V. РОЗДІЛ

ПЕРЕДВОЄННА МЕТУШНЯ

Потреба одноцілого українського фронту. - Заходи ПУН до того. - Пересправи з УНО й УЦК. - Характер обидвох організацій. - Ґестапо проти участи ОУН в УЦК. - Свідоцтво інж. Бойдуника. - Конференція ПУН з представниками УЦК в Берліні. - Ніяких конкретних вислідів. - Друга конференція в Кракові. - Остання зустріч Організаційного Бюра ОУН з провідниками УЦК. - Акція військовиків. - Апель ген. Капустянського в пресі і тисячні відгуки на нього. - Генеральна Рада Комбатантів. - Воєнно-наукова та воєнно-історична секції. - Сціборський реорганізує свій пропаґандивний апарат. - Заготова пропаґандивних матеріялів на війну. - Праця кипить і в культурників. - Ольжич стягає свій штаб до Кракова. - Перегляд праці культурного реферату. - Комісія Державного Плянування. - Її перехід з Праги до Кракова під проводом проф. М. Галагана. - Конституція України інж. Сціборського. - Станово-професійні клітини інж. Атанаса Мілянича. - Нагорі все готове!

Більш як коли важно було в цей час українцям виступати одним фронтом. З одного боку - дуже пригожі до того обставини, може як ніколи передтим, але з другого - дійти до повної єдности і порозуміння було майже неможливо. Двадцятилітнє панування большевиків в Україні з коренем вирвало всякі політичні партії, в тих умовинах могла існувати тільки партія одна - комуністична - виключалися яканебудь опозиція і всяке вільне змагання та суперничання різних політичних ідей і світоглядів. І коли б большевицькі орди примушені були відступати на схід, в Україні залишилася б політична порожнеча, мільйонові маси українського народу, зовсім незорганізовані політично. У випадку, якби проблема української державности і самостійности вирішена була наперед у позитивному сенсі, цей стан може й був би добрий, бо в ньому малі вигляди мала внутрішня політична боротьба через відсутність здавна діючих зорганізованих політичних партій. І навпаки, коли б переможці большевиків не носилися з прихильними думками до справи відбудови української державности на звільнених з-під большевицької окупації територіях, - цей стан не ворожить нічого доброго і криє в собі чималі небезпеки. Найбільша з них - політична байдужість і пасивність величезних народніх мас, що їх потрібно було б щойно піднімати до боротьби та освідомлювати політично. Цей стан байдужности дозволяв би німцям на різні політичні експерименти і на нього вони мабуть розчисляли. Можливо, що впевняли їх у тому всякі дорадники й "експерти" від східніх справ.

Ніякий політичний осередок на еміґрації, крім націоналістичного, ані не витворився, ані не потрапив навколо себе з'єднати стільки людей, щоб стати серйозною політичною силою, що могла б мати амбіції кинутися в вир подій. Окремі провідні члени різних соціялістичних чи демократичних угрупувань існували, але що в німецькій і взагалі в воєнній дійсності існування й політичне діяння могло йти тільки в площині нелеґальности чи напів леґальности - не важилися вони відновляти свою політичну діяльність і творити свої політичні центри.

Два були леґальні виразники української суспільної опінії: Українське Національне Об'єднання (УНO) в Німеччині та Український Центральний Комітет (УЦК) в Генерал-Ґубернаторстві. Існувало мало відоме і мало впливове "Товариство українців - німецьких громадян" з осідком у Відні, та його діяльність простягалася тільки на тих українців, що стали райхсдойчами, цебто прийняли німецьку державну приналежність. Ані один ані другий не мали безпосереднього відношення до політичних справ. Завданням першого була передусім культурна опіка над українськими робітниками в Німеччині, діяльність другого йшла головним чином у площині суспільної допомоги втікачам з зайнятих большевиками областей України. Одначе силою витворених обставин обидві ці установи стали офіційними речниками української суспільности перед німецькою владою в справах, що про них можна було говорити з німцями і що про них німці хотіли говорити. І далі, з природи речі стали вони збірниками, куди впливали всі активні українські суспільні елементи, що, позбавлені можливости політичної роботи, шукали шляхів виявити свою енерґію чи зробити щось для свого народу.

Вартість і значення УНО й УЦК були не однакі. УНО в своїй діяльності не заторкувало всіх ділянок українського життя, до того діяло воно в чужій державі, де українці вважалися неначе гостями-іміґрантами, принаймні до часу, доки не зачалися масові примусові депортації на роботи до Німеччини. Натомість УЦК не лишав поза собою ні одної ділянки життя, це була всеохоплююча, тотальна - в кращому розумінні слова - організація і мала ту перевагу, що частинно діяла на національно українських територіях та огортала собою корінний, здавна на них осілий український елемент і таким чином була не в гостях, тільки неначе в себе вдома. А це дає почуття свідомости власного права і моральної сили.

З другого боку УНО в своєму існуванні й діянні було більш суверенне від УЦК. Його правною підставою існування був власний статут, зложений, прийнятий і схвалений самими українцями на підставі німецького закону про товариства. І хоч після приходу гітлерівців до влади можливості вільного стоваришення обмежилися дуже, а державний нагляд і поліційна контроля над усіма формами суспільної асоціяції скріпилися непомірно, все ж таки до самого кінця УНО мало свою внутрішню автономію, обирало свої керівні органи саме прийнятими в своєму статуті способами і в своєму засягові діяльности мало куди більшу вільність рухів, як УЦК.

Цей останній був, формально беручи, чисто німецьким твором. Німецька окупаційна влада в Польщі накреслила перші рами для його діяльности і надала йому перший куценький статут. Ці рами його діяння розтискалися щораз більше під напором стихії життя, одначе формальні основи діяння залишилися ті самі до кінця. Вони були такі самі для українців, як і для поляків, що теж дослівно таку саму організаційну схему дістали в німців, тільки не хотіли з неї користати на більшу скалю, бажаючи відтягнутися з-під німецької державної контролі і перекидаючи точку тяжкости суспільного організування в нелеґальну площину.

Не тільки Голова Українського Центрального Комітету, не тільки референти окремих відділів його централі в Кракові потребували потвердження від "Відділу для справ населення і суспільної опіки" в уряді Генерал-Ґубернатора, але для всіх, хочби найменших і найнижчих органів Українських Комітетів та їхніх Делеґатур на місцях вимагалися такі ж самі підтвердження від низових органів німецької державної адміністрації на місцях, куди пізніше щораз більш нахабно совало свого носа ґестапо. Щобільше, не тільки обов'язком потвердження особового складу керівних органів у системі УЦК зв'язана була українська ініціятива, але УЦК мусів здавати реґулярні звіти зо своєї діяльности. Долучалися до тoго тисячні примхи місцевих німецьких кациків, що їх густо-часто тільки тому вдоволяли, щоб запевнити собі можність спокійнішої праці. Нелегка це була праця серед таких обставин і треба подивляти терпеливість, зручність і часом самовідречення тих українських громадян, що взяли на свої плечі тягар відіповідальности за збереження можливостей розвитку українського життя та задоволення його мінімальних потреб у важких умовинах німецької окупаційної дійсности.

