IV. РОЗДІЛ

НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ РУХ У ФРАНЦІЇ І В НІМЕЧЧИНІ

Військова еміґрація в Франції. - Наплив робітництва з Галичини. - Український Народний Союз. - Відділи ОУН. - Доноси полонофілів з УНР. - Оборона українців перед мобілізацією до польського війська. - Українці вступають до французької чужинецької леґії. - Фіктивний "Український Комітет" у Парижі. - Його висланець Соловій їде до Італії. - Його розмова з представником ОУН. - Інформації ред. Олекси Бойкова. - Розмови його з полк. Коновальцем. - Зв'язки з французьким міністерством заграничних справ. - Демарш міністра Юзефа Бека та його неуспіх. - "Похідні полки" в французькій армії. - В цензурі жиди й москалі. - Новий Уряд УНР шукає зближення. - Відмова виповісти Варшавський Договір. - Заходи Соловія. - Ще про український леґіон у Франції. - Безуспішна розмова В. Соловія з представником ПУН у Римі. - Перші еміґранти в Німеччині. - "Українська Громада" в Берліні. - Активність гетьманського табору. - "Комітет допомоги втікачам з України". - Повінь українських організацій. - Як постало УНО. - Націоналісти в українській суспільній мозаїці Німеччини. - "Українське Бюро". - "Українська пресова спроба". - Її переміна на "Націоналістичну Пресову Службу" і наслідки того. - Боротьба за УНО і чистка його від бандерівців. - Одвертий лист колишніх політичних в'язнів до Бандери.

Серед такого з одного боку процесування з бандерівцями, з другого боку - позитивного ставлення організаційної роботи в Генерал-Ґубернаторстві пройшло кілька місяців. Природно, наша увага звернулася найбільше на Генерал-Ґубернаторство, бо там жило найбільше українців, туди належала частина українських етнографічних земель і там мусіла організуватися база для керування революційно-підпільною роботою в Україні.

Не забували ми при тому і про дальше запілля на еміґрації. З різних европейських країн, де поселилися українці-еміґранти в часі після першої світової війни, варто тут згадати дві, Францію й Німеччину.

З початком 20-их років наплило до Франції багато українців з військової еміґрації. Це були головним чином наддніпрянці, переважно з української армії, але немало було теж і таких, що їх мобілізовано до різних московських "добровольчих" частин, як от денікінської і вранґелівської. Ступінь національної свідомости в них був різний, все ж таки доволі скоро почали вони себе відшукувати та єднатися у власних товариствах і організаціях. В перших початках їхня політична орієнтація ішла на державний центр УНР, якого багато визначних членів, між ними і сам сл. п. Головний Отаман Симон Петлюра, проживали в Парижі.

Дуже швидко кількість українців у Франції почала збільшатися коштом робітничої еміґрації з Галичини. Тисячами їхали туди українці з бідніших околиць Галичини, головно малоземельні й безземельні селяни, шукаючи праці в сільському господарстві, промислі й копальництві, щоб заробити якісь гроші і вернувшися до краю мати з чим зачинати самостійне життя. В скoрoму часі галицький елемент у Франції почав переважати. Одначе з національного й організаційного боку це була неоформлена сира маса, що нею довший час не було кому опікуватися, бо з-поміж себе не могла вона видати освічених провідників, а уенерівці відмовлялися від усяких контактів з нею, щоб не наразитися полякам і покликуючися на те, що це польські громадяни і що опіка над ними належить до польських консулятів.17

Після того, як націоналістичний рух оформився в одну "Організацію Українських Націоналістів", відносини змінилися на краще. Низка видатних і енерґійних націоналістичних діячів у Франції, між ними генерал Микола Капустянський та інж. Микола Сціборський, кинулися до праці серед української громади і вислідом того, як гриби по дощі, виростали різні українські товариства, побудовані на соборницькій плятформі і сперті на націоналістичну ідеологію. Згодом усі вони поєдналися в сильну суспільно-організаційну централю під назвою "Український Народний Союз" з осідком у Парижі, а першим головою "Українського Народного Союзу" був ніхто інший, як генерал Капустянський.

В засаді всі потреби українського націоналістичного руху в таких країнах, як Франція, задовільно заспокоювалися в суспільних організаціях, одначе для більш політично вироблених елементів інж. Микола Сціборський, тодішній Організаційний Референт ПУН, творив по всій Европі в тих осередках, де скупчувалася більша кількість української еміґрації, окремі "Відділи ОУН". Були ці Відділи і в Франції, хоч не дуже проявляли себе роботою назовні, більше зайняті були працею їхніх членів над собою.

"Український Народний Союз" до кількох літ став найсильнішою українською організацією не тільки в Франції, але й у цілій Европі. Коло нього та в оперті на його членство зорганізувалася перша українська друкарня в Франції, тижневик "Українське Слово", що відограв колосальну ролю в освідомленні українського робітництва в Франції, а далі видавництво книжок націоналістичного змісту та власна українська книгарня в Парижі. Великі заслуги в розбудові українського громадського життя в Франції поклав редактор Олекса Бойків.

Все це було сіллю в оці полонофільсько наставленої уенерівської групи, що в своїй боротьбі з націоналізмом не гребувала й такими засобами, як доноси до французької поліції. На якийсь час перед війною 1939 року наслідком тих доносів мусіли покинути Францію генерал Капустянський та інж. Сціборський. Та це не відбилося на організаційній роботі, бо виросли нові люди, що підхопили націоналістичний прапор, високо його піднесли і міцно тримали в руках.

Війна застала націоналістичний рух у Франції сильно спаяним і вірним Проводові. Не було там місця для диверсії і до самого кінця війни не могла вона поставити там своєї ноги. Щойно після закінчення війни, в 1945 році, прийшли туди бандерівці з Німеччини і вкупі з місцевими опозиційними елементами та ворожо супроти ОУН настроєними людьми з інших політичних угрупувань почали монтувати власну політичну організацію.

Це не перешкаджало диверсантам вбиратися в тoгу оборонців націоналістичного правовір'я і виступати з різними закидами в сторону ПУН за його політику на терені Франції.

