму. Німці засадничо противні були якійнебудь прихильній українцям розв'язці нашої державної проблеми, ніякі німецькі чинники зовсім не хотіли вдаватися в розмови на ці теми, навіть теоретично, з військових кол занімалися тим тільки розвідка, що з природи своєї діяльности мусіла мати стичність з різними революційними елементами. До того німці не звикли були вдаватися в переговори, запаморочені мілітарними успіхами, навіть коли здавали собі справу з божевільного пляну відкрити собі другий фронт на сході, вони говорили з позицій не можливого партнера, тільки наказодавця, а що найвище патрона, що ласкаво вислухує петента.

[36] Зиновій Матла: Південна Похідна Група, "Наша Книгозбірня" ч. 10, Мюнхен, 1952, ст. 3-7.

[37] Микола Сидор-Чарторийський: Від Сяну по Крим (спомини учасника ІІІ Похідної Групи-Південь). Нью Йорк 1941-1951. Накладом української Книгарні "Говерля", ст. 101.

[38] Звернім увагу на те, що в споминах Зиновія Матли називає він свою організацію "Організація Українських Націоналістів (революціонерів)", у скороченні: ОУН(р), а Микола Сидор-Чарторийський уживає назви: "Організація Українських Націоналістів Самостійників-Державників", в скороченні: ОУН СД.

[39] Про те, що в бандерівців було порозуміння з німецьким військовим командуванням, сьогодні ніхто вже не заперечує. Щораз більше людей у своїх спогадах згадує про те, на жаль ніде досі не було сказано - а принаймні мені про те невідомо - в якій формі та з яким точним змістом заключено було умову від організації Степана Бандери. М. і, згадує про те Микола Лебедь: "...Десь у квітні 1941 р. прибув до Кракова з своїм вужчим штабом підполк. "фон унд цу" Айкен з завданням від німецької армії зорганізувати військовий курінь, що його очолив з доручення Проводу ОУН (Б) сот. Роман Шухевич. Рішення зорганізувати курінь були устійнені й схвалені в Берліні між представниками німецької армії й Ст. Бандерою та Ріком Ярим, і вони мені ближче невідомі". (Микола Лебедь: До зв'язків ОУН-Бандери з німецьким військом, "Свобода", Джерзі Сіті, ч. ІІІ, дня 11 червня 1960.).

Тут знову тільки підтверджений факт переговорів і домовлень, але невідомо, чи це діялося тільки в устній формі, чи було зафіксовано в якомусь протоколі чи іншому письмовому документі. Зокрема нема найменшої згадки про політичну сторінку справи. Одначе видається, що мусіли бути якісь політичні клявзулі. Хоч може й не надто важні, бо цей же Микола Лебедь на іншому місці своєї статті пише: "Остання моя зустріч з німецькими представниками відбулась десь у половині липня (?) в палаті Митрополита Шептицького, вже по арешті Я. Стецька. Розмову цю зорганізував полк. Ярий, що в той час прибув до Львова. Приявними були з української сторони: Ярий, Р. Шухевич, Іван Климів-Леґенда (як провідник ОУН на українських землях) і я, а з німецької - пполк. Айкен, проф. Кох, проф. Маркет з Берліна і ще один майор, прізвища якого не пам'ятаю. Головною і єдиною ціллю розмови, про зміст якої попередив мене Ярий, було, щоб я від імені ОУН відкликав проголошений акт державности; якщо так, то військові кола будуть намагатися наладнати дальшу співпрацю та передачу нам, тобто ОУН, адміністрації Західніх Земель".

Роман Ільницький, у своїй праці "Німеччина і Україна" подає, - без точного означення часу й місця - що переговори з німецького боку вели проф. д-р Ганс Кoх, проф. Теодор Оберлендер і проф. Ґеoрґ Ґерутніс, а з бандерівського боку - "полк. Ріко Ярий". Ярий мав військовий ступінь сотника кавалерії, або рітмайстра. В Ільницького і в Лебедя він виступає, як "полковник". Можливо, що полковником зробили його бандерівці, так само, як піднесли Романа Шухевича з підхорунжого спершу до ступеня сотника, а потім генерала. Важна тут інша справа. За свідченнями Ільницького, що в своїй праці використовував усі доступні німецькі джерела (а їх поставив йому до диспозиції проф. д-р Ганс Кoх), одинока особа, що з українського боку брала участь у тих переговорах, був не українець Ріко Ярий. Коли зважити на характер його відношення до органів німецької військової розвідки, з якою велися розмови, то властиво не був він там партнером і переговори не велися на плятформі рівного з рівним: німецька сторона постановила і свої постанови переводила в життя, через Ярого.