Так чи, інакше, хто шукав би шляху до українців, найлегше робити це через УНО і через УЦК, а тому дуже важно було ввійти в порозуміння з обидвома установами, що діяти і як тримати себе на випадок, якби німецькі політичні чинники підходили до української сторони чи то з авансами, чи то з претенсіями.

В відношенні до УНО наладнано це швидко. Голова УНО, підполковник Тиміш Омельченко, почував себе твердо на німецькому ґрунті, проживав там довгий час, жонатий був з німкою і мав німецьке громадянство. В той час він заявляв себе прихильником націоналістів і справді тодішній його поставі до ПУН і до Голови ПУН нічого не можна було закинути. За останні роки УНО розрослося в величезну організацію, що налічувала безліч філій, відділів по різних містах і промислових осередках, з двома більшими територіяльними одиницями: в Відні в Австрії і в Празі в Протектораті. Наша Організація підсилила її своїми людьми. З давніших ще часів працював там інж. Михайло Селешко, що мав вироблені зв'язки в журналістичному світі, довгі роки працюючи пресовим кореспондентом у Берліні та виконуючи водночас важливі доручення Проводу. Тепер підкинено туди ще д-ра Никифора Гірняка, недавного шкільного референта з УЦК, якого кінець-кінців таки висадили з його посту проф. Кубійович і ред. Глібовицький. Передано йому Організаційну Референтуру в Централі УНО в Берліні. Крім того прийшов туди ще д-р Володимир Левицький, по освіті теолог, що до того часу перебував у Сяноці, де не було можливости використати як слід його хисту. В той спосіб цілий провід УНО в Німеччині міцно тримали ми в руках і з того боку були забезпечені від якихнебудь несподіванок. Тимбільше, що на Провідника Великонімецького Терену прийшов на місце Ярого д-р Богдан Гнатевич, колишній старшина української армії і старий член УВО. Надто великої енерґії на своєму пості він не проявив, та правду кажучи, не було що й дуже там робити, бо вишкільно-ідеологічну роботу прекрасно виконувало УНО, наші Культурна і Пропаґандивна Референтури ПУН діяли там через своїх відпоручників - в руках Провідника збігалися тільки ті речі, що їх годі робити леґально. Через його особу наладналася гармонійна співпраця поміж УНО й ОУН на терені Німеччини, а це в тодішніх умовах була справа великої ваги.

Домовлено з УНО, що на випадок, якби німецька сторона шукала якихнебудь зв'язків з українцями, його провід відмовився б від розмов на політичні теми, вважаючи себе некомпетентним у тих справах і спрямовуючи співрозмовців до ПУН, як єдино уповажненого органу говорити в імені українців і ставити та і розв'язувати проблеми в політичній площині.

Не так просто пішло з УЦК. Як уже згадувано вище, Український Центральний Комітет, створений при великій співучасті ОУН, що підперла його перші організаційні почини, дала йому людей до праці і санкціонувала його в українській суспільності своїм авторитетом, - тепер еманципувався з-під націоналістичного впливу і самостійно, на власну руку, провадив внутрішню українську політику, якщо взагалі можна про неї говорити в тодішніх умовинах. Склалися на те різні причини, з яких найважніші дві.

Найперше, німці щораз більше натискали, щоб елімінувати націоналістичні впливи з УЦК.25 По-друге, після внутрішнього розбиття ОУН її сили послабли, а ідеологічні й політичні суперники, що в міжчасі знайшли собі пристановище в УЦК, піднесли голови та вигравали проти себе обидва відлами націоналістичного руху, самі думаючи при тому наново порости в пір'я.

Таким чином наші впливи в УЦК на коротко перед воєнними подіями зійшли майже до нулі. З націоналістів залишився там один тільки господарський референт, інж. Атанас Мілянич, та ще в рефераті для справ молоді мали ми заступника референта, інж. Данила Березовського. А фактично про все рішав ред. Василь Глібовицький, на якого тоді проф. Кубійович орієнтувався. Глібовицький, помимо безсумнівної особистої пошани і симпатії до нашого Голови Проводу, полк. Андрія Мельника, все таки був закаптуреним ворогом націоналізму і в кермуванні справами УЦК старанно підбирав людей з-поза націоналістичного табору.26

Як на те, ставало очевидно, що німці, принаймні на території Генерал-Ґубернаторства, а навіть ті з Райху, що в своєму плянуванні мали якесь відношення до справ Сходу Европи й України, виявляли і тенденцію визнавати в українських справах тільки УЦК. Дійшло до того, що генерал-ґубернатор Ганс Франк виклопотав у Берліні дозвіл закласти представництво УЦК на Німеччину з осідком у Берліні, наче б то для опіки над тими українськими робітниками, що походили з території Генерал-Ґубернаторства. Це грозило в майбутньому конфліктом з УНО і хто знає, як би він закінчився, бо УНО все ж таки мало бодай мінімальні ґарантії якоїсь самостійности, що не дуже німцям подобалося, їм куди вигідніша була форма УЦК. Покищо ця небезпека лежала ще доволі далеко, представництво УЦК полагожувати мало тільки справи в центральних урядах і установах, було свого рода амбасадою УЦК в Німеччині. Небезпека для української справи полягала в тому, що УЦК стояв під беззастережною німецькою контролею і вона кожної хвилі могла в ньому перевести такі персональні зміни, як їй це до вподоби. Як довго очолював УЦК проф. Кубійович, людина абсолютно ідейна і чесна, можна було бути певним бодай того, що дальше якихсь крайніх границь національної чести й національного українського інтересу УЦК не піде. Та звідки ґарантія, що на чолі тієї організації завжди стоятиме проф. Кубіович або подібна до нього людина, що буде без сумніву українським патріотом? Німці могли тримати його на становищі Провідника УЦК так довго, доки б не підготовили організаційно своїх плянів при помочі теперішнього керівного апарату УЦК, а потім одного гарного ранку, коли вже не буде можливости ніякого іншого вияву української суспільної думки, подякувати йому за працю і поставити на його місце цілковито від них залежну і їм віддану креатуру в роді Скрипченка чи іншого "землячка", що їх ніколи для таких справ не забракне.

Справою першорядної ваги показалося переконати УЦК, а на першому місці проф. Кубійовича, щоб він сам для себе поставив межу, що через неї не переступить, щоб він у відношенні до німців не визнавав себе компетентним для політичних пересправ, коротко, щоб не вважав себе політичним українським проводом. Бо політичний провід мусить мати суверенність, бути залежним тільки від українського народу, а саме тої суверенности Українському Центральному Комітетові бракувало і це була найслабша його сторона в кандидатурі на політичне провідництво. Здається, відчував це сам проф. Кубійович. Він мусів ходити по безконечних інтервенціях до різних німецьких урядів, до вищих і нижчих "чиновників" ось того "геренфольку", нераз ковтнув гіркої і бачив, якою ціною приходиться уникати упокоронення. Пам'ятаю, коли кілька місяців після того, як перебрав він керму УЦК, в одній з більших кімнат зійшлися всі працівники тої установи, щоб скласти йому побажання з нагоди ім'янин у день св. Володимира, проф. Кубійович виголосив коротку подяку і розгорнув при тому щось неначе свою програму і свою концепцію ролі і завдань УЦК. Його тодішнє становище покривалося з поглядами ОУН на місце УЦК в українській суспільності.