Коли в вересні 1939 року німецькі дивізії розгромили Польщу, польський уряд утік за границю, тут переорганізувався, дістав фінансову підтримку від альянтів і тут почав наново формувати своє військо з недобитків, утікачів і тих поляків, що постійно переживали за кордоном. Перед багаточисленною українською еміґрацією в Франції станула небезпека, що її силоміць зодягнуть у польські уніформи й поженуть битися під польськими прапорами і за польські інтереси. Положення ставало тим грізніше, що полонофільські кола УНР грали в польську дудку і зо свого боку доносили до французької влади й утруднювали оборону української еміґрації перед польськими апетитами зробити з неї своє гарматнє м'ясо.

В тих тяжких хвилях керівні органи "Українського Народного Союзу" виявили багато мужности. Завдяки їхнім заходам удалося врятувати багато українців від концентраційних таборів і від польських знущань, а це головно тому, що отримано згоду від французького уряду залучити здатних до військової служби українців до французької чужинецької леґії. Українці не відмовлялися від того, щоб боротися проти гітлерівської аґресії, одначе, коли не могли того робити у власних військових формаціях, то вже краще їм воювати під прапором того народу, серед якого жили, ніж підтримувати свого збанкрутoванoгo ворога - Польщу. І справді, українські робітники почали масово голоситися до французького війська і тільки швидкий упадок Франції під ударами німецької офенсиви не дозволив сформувати більших українських частин у рамах французької чужоземної леґії.

Увесь тягар боротьби за відлучення українців на еміґрації з-під польської юрисдикції перенесли на своїх плечах націоналісти. Доводилося вживати найрізнородніших засобів - від протестів до хитрощів, щоб тільки зберегти українську окремішність. Не тільки проти польського нахабства потрібно було боротися, не тільки освідомляти французькі військові й політичні кола, але й відгризатися від своїх уенерівських полонофілів, що запрягли себе до польського воза і запобігали в поляків ласки.

Прийнято тактику уникати явної боротьби між українцями, бо це сильно било по нашому національному престижеві й підважувало моральні позиції українського проводу в відношенні до чужих відповідальних політичних кіл. Не сподобалося це диверсантам, що вдарили в гура-патріотизм і з галасом почали підносити проти ПУН закиди не то що ламання генеральної лінії політики ОУН, але навіть і національної зради. Безглуздість тих закидів дуже швидко вийшла наверх і барабанний вогонь диверсантської пропаґанди в тому напрямі раптово затих. Для кращого висвітлення деяких моментів з тієї справи послужімся знову ж словами інж. Сціборського:

"Вибух війни поставив нашу еміґрацію, що скупчувалася навколо "Українського Нарoднoгo Союзу" в Франції, в дуже тяжку й складну ситуацію. Трудність ситуації полягала в тому, що французькі урядові чинники від довшого часу розглядали український націоналістичний рух, як знаряддя німецької політики. Саме так ці чинники задивлялися і на "Український Народний Союз" у Франції, що стояв під ідейним впливом ОУН. В зв'язку з тим, обставини нашої акції на цьому терені віддавна зазнавали труднощів. Між тим відмовитися там від організаційної роботи ПУН не міг і не хотів, бо саме в Франції купчилася велика маса нашої еміґрації зо Східніх і Західніх Земель, яку неможливо було лишати під впливами полонофільських, соціялістичних і комуністичних угрупувань.

Критичність положення "Українського Народного Союза" з ментом війни підсилила і протинаціоналістична кампанія деяких українських угрупувань, а в першу чергу УНР, що рішила використати, сприятливі для неї обставини для порахунку з нашими організаціями в Франції.

Маючи підтримку польського уряду і задеклярувавши себе по боці держав Антанти - група УНР мала в той час об'єктивно найкращі умови для ведення своєї акції в Франції. Але водночас вона не мала ґрунту серед української суспільности, що перебувала в організаціях "Українського Народного Союзу". Тому уенерівці створили в Парижі фіктивний "Український Комітет", що мав дати громадську базу для політичної акції УНР, і зачали виказувати на "Український Народний Союз" пресію, щоб він приєднався до того Комітету. Іншими словами - уенерівці хотіли використати "Український Народний Союз" для власних цілей, зокрема для демонстрування перед урядовими колами Антанти, ніби українська еміґрація в Франції стоїть за "урядом" УНР. Для досягнення тієї мети уенерівці вживали подвійних заходів: з одного боку пробували переговорювати з "Українським Народним Союзом" в справі "співпраці", а з другого - "тиснули" на нього своїми енунціяціями в французькій мові, в яких прозоро натякали, що ОУН і його експозитура в Франції, "Український Народний Союз", це ґерманофільські, а тим самим ворожі Антанті чинники.

Управа "Українського Народного Союза" всіми способами протиставилася тим заходам уенерівців, стало про те інформуючи Провід.

В місяці грудні 1939 року, від члена ПУН, що кермував нашою акцією в Франції, прийшло до осідку Вождя повідомлення, що до Італії приїде від згаданого Комітету в Парижі п. Соловій з уповноваженнями говорити з чинниками ОУН. Комунікуючи про приїзд п. Соловія, дотичний член ПУН просив, щоб розмови з ним провадити елястично, в тому розумінні, щоб вони ще більше не загострювали відносин з групою УНР у Франції, та вказував, що це може тяжко відбитися на позиції "Українського Народного Союзу". Отже йшлося про те, щоб бодай на деякий час стемперувати уенерівську кампанію та забезпечити "Українському Народному Союзові" можливість доведення до кінця оборонної акції, що її він почав перед французькими урядовими чинниками.