[40] Роман Ільницький, у статті п. н. "В Кракові напередодні 22 червня 1941" ("Український Самостійник" Мюнхен, з дня 19 червня 1955 року) признається до участи в організуванні "Українського Національного Комітету" і як тих, що разом з ним чинні були в його формуванні, подає: Ярослава Старуха (переговорював у Кракові), Івана Равлика (їздив у тій справі до Берліна та інших місць Німеччини), Василя Охримовича (на нього припали пересправи з Андрієм Лівицьким і з колами уенерівців) та Євгена Врецьону (вів підготову в Празі). Розказує він про те ось так: "Я тричі їздив до Праги і розмовляв там м. і. з колишнім членом Директорії Української Народної Республіки, Макаренком, з колишнім міністром зовнішніх справ української держави в 1918 році, Дмитром Дорошенком, з колишнім послом УНР у Празі - проф. Славинським, крім того з інж. С. Довгалем, з панею Зінаїдою Мірною і ще з деякими професорами Українського Вільного Університету і політичними діячами. Надсподівано для мене самого, у всіх розмовах я не зустрічався майже з ніякими принципіяльнимн застереженнями. Тільки проф. Дмитро Дорошенно, видатний діяч гетьманського руху, відмовився взяти персональну участь у Комітеті через те, що не вірив у політичну доцільність співпраці з колами колишньої Української Народної Республіки. При тому він переконував мене, що найбільший політичний ефект досягнулося б тоді, коли б динамічний український націоналістичний рух долучився з кoнсервативними елементами українських гетьманців-державників. Перші мали б у своїх руках фактичну владу, а другі рийняли б на себе функції репрезентації. Д. Дорошенно зазначив, що його персональна відмова не означає неґативного ставлення цілого гетьманського руху до ідеї Унраїнського Національного Комітету. І справді, в УНК взяв пізніше активну участь другий видатний гетьманський діяч, полк. В. Євтимович. - Також діячі з кол УНР не висували засадничих застережень проти пляну організації Українського Національного Комітету, а якщо й були якісь застереження, то більше організаційно-технічного порядку. Окремо довелося мені переговорювати з ген. Всеволодом Петровим, який у той час жив у Ерні і працював там зо своїм сином, як звичайний фізичний робітник у фабриці амуніції. В кількох розмовах ми докладно переговорили всі питання, зв'язані з УНК і генерал цілком погоджувався з політичною концепцією ініціяторів. Коли ж я повідомив його про те, що є в пляні висувати його кандидатуру на голову УНК - він поставив під сумнів придатність своєї особи на таке експоноване політичне становище. Він просив узяти до уваги факт, що він не є політик, а тільки військовий, а при тому вже старий і без потрібної енерґії. Крім двох розмов, які я перевів з генералом, з ним ще переговорював Євген Врецьона. Врешті генерал дався переконати і дозволив видвигати його кандидатуру на першому організаційному з'їзді УНК. Найважче йшли переговори з проф. В. Кубійовичем, тодішнім провідником Українського Центрального Комітету в Кракoві і з його найближчими співробітниками. Проф. В. Кубійович висунув передусім персональні застереження, відкликаючись до того, що він не мoже працювати разом з такими "опортуністами й угодовцями", як Василь Мудрий, Любомир Макарушка і деякі інші посли до польського парляменту. Всі мої протиарґументи професор відбивав усе тим самим "з такими людьми, як ви їх там набрали до свого Комітету, я не можу співпрацювати". Відмовилися підписати заяву сцівпраці з УНК також інші керманичі УЦК, в тому інж. Атанас Мілянич, ред. Василь Глібовицький, інж. Осип Бойдуник. Одинокий тільки о. д-р Михайло Сопуляк, тодішний керманич Відділу Суспільної Опіки, не солідаризувався зо своїми колеґами і заяву співпраці підписав. - Цілком вороже до Українського Національного Комітету поставилася тільки одна організована політична група, тобто ОУН полк. Андрія Мельника. Можна думати, що під її впливом зайняли неґативне становище також провідні діячі УЦК. - ...