Змінилися часи. Редактор Глібовицький, а за його плечима й інші, роздмухали амбіції УЦК, бажаючи, щоб став він центральним керівним українським чинником. Це можна б розуміти в умовах вільного суперничання різних українських організованих сил, але було воно дуже шкідливе в існуючій ситуації, бо практично підготовляло німецьку контролю над цілістю українського національного життя. Слухаючи його виводів про те, як то колись проф. Кубійович, як провідник українців, буде засідати в майбутній мировій конференції після виграної німцями війни, можна було тільки дискретно всміхатися, щоб не вразити професора, якого все ж таки ми поважали за його працю і патріотизм.

Вже давніше відбувалися розмови між УЦК й ОУН, щоб якось наладнати співпрацю і співіснування в терені. Біжучі дрібні справи мусів полагоджувати інж. Бойдуник і на місцях при нагоді своїх об'їздок і в централі в розмовах, нарадах і конференціях УЦК. Як виявилося, це не вистачило і на пропозицію УЦК мала місце основна нарада верховних кол УЦК й ОУН. При нагоді приїзду до Берліна проф. Кубійовича і ред. Глібовицького, відбуто спільне засідання в мешканні д-ра Гнатевича. УЦК заступали проф. Кубійович і ред. Глібовицький, з боку ОУН у нарадах узяли участь Голова ПУН, полк. Андрій Мельник, Омелян Сеник-Грибівський, як Голова Організаційного Бюра ОУН, я, як Заступник Голови Організаційного Бюра, і полк. Сушко, як член ПУН і той, що був на місці від самих народин УЦК. Нарадам прислухувався теж господар хати і терену, д-р Богдан Гнатевич, як свого часу перший Діловий Керманич УЦК, цебто фактичний заступник Провідника, проф. Кубійовича.

Ішли різні скарги й жалі, а вкінці домова станула на тому, що ОУН буде на терені Генерал-Ґубернаторства підпирати морально УЦК і захищати його авторитет в українській суспільності. Зо своєї сторони УЦК буде старатися йти на руку ОУН там, де йому це буде можливо, не стягаючи на себе підозріння ґестапо та німецької адміністрації. Будуть відбуватися, в разі потреби, спільні консультації поміж УЦК і ОУН, яку в тих справах буде заступати Організаційне Бюро, конкретно я самий, бо живу постійно на місці в Кракові.

Власне, нічого конкретного ця зустріч не дала. Зокрема не взяли на себе представники УЦК зобов'язання визнати себе некомпетентними заступати українство перед німецькою стороною в політичних питаннях. У довгій дискусії на ту тему представники УЦК погоджувалися з основними думками нашої арґументацїї, а тим самим неначе давали запоруку такої однозгідности в поглядах на майбутнє, але Глібовицький зручно виминав мої конкретні домагання, щоб це зафіксувати в формі протоколу, хочби й закодованого. Відложено це до однієї з ближчих зустрічей.

Скоро після тієї наради, щоб кувати залізо, доки гаряче, запрошено представників УЦК на другу конференцію в Кракові, в мешканні Сича. Нарадою проводив Сеник, приявні були проф. Кубійович, ред. Глібовицький, д-р Вассиян, інж. Сціборський, полк. Сушко і я. Ми поставили собі за ціль тоді ще раз у приявності репрезентантів УЦК обговорити нашу аналізу політичної ситуації і поставити гороскопи для української справи, так як це вже було в нас устійнено на Організаційному Бюрі ОУН, тим разом на те, щоб УЦК стратив усі ілюзії, якщо їх мав, на свої можливості бути речником української політики в страшній добі велетенського змагу, що стояв перед нами. Реферував знову д-р Вассиян, коротко і ядерно, збіраючи передискутовані вже й устійнені принципи і тези. Було видно, що обидва панове з УЦК стояли під враженням тих перспектив і що вага УЦК, як реальної вартости в Генерал-Ґубернаторстві маліє, якщо тільки переступити Сян і зовсім блідне, коли перейти Збруч. УЦК може відограти велику допоміжну ролю фінансовою допомогою, використовуванням свого досвіду в організуванні низового життя в умовах німецької дійсности, організуванням суспільної опіки і всіх тих справ, що над їх розв'язкою вже другий рік працює він у Генерал-Ґубернаторстві - та й на тому кінець. Навіть прийнявши його повну організаційну незалежність від німців, якщо б у ході до того дійшло, то ані форма УЦК ані його рами не надаються до того, щоб стати зав'язком державно-політичного проводу в Україні. Майструвати політичні справи мусить політичний національний провід, а таким не може бути УЦК ані по своїй структурі ані по своїм можливостям дії.

Був це важний крок наперед і його логічним завершенням було б, якби УЦК, принаймні в особах його Провідника і Ділового Керманича, визнав політичним українським проводом ПУН. Власне це відчувалося в цілому ході нашої дискусії. Але ще не було доцільне робити остаточний висновок і змушувати вже тоді до такої деклярації. Розійшлися ми з тим, що УЦК на всеукраїнський національно-політичний провід не кандидує і що свої розмови будемо продовжувати, як тільки зайде потреба чи трапиться нагода.

Ще тільки один раз зійшлися ми з проф. Кубійовичем і з ред. Глібовицьким, перед самим майже вибухом війни, в домівці ОУН у Кракові. Засідання відбулося під моїм проводом, Сеника на той час у Кракові не було. Війна вже висіла в повітрі, хоч щоправда були ще такі, що до самого кінця в неї не вірили. Нам ішлося про те, щоб узгіднити наші дії і виступити в перших її днях, якби зайшла до того пригожа нагода. Тоді вирішено заготовити проклямацію-маніфест до українськoгo народу, а власне, кілька таких маніфестів різного рода, що їх, залежно від ситуації, мав би підписувати або УЦК самий, або разом з політичним проводом, чи з різними представниками українства. Само собою, проклямація від Голови Проводу Українських Націоналістів - справа окрема. Незалежно від того може зайти потреба випустити апель від УЦК найперше до тих українців, що живуть у Генерал-Ґубернаторстві, а потім і до всіх інших, можливо теж, що положення вимагало б якогось спільного апелю, що його мали б підписати спільно ОУН, УЦК і може ще хтось в імені військового, наукового й духовного світу. Обговорено тези тих маніфестів, їх мав випрацювати УЦК. Ще заторкнено справу втримання конечного апарату УЦК на випадок воєнних подій, щоб народ не покинув усього на призволяще в поспіху дістатися якнайшвидше в Україну - і на тому припинилися дальші офіційні взаємини ОУН з УЦК. Поза розмовами й дискусіями не дали вони нічого. Навіть сьогодні, коли далеко вірніше оцінити можна тодішнє положення з віддалі часу, тяжко сказати, чи якась тісніша співпраця ОУН з УЦК була можлива і в яких вона мала б виллятися формах. Правда, проф. Кубійович ще перед самою війною пропонував нам, щоб я перейшов назад до праці в системі УЦК, найперше на організаційного референта, а потім на директора "Українського Видавництва". Трудно було рішитися на те, щоб відтягати провідних людей з ОУН до праці в суспільному секторі в такий гарячий час, коли саме потрібно було їх звідусіль стягати до безпосередньої політичної акції. І склалося так, що УЦК пішов своїм шляхом, а ОУН своїм. Осягнено одне, що на випадок серйозних залицянь до українців з німецького боку, УЦК не дався б ужити за манекін, що мав би обманювати українців ілюзоричністю національно-політичного проводу, - а це справа першорядної ваги.