Одержавши згадану інформацію члена ПУН, Вождь доручив відпоручникові ОУН в Італії стрінутися з п. Соловієм, якщо він прибуде для переговорів, і повести з ним переговори в такий спосіб, щоб вони сприяли тимчасовому спиненні протинаціоналістичної кампанії групи УНР у Франції. Іншими словами, відпоручник ОУН мав завдання шахувати п. Соловія і забезпечити нашим кадрам у Франції вигру на часі для послаблення удару, що звисав над нами. В початку січня 1940 року п. Соловій справді приїхав до Італії, з'явився у відпоручника ОУН і між ними відбулася розмова, зафіксована в протоколі. Понижче подаємо найсуттєвіші місця того протоколу:

"Відпоручник ОУН заявив п. Соловієві, що створений з людей УНР у Парижі Комітет не тільки не надається на загально-національне українське представництво, але може спричинитися до великих труднощів при творенні справжнього репрезентативного українського тіла. ОУН уважає, що організаційне злиття чи об'єднання з колами УНР, представленими в названому Комітеті, не може бути осягнене (підкреслення інж. М.С.). Проте, з уваги на вагу політичного моменту, ОУН уважає можливим узгіднити свою діяльність на певній плятформі з українськими людьми доброї волі супроти великих спільних завдань, зокрема в ділянці міжнародньої політики й пропаґанди. Для здійснення цього співробітництва й координації зусиль у галузях міжнародньої політики й пропаґанди, необхідні в цьому випадку ось такі передумови:

а) Декляративне проголошення з боку кіл УНР, що вони солідаризуються з ОУН у її боротьбі за Соборну Українську Державу і не визнають ніяких договорів, суперечних цій великій цілі, (маються на увазі Варшавський та Ризький Договори),

б) Заява з боку кіл УНР у своїх пресових органах, що до часу, доки польський уряд не оголосить своєї резиґнації з ЗУЗ і не признає їх українськими, вони, (ці кола) переривають з ним усі зв'язки й уважають засадничо для себе неможливим користуватися допомогою польського уряду в якій би то не було формі.

В мотивуванні цих необхідних умовин, відпоручник ОУН зазначив, що для української справи саме тепер представляється найкраща і можна сказати єдина нагода представити перед світом українсько-польські відносини, що все були досі фальшовані польською пропаґандою, в справжньому світлі; що польський уряд, допомагаючи колам УНР, служить фактично тільки посередником між українцями й англо-французами і натурально ту свою посередницьку акцію відповідно використовує для своїх власних цілей, що досі все були суперечними з українськими національними інтересами.

Відпоручник "Українського Комітету" заявив, що він не думає, щоб справа деклярації могла викликати якісь труднощі, бо в Комітеті, в імені якого він тільки може говорити, всі стоять на цілком недвозначній соборницькій позиції. Щодо співпраці з польським урядом, то він може запевнити, що Комітет досі не вів і не веде ніяких переговорів з польським урядом, бо не вважає себе вповноваженим у теперішньому складі на будь які переговори. Щoдo допомоги польського уряду колам УНР то він у тій справі нічого не може сказати, але думає, що ця справа може бути висвітлена.

Ця заява викликала з боку відпоручника ОУН здивований запит: "Якщо дійсно всі члени Комітету стоять на тій соборницькій позиції, як же ж можна пояснити більш ніж нефортунні виступи на польсько-українські теми в "Тризубі" і в французькому бюлетені УНР, а зокрема і заяву про те, що тепер "не час братися... за розв'язання конкретних завдань, сполучених з територіяльними питаннями"? Для кожного ясно, що ця й подібні енунціяції відносяться саме до ЗУЗ. ОУН стоїть на становищі, що такі заяви - дуже шкідливі і зовсім не свідчать про соборницьке наставлення кіл УНР та Комітету, їх еманації. ОУН уважає, що саме в цьому пункті не може бути в нас з польським урядом ніяких компромісів і територіяльні питання мусять бути висвітлені понад усякий сумнів.

Відпоручник "Українського Комітету" заявив на те, що виступи "Тризуба" й бюлетеню вважає недотягненнями, що їх на майбутнє легко буде усунути".

На що вказують вище цитовані матеріяли? На те, що наш відпоручник з п. Соловієм не тільки не зійшов з засадничих ідейних і політичних позицій ОУН, але виразно їх підкреслив, як передумову для практичного контакту з групою УНР. Більше того, він поставив групі УНР вимоги розриву з польськими чинниками і задеклярування солідарности з визвольною акцією ОУН, а далі, піддав критиці діяльність уенерівців на міжнародньому форумі. На ці факти диверсанти можуть завважити, що взагалі не треба було стрічатися з п. Соловієм. Очевидно, відпоручник ОУН міг показати йому двері. Але ПУН не вважав доцільним так зробити, і то з мотивів, що вже наводилися вище.

Бо відмова стрінутися з п. Соловієм або ворожа демонстранція супроти нього мали б тільки той наслідок, що ПУН самий спровокував би уенерівців на далекойдучі виступи проти наших організацій у Франції, що могли для них мати катастрофальне значення, а саме - виарештування наших кадрів, вивіз їх до концентраційних таборів і повну паралізацію праці "Українського Народного Союзу", що провадив боротьбу з урядом ген. Сікорського в справі втягнення українців до польських військових частин, і без уваги на такі загальні обставини все ж таки чимало осягнув у тому напрямі. Ліквідація "Українського Народного Союзу" була цілком в інтересі поляків і уенерівців, отже ПУН нерозважними кроками не смів дати себе спровокувати й самому облегчити це деструктивне завдання групи УНР. А це безперечно сталося б, коли б супроти п. Соловія був виявлений з боку відпоручника ПУН якийсь жест у характері гострої демонстрації.

Іншу ситуацію дала натомість згода ПУН пертрактувати з п. Соловієм, що перший виявив ініціятиву в тому напрямі. Практично ПУН ні на один мент поважно не розглядав можливости співпраці з УНР і взагалі відкидав її засадничо. Цю тенденцію ПУН видно було вже з самого протоколярного перебігу розмови, в якій відпоручник ОУН видвигнув перед п. Соловієм явно нездійснимі для уенерівців вимоги розриву з польським урядом ген. Сікорського і публічної заяви солідарности з визвольною акцією ОУН. Ці вимоги були нездійснимі тому, бо ПУН точно був поінформований, що група УНР продовжує зв'язок з польським урядом і навіть одержує від нього фінансову допомогу, хоч формально це й заперечує. Розумів це й п. Соловій, хоч і давав у цих питаннях виминальні відповіді. Але все ж самий контакт з ним міг сприяти так потрібному для наших кадрів у Франції спиненню боротьби з групою УНР у критичний переходовий час. І це завдання було осягнене! Бо Соловій виїхав з Італії, щоб поінформувати кола УНР про зміст переговорів, обіцюючи за деякий час подати відповідь. Цієї відповіді ПУН уже не отримав та навіть і не сподівався її отримати! Але поки п. Соловій порозумівся з колами УНР, минуло пару місяців, в якому то часі протинаціоналістична акція уенерівців у Франції дещо притихла. Тактична ціль, що її собі ставив ПУН у пертрактаціях з п. Соловієм, була осягнена.