Ще заки відбувся головний з'їзд Українського Національного Комітету 22 червня 1941 року, переведено кілька ширших нарад його найвидатніших намічених членів. На кожній з тих нарад був усе присутній також Андрій Лівицький, який ставився до УНК цілком позитивно і приїжджав на загальні наради аж з Варшави. - Головний з'їзд Українського Національного Комітету відбувся 22 червня 1941 року в залі краківської "Просвіти" в день вибуху німецько-совєтської війни... Основну доповідь про політичне становище українського народу і про ролю УНК виголосив мґр. Мирон Богун, а другу доповідь Володимир Янів, який у тому часі підготовлявся в Берліні до докторату. Предсідником з'їзду був д-р Володимир Горбовий, секретарем редактор Ярослав Старух. На цьому з'їзді вибрано провід Українського Національного Комітету на чолі з ген. Всеволодом Петровим і його заступниками д-р В. Горбовим і проф. Віктором Андрієвським. Головним секретарем вибрано д-ра Степана Шухевича, а другим ред. Василя Мудрого... Членами Українського Національного Комітету стали такі українські діячі: Базарко Іван, Базяк Ісаак, Баран Михайло, Баран Степан, Барщівський Євген, Бачинський Володимир, Богун Мирон, Бойко Дмитро, Бойчук Олекса, Вітошинський Іван, Вітошинський Борис, Волошин Михайло, Волянський Іван, Врецьона Євген, Гайманівський М., Галібей Михайло, Глинка Лев, Горбачевський Іван, Горбовий Володимир, Гриневич М., Гриньох Іван, Гринишин Іван, Гіма Іван, Денисенко Павло, Довгаль Спиридон, Драбатий Іван, Дубас Лев, Дужий Микола, Євтимович Вартоломій, Загайкевич Володимир, Загродський Олександер, Зибликевич Євген, Іванис Василь, Іваницький Борис, Ільницький Роман, Кардашівський, Карпевич Богдан, Кархут Василь, Кальба Ярослав, Качмар Василь, Кибалюк Неофіт, Козак Іван, Кордюк Богдан, Коритко Юрій, Костецький Ярослав, Костюк Юліян, Коцур Іван, Кравців Богдан, Крат Михайло, Крохмалюк Василь, Кузьмінський Олекса, Левицький Микола, Лисяк Павло, Лободич Роман, Логуш Омелян, Луцький Мирон, Маївський М., Майковський, Макаренко Андрій, Макарушка Любомир, Мальжинський Микола, Мартинюк Андрій, Марунчак Михайло, Марчак Роман, Матушевський Юрій, Мостович Микола, Мудрий Василь, Нагайський Василь, Наїдко Сергій, Островський Володимир, Охримович Василь, Омелянович-Павленко Іван, Павликовський Юліян, Павлюк Антін, Палідвор Василь, Пеленський Зиновій, Постолюк Петро, Приходько Володимир, Равлик Іван, Рак Ярослав, Рижевський Василь, Рощинський Петро, Скочдополь, Сoвенкo-Скрипник Степан, Старух Богдан, Татомир Юліян, Тимцюрак Володимир, Томашівський, Трохименко Клим, Турчманович Михайло, Храпливий Євген, Хроновят Михайло, Ценко Микола, Чайківський Іларіон, Чикаленко Лев, Чижевський Микола, Шепарович Юліян, Шкурат Петро, Шевченко Володимир, Шухевич Степан, Яковлів Андрій, Янів Володимир, Яремко Іван".

Автор подає тут, що ген. Петрів дав свою згоду бути обраним Головою УНК і що його фактично обрано заочно. Генерал Петрів уже не живе і не може в цій справі забрати слова. Але представникам нашої Організації на терені Чесько-Моравського Протекторату урочисто заявив, що до організаторів УНК ставиться з недовір'ям і вороже, згоди своєї на участь у Комітеті не дав. І коли в тиждень пізніше відбувся в Кракові з'їзд військовиків на запрошення та з ініціятиви нашої організації, що діяла через ген. Миколу Капустянського, дав свою згоду бути обраним заступником Голови.

Проф. Віктор Андрієвський у своїх "Краківських Образках" (Шлях Перемоги, чч. 41(85)-46(91) з жовтня-листопада 1955 року) подає, що вислано було до ген. Петрова телеграму з повідомленням про його вибір. А в таборі ДП в Карльсфельді 1946 року ген. Петрів заявив йому, що ані жодної телеграми ані ніяких інформацій про його вибір він не отримав.

Як досі, маємо інформації про початки Українського Національного Комітету тільки з бандерівської сторони, не забрав ще голосу в висвітленні тієї справи ніхто з тих його учасників, що не погоджувалися з бандерівцями.