Своєрідне місце в організації українського життя в Генерал-Ґубернаторстві займав осередок у Варшаві. Формально був він зорганізований, як Український Допомоговий Комітет у Варшаві, і, як усі інші УДК в округах, підчинений Українському Центральному Комітетові в Кракові. Але Варшава гляділа на Краків, як на провінцію, і далі вважала себе крайовим центром. Таке було становище поляків, але воно не лишалося без впливу і на варшавських українців. Вони змушені були підпорядкуватися Українському Центральному Комітетові, бо така була структура одинокої леґальної української організації в Генерал-Ґубернаторстві, та чинили це дуже неохоче. Раз-у-раз виявлялося це в найрізнорідніших біжучих справах. Щобільше, такі самі відосередні від Кракова тенденції давалися завважувати і в німецьких урядах, що стиха підпирали цей своєрідний український "сепаратизм" від української централі.

Була небезпека, що ці відосередні сили ще гостріше будуть виступати наверх з моментом війни і що ними схочуть покористуватися німці. ОУН завчасу мусіла подумати, щоб спаралізувати цю небезпеку, головно в політичній ділянці.

Головою Українського Допомогового Комітету в Варшаві був полк. Михайло Поготовко.27 Не дуже долюблювали його в краківському УЦК та й він їм тим самим відплачувався, але незаперечним фактом було, що тільки він один умів тримати вкупі різношерсту варшавську українську громаду. Конче треба було з ним увійти в порозуміння. Виявилося, що це добрий знайомий інж. Миколи Сціборського ще з часів війни. Сціборський поїхав до Варшави відновити з ним знайомство і зв'язати його якось з плянами ОУН. Полк. Поготовко дуже прихильно поставився до наших виводів і пообіцяв повну свою співпрацю на час війни. Зараз після того влаштували ми йому стрічу з Головою ПУН у Берліні. Після розмови в чотири очі з полк. Мельником, відбулося засідання в складі: Голова ПУН, Сеник-Грибівський, полк. Поготовко і я. На тому засіданні обговорено конкретні справи співпраці варшавського УДК з ОУН на місцевому терені, а зокрема полк. Поготовко зобов'язався не входити в ніякі переговори з німцями в політичних справах, якщо б німці до нього з тим підходили. В таких випадках мав він їх відсилати до ПУН, як єдиного українського політичного проводу.

Полк. Михайло Поготовко, Голова Українського Допомо-гового Комітету в Варшаві.

Отже і з того боку ОУН була забезпечена від несподіванок.

Рівночасно з пересправами з УЦК не вгавали й інші приготування ОУН до грядучих подій. Військовий Реферат під проводом генерала Капустянського розгорнув пожвавлену акцію. Хоч як малі були надії на творення українських військових частин у порозумінні з німцями, точніше кажучи, в той час не було на те ніяких виглядів на майбутнє, тільки сумний досвід з минулого, та це не звільняло ОУН від обов'язку зробити все, що лежало в її спроможності, щоб бути готовою творити зав'язок української збройної сили в порозумінні з німцями, чи без них. В часописі "Краківські Вісті" помістив генерал Капустянський заклик до всіх українських старшин і вояків, розсіяних по світі, подавати свої адреси для втримання товариського зв'язку. Дивлячись на умови цензури ці заклики стилізувалися дуже обережно, але їх зрозуміли всі. Передрукували їх усі інші часописи, що виходили на зайнятих німцями територіях, і в відповідь на те почали напливати сотні зголошень. Не дивлячись на вік і здоров'я, голосився кожен свідомий українець. Хто не здатний до фронтових дій, той придасться в запіллі, при охороні залізничних ліній, магазинів, військових об'єктів - вдома ніхто не хотів залишатися. Деякі з тих листів глибоко зворушали своєю простотою вислову і сердечністю патріотичних почувань.

В Кракові існував уже військово-вишкільний осередок ОУН. Тепер його поширено, запросивши до співпраці ще й інших старшин. Рахувалося на те, щоб зібрати вкупі якнайбільше військовиків, а решту тримати в евіденції, на всякий випадок. А крім того почалися розмови й переписка, щоб створити якийсь загальний український військовий осередок, що в пригожий момент перейняв би з одного боку моральний патронат над справою формування української армії, а з другого дав би теж для неї якусь частину ефективних військових кадрів. Хоч як гарячково і з яким великим поспіхом велися в тій справі переговори з різними українськими військовиками, не можна їх було закінчити на час. Щойно десять днів після того, як рушили на схід німецькі колони, дня 29 червня 1941 року в Кракові відбуто наради представників чотирьох найбільших осередків української військової еміґрації - Берліна, Праги, Варшави і Кракова - під проводом генерала Капустянського, як представника ОУН та ініціятора цієї акції. Однозгідно вирішено створити Українську Генеральну Раду Комбатантів, що мала б керувати всіми організаціями колишніх військовиків, тримати їх у мобілізаційному поготів'ї та переводити включення в дійсну армію, якщо б вона організувалася. До тієї Ради обрані були:

Голова - ген. М. Омелянович-Павленко,

Заступники Голови - ген. М. Капустянський, ген. В. Петрів, ген. В. Сінклер, ген. А. Кравс,

Члени Ради - полк. Роман Сушко,

Провідник на Німеччину - пполк. Тиміш Омельченко,

Провідник на Чехію - полк. інж. Ю. Дзябенко,

Провідник на Польщу - сотн. інж. М. Хронов'ят,

І Секретар - полк. В. Малець,

ІІ Секретар - сотн. Петро Сагайдачний.

В той самий день покликано до життя воєнно-наукову та воєнно-історичну секції в такому складі:

Голова: ген. М. Капустянський,

Заступники: ген. В. Сінклер, ген. В. Кущ,

Секретарі: полк. В. Колосовський, полк. М. Садовський, сотн. А. Валійський,

Члени: полк. А. Дяченко, полк. В. Малець, полк. В. Чабанівський, сотн. М. Палій, сотн. П. Самутін.

На жаль дальший розвиток подій пішов таким шляхом, що ані Генеральна Рада Комбатантів ані її Воєнно-наукова та Воєнно-історична секції не могли відограти своєї ролі. Творення збройної сили відсунулося більш як на рік і пішло партизанськими методами, до яких більшість зорганізованих у тих установах старшин ані своїм віком ані з інших причин не була придатна. Вони залишилися тільки документом, що ОУН не поминула ні одної можливости в підготові українського народу до боротьби за волю.