Як бачимо, цей контакт мав характер тактичного маневру, що був необхідний в існуючих тоді міжнародньо-політичних обставинах. А як відомо, саме в зовнішній політиці тактична гнучкість часто-густо обумовляє кінцевий успіх акції та реалізацію її підставових ідей і принципів. Не брати до уваги тієї вимоги можуть тільки ті, що в сфері зовнішньої політики ніколи не оберталися і не мають найменшої уяви про обставини й методи, серед яких доводиться реалізувати її завдання".

Тодішню ситуацію українців у Франції, а зокрема проблеми й труднощі, що перед ними станув український націоналістичний рух, пізнаємо докладніше з інформацій ред. Олекси Бойкова. Про спроби формування Українського Леґіону по стороні Альянтів писано вже було вже в моїй праці п. н. "Розбрат"18, тому згадуємо тут про неї побіжно і стільки лише, скільки потрібно для зрозуміння загального положення української справи в Франції. Інформації ред. Олекси Бойкова кидають дуже цікаве світло на тодішнє життя українців у Франції і відкривають незнані досі його сторінки. Віддаємо слово ред. Олексі Бойкову:

Інж. Олекса Бойків, чіль-ний український суспіль-ний діяч у Франції.

"Від самого початку нашої праці серед української еміґрації у Франції ми не скривалися з українським націоналізмом. Навпаки, ми його пропаґували, а коли ще добавити, що на цьому терені перебували аж два члени Проводу, а саме - ген. Микола Капустянський та інж. Микола Сціборський, то це не могло бути ніякою таємницею для паризької поліції та Сюрте Насіональ. Крім того, з самого початку нашої праці ми встрянули в політичну боротьбу з польонофілами і з комуністами та есерами з "Соціялістичної Ліґи Східньої Европи", цебто ми стояли непохитно за здійснення нашого національного ідеалу - самостійної соборної України - і то власними силами.

Вельми чітко визначився наш націоналізм в "Українському Слові", після того, як чеська поліція розгромила наш орган "Розбудову Нації". Від того часу, справжнім органом Українського Націоналістичного Руху стало "Українське Слово" в Парижі. На його сторінках розроблялася не тільки ідеологія українського націоналізму, але й писалося про напрямні визвольної політики, про численні процеси в польських судах і реаґувалося на кожну найменшу подію на Рідних Землях.

Впродовж десятьох років нашої праці на цьому терені ми виросли в справжню силу, хоч може й не так велику, коли застосувати маштаби державних народів. Але коли застосувати еміґраційні міри, треба сказати, що ми напередодні війни зайняли безпосередньо друге місце після польської еміґрації у Франції, кількісно на багато більшої від нашої. Навіть багаточисельна московська еміґрація, з її "Ґаліполійцями", "Союзом ахвіцеров" і іншими того рода чорносотенними організаціями, залишилася позаду нашої.

Очевидна річ, ми здавали собі справу з того, що кожного дня нас можуть вдарити, чи розгромити, якщо ми в їхній політичній комбінації стоїмо на перешкоді, або можуть намагатися нас використати, себто якось включити в свою політичну комбінацію.

Поширення Українського Націоналістичного Руху на всі терени української еміґрації і на всі континенти було вельми цінне з боку нашої національної сили і її постійного росту, але з другої сторони воно аж ніяк не допомагало створенню тут для нас сяких-таких позицій, що були б приємливі для французької зовнішньої політики в її різних комбінаціях.

Ідея самостійної соборної України була виїмково важкою проблемою навіть для такої великої в тодішньому часі потуги, як Франція і треба сказати, що хоч може вони враховували, чи брали до уваги нашу визвольну боротьбу, наш молодий націоналістичний рух, але звертатись водночас проти чотирьох держав, з яких три були союзниками Франції, а що найважливіше - мати до діла з такою великою потугою, як Москва, це ніяк не могло уложитися у французьку міжнародню політику.

На кілька тижнів перед своєю смертю прибув до Парижа сл. п. полк. Євген Коновалець і по старому прийнятому його звичаю, розмовляв він з кожним поокремо. В розмові зо мною він говорив таке:

- Товаришу Бойків! Зближається нова війна, що нас розділить. Ми знайдемося по обидвох боках фронту, але завжди всі ми мусимо змагати до одного і того самого, - боротися за здійснення нашого національного ідеалу - самостійної соборної України...

На ці слова я зареаґував скептичною міною, цебто, що не вірю в швидкість нової війни. Полковник це завважив і зараз же арґументував:

- В Німеччині нагромадилася така велика сила, що вона мусить кудись прориватися, отже чи ми цього хочемо, чи не хочемо, мусимо це брати до уваги.

На це завваження Полковника, я відповів, якось "вибухово", без надуми:

- Але вони війну знову програють.

- Може й програють, одначе вони готові її розпочинати, не дивлячись на те, який буде кінець...

Напередодні вбивства сл. п. полк. Євгена Коновальця видалено з Франції сл. п. інж. М. Сціборського. Коли наспіла вістка про вбивство Полковника, для мене було ясним, що видалення Сціборського, як і вбивство Полковника з собою пов'язані. Очевидно, що московські аґенти не робили якихбудь офіційних демаршів, вони діяли скрито, а може навіть і при допомозі грошей. За тим видаленням прийшли дальші видалення, про що вже була згадка. В тому часі ми не мали ніяких зв'язків з французьким міністерством закордонних справ, яке або нас було б враховувало в якусь можливу політичну комбінацію, або було відкинуло й залишило на ласку паризької поліції. Одначе, вже з квітня 1939 року такий зв'язок був встановлений, а в липні 1939 року прибули до Парижа представники українських організацій з ЗДА і з Канади і при їхній допомозі той зв'язок посилився та утвердився.

В липні того ж року наспів до Міністерства Закордонних справ писаний демарш і підписаний міністром Юзефом Беком проти діяльности "Українського Народного Союзу" у Франції та "Українського Слова". Наскільки французьке міністерство закордонних справ поставилося до нас прихильно, свідчить той факт, що воно викликало до себе нашого представника п. Любомира Гузара і йому це закомунікувало, а навіть і показало той писаний демарш. Водночас в міністерстві заявили, що вони не будуть робити ніяких кроків проти нас, але вимагають, щоб ми злагіднили форму наших виступів проти Польщі. Хоч-не-хоч мусіли ми послухати тих порад. Адже вони могли розігнати нас на чотири вітри, викинути всіх з Франції і взагалі тим самим знищити успіхи нашої десятирічної роботи. Що було б сталося з українською еміґрацією в часі перших місяців другої світoвoї війни, якщо б "Український Народний Союз" був розгромлений ще до започаткування тої війни? Мабуть ніякого спротиву обов'язковій військовій службі в польській армії не було б.

В тому ж самому часі відбувалися по різних провінціях Франції малі військові маневри і цікаво, що молоді французькі старшини не тільки дуже радо вступали в розмови з нашими робітниками, але прямо їх шукали, нібито стрічаючись з ними випадково. Вістки про те від наших молодих робітників свідчили, що французи щось думають, нас не забувають і можливо мають якісь пляни, може й корисні для української справи.

З менту започаткування війни, я в заступстві голови "Українського Народного Союзу" сл. п. інж. Панаса Заворицького, що перебував на провінції, вислав негайно телеграму до голови французького уряду з повідомленням, що українська еміґрація у Франції стає по стороні Франції і готова включитися в ряди французької армії. Йшлося мені про те, щоб з того боку випередити поляків. Заки ще вони почнуть діяти у Франції, ми вже зголошуємо свою присутність. Через два дні я одержав листа з кабінету голови уряду Едуарда Далядіє за його власноручним підписом, де висказувалася подяка, а водночас подана була інформація, що уряд Франції приступає до організування "похідних полків", куди можуть добровільно вступати й українці. Може не всім ясне, що таке "похідні полки"? Такі частини формувалися у Франції в часі війни і до них могли зголошуватися добровільно громадяни чужих держав тільки на час війни. Не було це те саме, що "Чужинецька Леґія", для служби в якій треба було підписувати контракт на п'ять років. Чужинних громадян не можна брати до французької армії, а тому що багато чужинців, громадян інших держав перебували на території Франції, то щоб уможливити їм брати участь у війні по стороні Франції, творилися так звані "похідні полки".

Як тільки ми одержали листа з кабінету голови уряду Едуарда Далядіє, зараз же почали вимагати в міністерстві закордонних справ та міністерстві війни, щоб наші люди могли ставати як добровольці до військових наборових комісій. Ми хотіли діяти якнайшвидше, заки поляки ще розпічнуть тут свою акцію. Але стара французька державна машина діяла повільно, ніякого поспіху не було, навпаки, почали дивитися на нас криво, мовляв, чому так нервуєтеся, чому поспішаєте, адже завтра війна не кінчається! А наш поспіх був вимушений також ще й тим, що ми могли розчисляти на стійкість тільки тих українців, що були об'єднані та виховувані нами в "Українському Народному Союзі". Залишалась ще велика кількість наших робітників, розпорошених по фармах, ані вони про нас нічого не знали, ані ми про них. Якщо буде проголошена мобілізація польських громадян у Франції, ті українці могли бути стероризовані і піти в ряди польської армії.

Треба ще сказати, що на цьому терені апарат наш, не був ані в достатній кількості, ані заправлений, а вже зовсім позбавлений знання, як діяти в часі війни. Були це молоді студенти та студентки, які щонайвище сиділи по в'язницях, чи в Березі Картузькій і на тому кінчався їх досвід. Старші віком люди і колишні старшини перебували на провінції і врешті всю ту працю треба було щойно переорганізувати, чи достосовувати до війни.

Негайно встановлено цензуру в цілій Франції і до відділів українського й російського понапихалося повно жидів, а серед них кишіло від московсько-большевицьких аґентів. Вони цензурували всі листи, що приходили до нас від наших робітників і це змушувало нас додатково до обережности.

З менту війни витворилась дурна ситуація. Всюди по провінції французи стояли за поляками і ніяк не хотіли відрізнити українців від поляків, а ще коли мати на увазі, що в французьких картах ідентичности, які тут видаються кожному чужинцеві, було вписано громадянство, цебто державна приналежність польська. Багато наших робітників з приводу цього не ремствували, а тепер, коли розпочалась війна, всі вони стали докучувати місцевим французам, що вони не поляки, тільки українці. Крім цього, невиразне становище французького Міністерства Закордонних Справ до української політики знеохочувало наших людей, мовляв, я не маю за що йти битися. Вони виявляли свою велику рішучість і завзятість, але тільки перед нами. Маючи немалий досвід з минулого, я був певний, що коли тільки француз крикне, не трудно йому буде залякати нашого робітника, він стане слухняний і піде туди, куди йому скажуть, цебто в польську армію. Молоді, недосвідчені наші студенти та студентки вірили на слово тим чванькуватим українцям, але швидко їх повчила дійсність, що воно так не є. Для прикладу вистачить навести такі два факти:

1. Одного дня Управа Союзу дістала листа від якогось французького фармера з проханням, щоб йому пояснити, що таке "українець", бо, мовляв, він має робітника, який працює в нього чотири роки і завжди заявляв, що він є поляк, а тепер, коли треба йти в польську армію, він твердить, що він українець, а не поляк.

2. Одної неділі приїхала до домівки Союзу делеґація від членів одної з наших "Просвіт". Вони зложили перед нами деклярацію:

Ми рішили, що не йдемо до ніякої армії, ні до французької, ні дo польської. Якщо буде українська армія, тоді так, підемо служити.

- Це дуже похвально, - відповів я, - але майте на увазі, що це може для вас всіх дуже зле скінчитися і тоді ми не зможемо вже вас рятувати.

- Ми готові на все!..

Та не проминув і тиждень часу, як у недалеке від них містечко приїхала польська наборова комісія. Вони не пішли до польської набірної комісії, але поляки, що туди пішли, повернулися на підпитку і почали шукати за тими "кабанами", що не хочуть йти до військової служби в польській армії.

Наші "дуже завзяті і рішучі та готові на все" люди заховалися в фармерській стодолі, яку замкнули на всі замки і там же написали благального листа до Управи Союзу, щоб негайно йшла до французького Міністерства Війни і інтервеньювала, бо поляки хочуть їх вимордувати.