Інж. Микола Сціборський, Референт Пропаґанди ПУН.

Якраз у той час інж. Сціборський закінчив реорганізацію свого пропаґандивного апарату і взявся за підготову пропаґандивних кадрів на випадок війни. І він і Ольжич спровадили тоді до Кракова з усіх усюдів стільки людей, що навіть не було їх де як слід примістити.

Пропаґандивний реферат обсаджено добірними і висококваліфікованими людьми. На чолі його стояв самий інж. М. Сціборський, що мав вирушати в похід разом з усіма іншими. На заступника взяв собі молодого журналіста, Ореста Чемеринського, що в публіцистичній діяльності ОУН здобув собі вже добре ім'я під літературним псевдонімом Ярослава Оршана. Саме недавно приїхав він з Риму, де застав його вибух війни в 1939 році. Справами націоналістичної преси і зв'язку з іншою українською пресою завідував д-р Денис Квітковський, з осідком покищо в Берліні. Доходив ще туди Анатоль Демо-Довгопільський,28 родом з Волині, організатор і керівник "Летючої Естради" в Карпатській Україні, та дотогочасний референт пропаґанди Крайової Екзекутиви ОУН у Генерал-Ґубернаторстві, Богдан Білий, якого прийшлося підмінити іншою особою в Крайовій Екзекутиві і віддано його до диспозиції інж. Сціборськoму. Навколо них згуртувалися добрі два десятки членів пропаґандивного апарату, призначених на мандрівних пропаґаторів, редакторів різних льокальних газет, що їх видавати плянувалося на рідних землях, і на резерву аґітатoрів і пропаґандистів до вжитку різних органів ОУН, що будуть або наново творитися на рідних землях, або поширювати свою діяльність в нових умовах.

День і ніч кипіла там праця. Два наші електричні циклостилі працювали на три зміни повних двадцять чотири години на добу, не встигали заготовити всього матеріялу. Ролі поділено так, що Сціборський узяв загальну команду над своєю армією пропаґандистів, щоденну контролю праці та її розподіл, Орест Оршан-Чемеринський узявся підготовляти редакторів газет і перший ідеологічно-політичний матеріял для них, Демо-Довгопільський завантажений був композицією найрізнородніших летючок, афішок, проклямації до всієї людности, до червоноармійців, селян-колгоспників, до фабричних робітників, до національних меншин. До тієї ділянки в останніх днях відведено ще з культурного реферату Ольжича проф. Михайла Михалевича-Половця, що рисував знамениті карикатури енкаведистів, партійних большевицьких головачів, компонував різні гасла і засобляв наш пропаґандивний матеріял ілюстраціями.

Від праці впадали руки і всі похудали, висохли як хорти. Подумати тільки, що праця мусіла йти в кількох напрямках і було її так багато, що для повного її виконання не вистачило б і вдесятеро стільки людей, що їх мав інж. Сціборський. Три були її головні напрями:

а) воєнна протимосковська і протибольшевицька пропаґанда, обрахована на розклад Червоної Армії з одного та на допомогу червоноармійців і всієї людности в ліквідації большевицького режіму з другого боку,

б) пропаґанда ОУН для власних ідеологічно-політичних та організаційних цілей, для обзнайомлення широких верств української людности з цілями ОУН, її дотеперішньої боротьби і методами праці, для допомоги організаційному рефератові в розбудові існуючої організаційної мережі,

в) пропаґанда державно-політична, що мала на меті служити політичному й суспільно-громадському рефератам ОУН в їхній праці при творенні підвалин власного українського державного життя.

Кожна з тих ділянок вимагала заготовлення найперше загальних програмових тез, що мали стати підставою активної пропаґандивної діяльности на місцях, а потім принаймні частини готового вже пропаґандивного матеріялу в формі летючок, статтей, брошурок і т. п. для вжитку на перші дні контакту з рідними землями. Опісля організаційна мережа мусіла б уже подбати про розмноження доставленого початкового пропаґандивного матеріялу місцевими засобами.

Все те мусіло вестися двома методами - устною і письмовою. Відповідно до того вишколювалися фахівці від устної пропаґанди, від влаштування віч і мітинґів, принагідної аґітації в фабриках і колгоспах, на зборах різних громадських установ, а з другої сторони - редактори й організатори преси.

Нелюдських зусиль вимагало це від інж. Сціборського і від Ореста Чемеринського. Від ранного ранку до пізньої ночі товкмачили вони в голови своїх людей і щораз то нових, що напливали з терену і спроваджувалися з Німеччини, оті всі речі, працюючи в перервах над іншими справами свого реферату. Там гуділо, як у вулику. І не дарма, бо наші пропаґандисти - це перші фронтовики, що прочищували і прокладали шлях для ідей ОУН. Вони йшли на перший вогонь зустрічі з большевицькою дійсністю і щойно по їхніх слідах ступала ОУН, як організована людська і політична сила. І всі вони чесно й по-геройськи виконали свій обов'язок супроти ОУН та України, всі від першого до останнього лягли головами на широких шляхах України від Сяну до Кубані. З першої екіпи тридцяти пропаґандистів Миколи Сціборського не залишився в живих ані один-однісінький. Не жаліли вони себе і думали тільки про Україну. Згадаймо ж і ми про них, нехай же ж славен буде їхній подвиг і відомий українському народові!

Пропаґатори й аґітатори, призначені на перший фронт, характеризувалися аґресивністю підходу до оточення, творення ідеологічних конфліктів, щоб зрушити суспільність і заставити її цікавитися політичними справами. Тому й великі надії клалися на них у Проводі ОУН, а й сама їх робота викликала зацікавлення в членстві.

Куди менше відомо було про працю Культурної Референтури під проводом Ольжича. Її робота не мала в собі спектакулярних ефектів, одначе закладала вона найглибші і найтривкіші підвалини в нашій духовій та ідеологічній сфері, творила ґранітне підложжя нашого руху, що його не добачувало око, захоплене назверхніми фаєрверками революційної діяльности. А все ж таки, може тому, що очолювала ту роботу сильна індивідуальність Ольжича, що потрапила зібрати добрих співпрацівників, Культурна Реферунтура поволі, але певно і незмінно здобувала собі щораз більше місця в загальній діяльності ОУН.