Десь під кінець вересня, до домівки "Союзу" прийшов один післанець, прізвища якого собі вже не пригадую. Він заявив мені, що проф. Олександер Шульгин, як новий прем'єр УНР, бажає говорити зо мною. Я дав свою згоду, надіючись, що тепер, коли вже не стало Польщі, нічого більше не в'яже уряд УНР з Польщею, і що той період від Варшавського Договору можна буде вважати покінченим, а тим самим ставити тут перед французьким урядом справу змагу за самостійну соборну Україну спільно всіми українцями.

Ця зустріч відбулася і після кількох лементів проф. Шульгина про Галичину, яку захопили большевики, він перейшов до теми, а саме - вимоги співпраці з урядом УНР. Я відповів, що ми на таку співпрацю готові, але узалежнюємо її від деклярації уряду УНР, що Варшавський Договір неважний і не зобов'язує уряд УНР.

- А цього ми тепер зробити не можемо, - відповів проф. Шульгин.

- Якраз тепер, коли змінилася політична дійсність, коли поляки втратили західньо-українські землі, настала найкраща нагода вимагати від них, щоб вони зреклися тих земель, а для того, щоб ми могли вимагати від них того зречення, треба, щоб уряд УНР зложив прилюдну деклярацію, що Варшавський Договір не має діючої сили.

- Я маю на увазі, поставити питання приналежности Західніх Земель України на майбутній мировій конференції, але тепер уряд УНР не може зложити такої деклярації, як ви вимагаєте.

- Тим самим, пане професоре, ми не маємо про що довше говорити. І я вам заявляю, що всюди, де ви, чи ваші співробітники пробували б якнебудь покликуватися на нас, чи твердити, що ми співпрацюємо з урядом УНР, ми будемо це опротестовувати, як звичайну неправду. Ви хочете йти разом з поляками, - ідіть і несіть за це повну відповідальність перед українським народом самі. Ми з наших позицій, а саме боротьби за самостійну і соборну Україну не відступимо.

На цьому припинились наші переговори. Як я згадував, тут головно заважило питання грошей. Адже УНР одержував кожномісячно грошову допомогу від польського уряду, і навіть, коли б вони хотіли тепер зірвати з польським урядом, що тут сформувався під проводом ген. Сікорського, то не могли цього зробити, бо не мали б засобів до життя. Тому я негайно звернувся двома листами, до проф. О. Грановського в ЗДА і Голови УНО в Канаді з проханням подати мені телефонічно, чи можу я рахувати на кожномісячну допомогу і в яких розмірах, щоб домогтися від уряду УНР розриву з польським урядом і проголошення втрати важности Варшавського Договору для уряду УНР. Наспіла тільки телеграма від проф. О. Грановського з запитом: - "Так, але скільки?" Голова УНО не подав ніякої відповіди. Знаючи фінансові ресурси ОДВУ, я був певний, що ця організація не може сама перебирати на себе так великого тягару.

Я вважав, що тоді був найбільш відповідний момент розв'язатися урядові УНР раз назавжди з поляками і стати самостійним у міжнародній політиці, а не поплентачем поляків.

Для чіткости цілої справи треба ще додати, що зараз після окупації Польщі та зайняття большевицькими військами Західніх Земель України, тут у Парижі сформувався новий уряд УНР. Дотогочасним головою уряду УНР був сл. п. Вячеслав Прокопович. Коли Андрій Лівицький перебував коротко в 1935 році в Парижі, на всякий випадок і, по його словам, "для збереження тяглости", він залишив записку премієрові В. Прокоповичеві, щоб у випадку, коли А. Лівицький не міг би вільно виконувати своєї функції, президентура і заступство Головного Отамана перейшло на голову уряду, цебто на сл. п. Вячеслава Прокоповича. Отже, коли Андрій Лівицький нікуди не вирушав з Варшави і знайшовся під німецькою зверхністю, члени уряду УНР, що перебували в Парижі, ствердили, що він не може вільно виконувати своєї функції і тоді видобули зо сховку отой папірець. Дотеперішній голова уряду УНР, Вячеслав Прокопович, прийняв новий титул - заступника Головного Отамана (тоді ще титул "президент" не вживався) і доручив проф. Шульгинові сформувати новий уряд УНР. Головою уряду і міністром закордонних справ став проф. О. Шульгин.

Десь у місяці липні 1939 року, коли міністр закордонних справ Юзеф Бек подавав писаний демарш проти нашої діяльности у Франції, якась польська книгарня для розповсюджування преси в Польщі звернулася до адміністрації "Українського Слoва" з замовленням надсилати їй для розпродажу у Львові по десять примірників кожного числа. Ми не ставилися до того поважно, знаючи, що "Українське Слово" від самого початку його появи не мало "дебіту" в Польщі і що польська поліція закрадала ті примірники "Українського Слова", що їх ми надсилали чи то до українських часописів, чи то до "Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка" чи до "Просвіти". А причиною цієї дезорієнтації польської книгарні послужила польська провокація, виссана з пальця, що появилась була, здається мені, чи то в "Кур'єрі Пораннім", чи в краківськім "Ілюстрованім Кур'єрі Цодзєннім", буцімто "Українське Слово" заявилося за позитивним нашим ставленням до Польщі на випадок війни. Прикрістю нашою було те, що знайшлися навіть деякі українські націоналісти в краю, що в цю польську провокацію повірили.

Випадково довідалися ми, що полякам пощастило вивезти з собою за кордон колишнього радника Української Дипломатичної Місії, Володимира Соловія. Його поляки водили десь в Парижі по різних міністерствах, зв'язали його з урядом УНР, а пізніше повезли його до Лондону, де використовували його для себе.

Правду сказати, ми найбільше боялися того, щоб часом не пощастило полякам привезти зо собою якогось українського посла "на сейм", або якогось українського сенатора. До вибраних людей тут, а зокрема у Великій Британії дуже прислуховуються, але наше щастя було в тому, що поляки привезли тільки Соловія.

Мабуть це було в місяці листопаді, коли одного вечора зайшов до нашої домівки рад. В. Соловій і запитався за мною. Ми познайомились і привітались дуже холодно, він здавав собі дуже добре справу, куди попав. З уваги на те, що дуже багато людей приїжджало до французької набірної комісії, а крім того йшло закінчення "Українського Слова" до друку, я умовився з ним про стрічу на другий день. Того самого вечора я заалярмував спішним листом ред. В. Мартинця, що з ним я кожноденно зустрічався і ми вирішали вдвійку всі справи. Тож і того вечора уложили ми разом плян, як я маю поставитися до всяких провокацій рад. В. Соловія.