Працю свою в Генерал-Ґубернаторстві зачала вона доволі скоро, ще передтим, заки оформився і закріпився двоподіл у націоналістичному русі. Почалися доповіді для широкої публіки в таборовому приміщенні при вул. Яблоновських у Кракoві, на переломі 1939 і 1940 років. Спершу на відірвані теми з різних ділянок національної української культури. Досить скоро зарисувалася в них деяка систематика: Олена Теліга взяла за тему своїх доповідей українську літературу під Совєтами, Олег Жданович викладав про літературне життя на еміґрації, а Анатоль Демо-Довгопільський - про український театр. Слухачами на доповідях був майже виключно робітничий елемент, люди наскрізь випадкові. Число їх бувало різне, залежно від того, якого дня відбувалася доповідь і чи таборова команда не ставила до них якихсь інших вимог на той вечір. Звичайно вагалося воно поміж 20 і 40, часами навіть більше. Заінтересування було велике, слухачі вдячні, і Теліга і Жданович дуже собі хвалили свою авдиторію та відчували вдоволення з зустрічі з нею. На жаль бандеризуюча команда табору не мала зрозуміння до тієї праці, що її згірдливо називала "просвітянщиною", ставила всякі перепони - то заля була чимсь зайнята, то світло псувалося, але якось цей курс закінчився, на його закриття влаштовано літературний вечір про сучасних українських письменників під Совєтами. Вступне слово тримав на ньому Жданович і читав теж деякі поезії для ілюстрації. Крім того з ілюстраційного матеріялу читали тоді: поезії - о. Зиновій Нарожняк, і прозу - артист-маляр Василь Дядинюк. Велика таборова заля не могла вмістити всіх слухачів, успіх був справді дуже великий.

З того першого курсу Жданович витягнув досвід і після наради з Ольжичем порішено не відбувати самих тільки культурних курсів, зате обов'язково вплітати в загальну вишкільну програму ОУН теж і культурну тематику. Показалося, що справи чистої національної української культури цікавлять не тільки освічених людей, що мають уже деяку підготову до їхнього розуміння, але можна ними заінтересувати загал членства ОУН, коли в добрий спосіб і в міру, щоб не перетяжувати вишкільної програми, подавати їм теж і відомості про українську культуру в можливих до стравлення дозах.

Від того часу, який би це не був курс, що його влаштовувала ОУН чи то для власних цілей, чи для ширшої публіки, неодмінно заступлені на ньому були наші культурники. Екіпа була дуже сильна: крім самого Ольжича та його заступника на Генерал-Ґубернаторство, Олега Ждановича, мала вона в своєму складі згаданих уже Олену Телігу, Василя Дядинюка, о. Зиновія Нарожняка, ще й інших співпрацівників, як ось артиста-маляра Едварда Козака, відомого з багатьох праць під різними псевдонімами Романа Бжеського, д-ра Ростислава Єндика, письменника Миколу Чирського і багато інших.

Після того, як відбувся великий пропаґандивний курс у Кракові при вул. Зеленій і де обов'язково включена була в програму історія української літератури, - став він зразком для багатьох курсів на меншу мірку, що відбувалися скрізь по провінції. Крім декількох менших, місцевих, відбулися три такі районові курси на початку 1941 року - в Криниці, Грубешові і в Сяноці. Цей останній розгорнувся надзвичайно сильно і мав успіх ще більший, як у Кракові. Слухачів було багато з різних суспільних прошарків, зацікавлення велике, всі слухали з напруженою увагою. Переплітаний був він різними доповідями для ширшої публіки, а мірою зацікавлення нехай буде факт, що на доповіді Ждановича про націоналістичну поезію було понад триста людей.

Як звичайно, на курсі викладалися теж інші справи, між іншими й військові - від того спеціялістами були поручники В. Кобзяр і Небола, а в Сяноці у військових практичних вправах допомагали ще й місцеві члени Микола Гнатів і Соболь.29

Сяніцький курс затягнувся дуже довго, доповідачів просто не хотіли звідти випустити, мусіли їх ми викликати до Кракова на силу - за кілька днів уже почалася війна.

Це була направду велика робота, що її мало досі доцінювали і за воєнним гамором якось про неї і призабули. Скрізь, куди перейшов націоналіст-пропаґандист, як перша стежа українського націоналістичного руху, ішов за ним націоналіст-культурник і закріплював цей рух. Бувало й навпаки, коли непомітна для ока праця культурника відкривала людські душі для українського націоналізму. Велася вона на найширшій суспільній базі, культурники не хотіли замикатися в організаційній шкаралупі, шукали доступу до цілої суспільности через школи і культурно-освітні референтури в системі Українського Центрального Комітету.

Мушу признатися, що я самий замало присвячував часу тим справам у тодішньому періоді моєї діяльности. В моїй хаті жив Жданович і в часі своїх приїздів з Праги зупинявся в нього Ольжич, я мав нагоду ближче тим речам приглянутися і майже кожного дня доводилося про них говорити. Але проклята веремія з бандерівцями забирала стільки зусиль, що годі було відвести для кожної ділянки стільки часу, що вона потребувала і що на неї заслуговувала.

Культурна Референтура занімалася теж і видавничою діяльністю. Власне, не було це її завдання. Для тієї цілі могла і повинна вона була користуватися існуючими видавництвами, з яких на той час найважнішими були два: видавництво "Пробоєм" у Празі та "Українське Видавництво" у Кракові. Крім того на чеському й німецькому теренах часом, хоч рідко, можна було видати щось під фірмою УНО. В "Українському Видавництві" в Кракові впливи наші були малі, навіть у такій справі, як шкільні підручники, трудно було Ольжичеві дійти з ними до ладу.

Організаційне Бюро ОУН і Крайова Екзекутива ОУН у Генерал-Ґубернаторстві дали Культурній Референтурі можливість користуватися нашим видавництвом при Зеленій вулиці в Кракові. Випущено тоді м. ін. капітальну працю С. Николишина "Культурна політика большевиків і український культурний процес", антологію української поезії "Живі струни", не згадуючи про декілька менших речей. Там теж мала вона свій власний кольпортажний відділ, що ним дуже сумлінно завідував Василь Кобрин.30

На плечі Ольжича в цей гарячковий час підготови до воєнних подій упало ще одне завдання. Незалежно від того, що Культурна Референтура мусіла заготовити якийсь запас друків і книжок, щоб повезти їх з собою в Україну, що мусіла вона розплянувати відбудову культурного життя України й очищення її від большевицького сміття в школах, видавництвах, редакціях, наукових установах і т. д., що саме по собі було завдання колосальне розмірами своїх засягів, мусів Ольжич багато уваги присвячувати "Комісії Державного Плянування". Вона творилася з фахівців різних ділянок культурного, економічного, та державно-адміністраційного життя, що мали розробляти всякі проблеми й підготовляти їхню розв'язку в дусі націоналістичної ідеології та політичної програми ОУН, у брошурі п. н. "Організація Українських Націоналістів під час другої світової війни" завдання тієї Комісії коротко характеризується так:

"Ольжич скупчив навколо себе гурт учених, письменників і мистців, що хоч не завжди належали до лав Організації, творили нові набутки, конкретизуючи засади українського націоналізму в різних ділянках духового життя. Такою була "Комісія Державного Плянування", що готувала ряд ґрунтовних, науково обарґументованих проєктів перебудови всього економічно-господарського, культурного та адміністративного життя України в разі створення самостійної держави. В цих працях бачимо фаховий підхід до кожної плянованої ділянки, поєднаний не лише з урахуванням усіх геополітичних особливостей України, але також з тими позитивними здобутками, що їх осягнуло українство в усіх ділянках життя всупереч жорстоким умовинам большевицької окупації".31

Більшість "Комісії Державного Плянування" перебувала в Празі і туди що якийсь час їздив до них Ольжич. Заступником його в Комісії був проф. М. Галаган, що хоч сам колишній соціял-демократ, еволюціонував у своїх суспільно-політичних поглядах у сторону українськoгo націоналізму. Членом ОУН він не був, але з Ольжичем тісно співпрацював і щиро виконував усі завдання, що їх перед ним поставила ОУН. З весною 1941 року перенісся він з Праги до Кракова, щоб бути ближче майбутнього театру подій і підготовляти переїзд в Україну всіх інших членів і співпрацівників "Комісії Державного Плянування".

Для тих членів Комісії, що разом з Ольжичем і Галаганом знайшлися тоді в Кракові, піднайдено окреме мешкання, щоб вони могли працювати спокійно і щоб не перешкоджав їм безнастанний гамір і рух в організаційному приміщенні при вулиці Зеленій. Але їх до того життя тягнуло і вони в кожну свою вільну хвилю заходили туди і тішилися буйним пульсом і темпом націоналістичного руху, згадували свою молодість і повні надій роки 1917-1918, що так марно пройшли...

Олег Ольжич (д-р Олег Кандиба), Голова Секретаріяту ПУН, Культ. Референт ПУН.

Ніхто, окрім Ольжича, не знав точно, що саме робила "Кoмісія Державного Плянування". Я бачив, що проф. Галаган носив з собою здоровенну валізу повну течок з усякими проєктами, мотиваціями для законів, розробленими плянами і т. п. Декілька разів пробував мене тими справами ближче зацікавити, одначе, хоч і як цікаві вони були для мене, я не міг собі в тому часі дозволити ні на одну зайву годину.

Дві тільки з праць "Комісії Державного Плянування" прийшли під розгляд Організаційного Бюра. Повинно того бути багато більше, якби Організаційне Бюро справді було тим, чим його подумано: верховним організаційним політичним органом ОУН. На жаль людей було так мало, а праці так багато, що кожен член Організаційного Бюра працював за двох або й за трьох і на властиву збірну працю тієї верховної установи майже не залишалося часу.

На перший раз на чергу прийшла конституція України. Випрацював її інж. Сціборський на підставі своєї доктрини про націократію, достосувавши до того переходові постанови на післявоєнний час. В засаді конституція була добра, хоч і не вільна від різних недоліків та недотягнень, що виявилося зараз на першій дискусії. Сеник, як Голова Організаційного Бюра, доручив мені зібрати ці доповнення і поправки, устилізувати їх, вложити в проєкт і вигладити його до чергового дискусійного засідання. Очевидячки, конституція плянувалася тільки, так мовити б, "про запас", доки не знайшовся б в Україні орган, що її схвалив би. Таким органом, як про те буде мова, далі, в плянах ОУН уважалася "Українська Національна Рада" в Києві і для неї "Комісія Державного Плянування" підготовляла низку проєктів законів, з них перший, найважніший, основний державний закон - Конституцію.

На жаль нічого з того не вийшло. Вправді поправки з тієї першої дискусії влучено в проєкт Сціборського і видруковано його на циклостилі, та й стала на тому вся справа. Не до конституції ішло в Україні.

З другою справою виступив інж. Атанас Мілянич. В тому часі він був активним членом ОУН і з нашого рамени ввійшов до "Українського Центрального Комітету" в Кракові, був там найперше заступником господарського референта, а від липня 1940 року - господарським референтом. Він завжди, ще з студентських часів, знаний був з того, що в його голові снувалася безліч усяких плянів і проєктів. Добрі вони чи злі, реальні чи непридатні до життя - інша справа. Головне, що концепту йому ніколи не бракувало і на кожну потребу плян він завжди мав, а це в революційно-політичному русі важне. Всі думали про те, як формуватися буде суспільний лад після втечі большевиків з України. Мілянич і виступив з проєктом організувати його в "станово-професійних клітинах", це такий його власний термін. Новою ця річ не була. Перший Вячеслав Липинський розробляв свою теорію клясократії, потім Муссоліні в підставу суспільного життя Італії поставив корпоративний устрій, а й у нашому ідеологічно-попітичному дорібкові можна було знайти подібні думки в працях Сціборського. Заслугою Мілянича було те, що він зійшов зо сфери теоретизування й абстрактної розв'язки теоретично-політичних проблем на тверду землю дійсности і старався дати якусь закінчену систему охоплення суспільного життя в станових організаціях. Для тієї справи прихилив він собі проф. Галагана й обидва вони доти вертіли мені діру в животі, доки я не поставив її на денний порядок Організаційного Бюра. Відбулося над нею кілька засідань з довжелезними дискусіями і потім якось несподівано справа впала, ніхто, навіть самий проєктодавець, Мілянич, більше вже до неї не повертався. Сьогодні вже навіть не можу собі точно пригадати структуральної схеми того проєкту, залишилася мені в тямці тільки загальна неохота, що ярко відбивала від Міляничевого ентузіязму. Можливо, коли б висунув він ту справу скоріше, принаймні на якого пів року, щоб був час спокійно її розміркувати, передискутувати в нашій пресі і в виданнях, освоїти з нею думку - щось з того залишилося б. Але тепер, коли кожен ходив, наче підмінований і тільки наслухував, чи не чути гармат зо сходу, тяжко було заставити людей до таких дискусій.

Що кілька днів приїздили нові люди з Праги, Відня, Берліна та інших осередків українського еміґраційного життя. Все питалося за Ольжичем і якось розміщував він їх у перелюдненому Кракові. Що ближче до війни, то більше їх приїжджало, а коли війна вже почалася, Ольжич заповів повну мобілізацію і тоді рушили вони лавою.

Так готувалася ОУН до інтенсифікації своєї діяльности в Україні на своїх верхах через три свої головні в той час референтури: військову, пропаґандивну й культурну. Кожна з них мала свої пляни і свій апарат. Це все необхідно було якось узгіднити, або на засіданнях Організаційного Бюра, або в безпосередніх зустрічах і контактах з собою окремих референтів. І це йшло доволі швидко та досить справно, як на тодішні обставини. Коли на місяць перед війною до Генерал-Ґубернаторства приїхав Голова ПУН, полковник Андрій Мельник, щоб тут уже залишитися і разом з цілим ПУН вертатися в Україну - підставові пляни вже були готові, основна робота на верхах переведена, всі спірні справи між окремими референтурами вигладжені.

На чергу дня прийшла справа найважніша, що відносилася до всіх націоналістичних кадрів не зважаючи на те, на які референтури вони розподілялися, а це справа руху й проникання членів ОУН в Україну, зливання їх з місцевою організаційною мережею, методика політично-організаційної праці на місцях ще в часі війни і зараз же після неї, зрушування при помочі ОУН широких народніх мас на допомогу в відбудові власної державности.

Розплянування тих справ на загальній базі схвалених Організаційним Бюром політичних напрямних доручено Провідникові Крайової Екзекутиви ОУН у Генерал-Ґубернаторстві, Ярославові Гайвасові-Бистрому.