При зустрічі мене здивувало те, що рад. В. Соловій в дечому признав мені рацію, а саме, що треба домагатися від поляків, щоб вони якраз тепер зреклися своїх претенсій до Західніх Земель України. Але, мовляв, поскільки я маю рацію щодо ставлення таких вимог, то легше буде мені боротися, коли приступимо до співпраці з урядом УНР. Крім того, раз ми опинилися по цей бік фронту, то треба діяти спільними силами. Я поінформував його про перебіг моєї розмови з проф. О. Шульгином, про його одверту заяву, що тепер не подадуть деклярації про неважність Варшавського Договору і про мою заяву йому, що ніде він не сміє покликуватися, чи твердити, що ми з урядом УНР співпрацюємо. Рад. В. Соловій обіцяв мені, що він буде розмовляти з проф. О. Шульгином і може дасться щось зробити в цій справі.

Поскільки ми метушилися і докучали Міністерству Закордонних Справ і Міністерству Війни, щоб дозволили сформувати Український Леґіон, то і поляки не залишалися позаду. Важко мені сказати зараз, чи ініціятива виходила від уряду УНР, чи з польської сторони, але факт був той, що поляки носилися з думкою організувати Український Леґіон при польській армії. Це була звичайна фантазія, а може й польська провокація, щоб нам перешкоджати. Не було виключеним, що поляки надіялись в такий спосіб дістати наших людей ближче польської армії і одного гарного дня розв'язати Український Леґіон та згорнути всіх українців у польську армію. Чи була це польська провокація, чи думка і бажання уряду УНР, який ніяк не міг одірватися від поляків, не має засадничогр значення, бо формування Українського Леґіону, чи при французькій армії, чи при польській, було в першу чергу залежним від французького Міністерства Закордонних Справ.

Справа сформування Українського Леґіону при французькій армії, була, як кажуть москалі "i да, і нєт". Був якийсь тайний плян, якого нам не хотіли прозрадити ні в Міністерстві Закордонних Справ, ні в Міністерстві Війни, а що ця справа більше залежала від Міністерства Закордонних Справ, мали ми те підтвердження, що тільки за дорученням Міністерства Закордонних Справ, Міністерствo Війни, чи Національної Оборони видало наказ всім набірним комісіям приймати й анґажувати українців. По-друге, в Міністерстві Закордонних Справ нам катеґорично заявили, що до уваги приходять тільки українці по їхній народності і тільки такі, які можуть виказатися документами, що вони є насправді українського роду. Тим самим виключені були жиди, а навіть і латинники з нашого засягу. Ця катеґоричність Міністерства Закордонних Справ була прямо ультимативна, а саме, якщо ми видали б хоч би одну посвідку не-українцеві, наша справа була б припечатана і міністерство не буде "боронити" українців.

Все це наводило нас на думку, що щось плянується в користь української справи, але відгадати було важко, а тим часом наші люди все більше денервувалися: одні прагнули Українського Леґіону, другі знову бажали просидіти цілу війну на місцях, мовляв, немає за що битися.

Перед нашими Різдвяними Святами я одержав дозвіл від Міністерства Закордонних Справ поїхати до коша "похідних полків", де було вже чимало українців. Після прибуття до Сатоне, в розмові з полковником, комендантом коша, мені пощастило випросити в нього дозволу, щоб українські вояки могли на наше Різдво поїхати до Ліону, де греко-католицький священик о. Братко відправить для них Службу Божу. Повернувшися ввечері назад до Ліону, в розмові з місцевими українцями я ствердив, що вони взагалі не мають ніякого "запалу" до тої акції, що її "Український Народний Союз" проводить. Ще більше вразило мене те, що один із полонофілів та ще колишній старшина Армії УНР одверто сказав мені: - "я вважаю, що нам тільки з німцями по дорозі"! Очевидно, що погляди тих людей розходилися вповні з поглядами уряду УНР в Парижі. В дальшому представники, чи керівники організації політичних еміґрантів зверталися до нас з пропозиціями співпраці, ставлючись неґативно до політики уряду УНР.

"Скінчилось і слава Богу"! - сказав одверто старенький полковник Армії УНР.

Ситуація поляків і польського уряду у Франції, хоч і куди ліпша від нашої, але їх ніхто не вважав за рівнорядного партнера. Так, напр., коли відбувались засідання "Найвищої Воєнної Ради", то в ній приймали участь тільки представники французького уряду та армії і англійські партнери. Ніколи туди не допускали представників польського уряду, чи хоч би ген. Сікорського. А втім, нам одверто було сказано в Міністерстві Закордонних Справ: "Ми зробили в 1919 році помилку, що пустили Польщу на Схід. Більше цієї помилки не повторимо. Тепер вже не громіть, не воюйте з поляками, бо це душевно хворі люди, та ж вони втратили свою державу!.."

Десь у місяці лютому чи це поляки, чи рад. Соловій, чи хтось інший пустив таку провокацію: "Провід Українських Націоналістів є за співпрацею з урядом УНР, а Бойків збунтувався проти Проводу і не хоче його слухати. Не виключеним, що Провід його прожене зовсім..."

Ця провокація була вельми небезпечною, так мені здавалося, для того, щоб удержати всю нашу еміґрацію під зверхністю "Союзу" та для її беззастережного ставлення до всіх заходів, чи політики, що її дотепер проводив "Союз". Вистачило було, щоб еміґрація втратила те безмежне довір'я, що ним нас дотепер наділяла, і початку катастрофи не важко було передбачати. До цього ж треба додати, що проти нас працювали московські аґенти, переважно жидки, які навіть подекуди знали українську мову і вони та українські комуністи розпускали й поширювали різні татарські вістки.