 

------------------------------------------------------------------------

[25] Про те при одній нагоді інж. Йосип Бойдуник, тодішній Організаційннй Референт УЦК від його початків, говорить ось так: "Я був у 1939-1941 рoках організаційним референтом УЦК в Кракoві. Завдання організаційного референта - відомі. Більше в терені, як у Централі. Як відомо, Головою УЦК був проф. Володимир Кубійович, що силою обов'язку і важкoї відповідальности мусів мати стичність з усіма німецькими чинниками, а в тому і з ґестапом, тимбільше в гітлерівській системі. І ось одного дня, повернувшися з ґестапо, проф. Кубійович переказує мені, що краківське ґестапо, або конкретніше майор ґестапо п. Гайм, "жалівся", що я не зложив йому візити. На це я, маючи рішення ПУН, відповів, що я й не думаю складати візити ґестапові.

- Ваша справа, - відповів проф. Кубійович, не уявляючи собі, так як і я, консеквенцій моєї відмови. По якомусь часі, повернувшися знову з обов'язкової "візити" в ґестапо, професор Кубійович переказав мені, що п. Гайм таки настоює на моїй "візиті" і дав до зрозуміння, що коли й тої візити йому не зложу, то не можу бути організаційним референтом УЦК.

- То можу зрезиґнувати, - відповів я проф. Кубійовичеві.

За третім разом, повернувшися, проф. Кубійович переказав мені, що п. Гайм поставив альтернативу: або я зложу йому візиту, або я невідклично мушу бути звільнений з УЦК, а при тому дав (Гайм) до зрозуміння, що можу бути ще й арештований.

- Хай собі, - відповів я.

На мою поставу проф. Кубійович дещо подразнено і стурбовано відповів:

- Товаришу Бойдуник, прошу мати на увазі, що перед громадськістю ми відповідаємо за УЦК. Коли ви будете звільнені з УЦК та ще й арештовані, це може викликати паніку поміж громадянством в терені й усе може покінчитися провалом нашого організованого життя, тому я прошу вас, щоб ви взяли це до уваги й перемогли в собі нехіть до ґестапо та зложили їм візиту. Я ж також не ходжу туди задля приємности, лише з обов'язку.

Це мене переконало і я зложив візиту ґестапові, згл. п. Гаймові. По конвенціональних візитових чемностях, п. Гайм, у товаристві свого референта, д-ра Ґлязера, приступив "до діла" запитом, який мій погляд на політику Райху в Г.Ґ. На це я відповів, що я політикою не займаюся, бо маю досить суспільно-громадських справ.

- Так, - відповідає п. Гайм, - але я маю відомості, що ви, об'їжджаючи терен, організуєте оунівсько-мельниківські клітини, а це вже є політика.

На це я відповів, що він має кепських інформаторів, бо я організую не оунівсько-мельниківські клітини, лише Українські Комітети.

- Так, - відповідає п. Гайм, - але ви ці Комітети обсаджуєте "мельниківськими людьми" (мельник-льойте).

На це я йому відповів, що це не відповідає правді і це можна провірити.

- Так, я це провірю, а вам раджу, коли ви приїжджаєте в терен, відвідувати наші станиці ґестапо.

Моя відповідь була, що я відвідую адміністративну владу, цебто крайсгавптманів.

- Як уважаєте, - відповів п. Гайм. Попрощався і загадкoвo залишив мене з д-ром Ґлязером.

Ґлязер повторив, що на мене справді є донос. Відчитав мені цей донос, писаний рукою на листовому папері оранжево-цитринової краски, не зраджуючи його автора. В доносі було точно сказане те, що говорив мені п. Гайм. Крім того Ґлязер дав мені вже перечитати другий донос - акт обвинувачення на кілька сторінок машинопису з певними фотокопіями проти Ярослава Барановсьного. Тому, що автор доносу вже не живе, не вважаю вказаним його виявляти. Зазначу тільки, що не був це донос "мельниківця" чи "бандерівця". На тому я закінчив свою першу й останню "візиту" в ґестапо в Кракові.

Згодом шеф Відділу українськоі внутрішньої адміністрації в Г.Ґ., д-р Арльт, настоював на тому, щоб я таки уступив з посту організаційного референта УЦК. Тоді я того не зробив, але в квітні 1941 року я таки змушений був "добровільно" з того посту, і взагалі з УЦК уступити. І так "мельниківський УЦК залишився без "мельниківців" уже до кінця". ("В обороні чести поляглих". - Українське Слово, Париж, ч. 683 з 12 грудня 1954.).

[26] Про те маємо свідоцтво з пізніших часів д-ра К. Паньківського: "Кубійович і Глібовицький відвідали Митрополита і през. Левицького та відбули зо мною першу інформаційну розмову. Ми говорили вже дещо і про майбутню працю. Навчені досвідом своєї півторарічної праці вони дораджували мені запрошувати до праці в Секретаріят і по можливості людей з-поза обох груп ОУН. Та в цьому напрямі не було в нас розходжень". (К. Паньківський: Від держави до комітету (літо 1941 року у Львові), В-во "Ключі", серія "Життя й мислі". Нью Йорк - Торонто 1957, стор. 88).

[27] Його пізніше замордували поляки в Варшаві. В.Й.П.!

[28] Згинув розстріляний німцями на Волині в 1943 році, разом з кілька десятками інших націоналістів. Вічна йому пам'ять!

[29] Обидва вони пізніше чудово працювали серед молоді в Києві і щасливим припадком урятувалися від смерти з німецької руки.

[30] Василь Кобрин, родом з Карпатської України, мав тоді не більше 17-18 років. До Кракова приїхав з Братислави, там скінчив т. зв. ужгородську торговельну школу, що почала свою науку наперед в Ужгороді, потім перенеслася до Хусту, а далі після упадку Карпатської України, до Братислави. В краківському відділі Культурної Референтури був він секретарем-машиністом, а потім теж і кольпортером книжок, спроваджуваних з Праги і з Берліна. В підготові Культурної Референтури до походу на схід, Ольжич призначив його до кольпортажного відділу і десь у листопаді 1941 рoку відтранспортовано його з поважним запасом книжок через Львів до Києва, там він перебрав книгарню колишньої "Спілки Письменників України". До помочі мав старого продавця з тієї книгарні і ще одного закарпатця. Разом з цим останнім жив, у тому ж будинку при вулиці Короленка (колишня Володимирська), що й більшість культурників. Коли прийшли репресії ґестапо, більшість забралася з того будинку, а Кобрин з товаришем осталися і там їх при кінці січня 1942 року заарештовано. Тримали їх у підвалі міліції на Софійській Площі, кілька днів пізніше розстріляли.

Простої і щирої вдачі, надзвичайно чесний і скромний, лишив по собі сердечний жаль в усіх, хто знав його за життя. Нехай ці слова будуть йому замість квітів на його невідомій могилі в Києві. В.Й.П.!

[31] Г. Полікарпенко "Організація Українських Націоналістів під час другої світової війни", ІV доповнене видання за редакцією Богдана Михайлюка, На чужині, 1951, ст. 53-54.