Коли та провокація почала вже ширитися і серед української еміґрацїї, до мене звернувся рад. Соловій з проханням сконтактувати його з полк. А. Мельником. Він, мовляв, їде до Румунії, щоб поробити потрібні заходи для видістання своєї дружини, що застрягла в Польщі і їде через Рим, отже бажав би зустрітися з полк. А. Мельником. Я вважав, що така зустріч була б доброю для нас, щоб опрокинути ту провокацію, буцім то я "збунтувався" проти Проводу, буцімто Провід є за співпрацею, з урядом УНР. Отже я звернувся до проф. Євгена Онацького, що був посередником між мною і полк. А. Мельником, і дістав відповідь, що Провід готов задовольнити моє прохання. Так дійшло до зустрічі між радн. В. Соловієм і проф. Е. Онацьким, а не з полк. А. Мельником. Соловієві було потверджено мої позиції і довір'я Проводу до моєї особи та політичної акції, що її я вів до того часу на терені Франції. Докладний протокол тих розмов був пересланий до мого відома за посередництвом інж. Дм. Андрієвського з Брукселі.

Провід у своїх вимогах ішов ще дальше, як я, бо домагався не тільки деклярації про недійсність Варшавського Договору, а й доказів діяльности уряду УНР, що справді той договір втратив для уряду УНР всяке значення і вартість.

Ще мав я одну розмову з В. Соловієм після його повороту з Риму. Не знаю, чи думав він, що я не поінформований про перебіг розмови його з проф. Є. Онацьким, чи може наштовхали його поляки до рішучого виступу проти мене. Досить того, що коли він поставив мені вимогу, щоб "Український Народний Союз" визнав уряд ген. Сікорського - ми розійшлися.

Претексти до виступу проти ПУН з уваги на його розмови з Соловієм треба відкинути, як зовсім абсурдні і видумані групкою людей, що рішились були за всяку ціну йти на розбиття ОУН".

Після визвольних змагань 1917-1921 років якась частина української військово-політичної еміґрації поселилася теж і в Німеччині. По більших німецьких містах зібралися різні своїм числом українські колонії, одначе, за вийнятком Берліну і Мюнхену, ані своєю кількістю ані політичними впливами ніколи не дійшли до більшого значення. В такому, наприклад, Берліні, число українців довший час не перевищало двох сотень. Правда, немало українців з походження можна було знайти, як малоросів, по всяких московських і козацьких організаціях.

Характеристичною рисою української еміґрації в Німеччині було, що заливалася вона повінню товариств і організацій. Деякі з них мали підстави до існування, але велика більшість поставала або під впливом хвилевої спонуки, або завдяки рухливости кількох амбітних одиниць.

В найважнішому, берлінському, осередкові переважали галичани, не тільки числом, але й активністю. Це були головно люди з оточення д-ра Євгена Петрушевича, а потім згуртувалися вони довкола Начальної Команди УВО. Берлінський осередок оформився початково в організації "Українська Громада". Постала вона десь у 1921 році. Головою її ввесь час був проф. Зенон Кузеля. Намагалася вона бути загальним репрезентативним центром українського життя в Німеччині, влаштовувала різні національні українські імпрези і свята. Якийсь час переважними впливами в ній втішалися гетьманці. Гетьманич Данило їздив у середині 1930-их років до Великої Британії і до Канади, на всі лади ведено широку пресову кампанію, мовляв, уся українська еміґрація в Канаді й Америці стоїть за Скоропадським. Сам гетьман Павло Скоропадський зберіг з давніших часів зв'язки з політично впливовими особами, м. і. з маршалом і пізніше президентом Німеччини Гінденбурґом, з адміралом Канарісом, керівником німецької військової розвідки, з президентом міста Данціґу Ферстером. Мав він знайомства і поза Німеччиною, напр., відомий фінляндський маршал Маннергайм був його товаришем з царської військової академії. Пущено теж вістку, що гетьманич Данило має женитися з якоюсь англійською княжною, це мало на меті збільшити гетьманські політичні впливи надіями на підпертя англійських аристократично-консервативних кіл. Метушилися гетьманці і в Лондоні, вислали туди своїх людей, м. і. князя де Коростовця, що виїхав до Англії, як кореспондент великого німецького часопису "Берлінер Анцайґер". Цей часопис належав до поважного пресового концерну, де були заанґажовані капітали німецьких правих кіл на чолі з Гуґенберґом. Щоправда, Коростовець швидко скомпромітував і себе і Скоропадського, замотавшися в грошово-політичну аферу, що скінчилася судовим скандалом, та це не перешкодило гетьманцям далі виносити під небеса, що єдиним реальним, поважним і відповідальним українським політичним чинником - це гетьманський рух, і ця пропаґанда не лишалася без впливу.

Около 1923 року в Кеніґсберґу в Східніх Прусах зареєструвався "Комітет Допомоги Втікачам з України". Його завданням було опікуватися головно українцями з Польщі, дезертирами з польського війська, що в той час масово втікали до Німеччини з надграничних ґарнізонів. Незабаром число їх переступило 5,000. В 1926 році цей Кoмітет перенесено до Берліна. Заложено його заходами Української Військової Організації, що тоді ще стояла в порозумінні з д-ром Євгеном Петрушевичем, доки цей останній не схилився в бік совєтофільства. Постійним секретарем від 1927 року був інж. Михайло Селешко, аж до розв'язання Комітету десь на переломі 1934-1935 років.

В тому самому часі існував такий же комітет для втікачів зо Східньої України під назвою "Україніше Фертрауенсштеллє" (Українська Установа Довір'я),19 при вулиці Вілянда ч. 37. Це був свого рода залишок колишнього українського посольства в Берліні. Головою тієї установи був Федір Королів, радник української амбасади. З німецького боку опікувався цією установою леґаційний радник Маєр-Гайденгаґен з Міністерства Заграничних Справ. Варто підкреслити, що німці ніколи не дозволили, щоб обидва Комітети злилися в один, помимо постійних намагань до того з українського боку. Так він проіснував аж до своєї ліквідації в 1934 році, його архів перебрало берлінське УНО.

Інж. Михайло Селешко. Чільний націоналістичний діяч у Німеччині.

Поза всякими іншими українськими організаціями в Німеччині стояв "Союз Українських Військових старшин" (Українішер Офіцірсферайн). Властиво під тою назвою маскувалася Начальна Команда УВО. Головою тої організації, від часу переїзду до Німеччини аж до своєї смерти, був полк. Євген Коновалець, а його заступником - полк. Гнат Зеленівський. "Союз Українських Військових Старшин" приміщувався спершу в Шльос Бельвю, а потім в домівці при Меклембурзькій вулиці ч. 73. Дійсними його членами могли бути тільки військові старшини, іншим військовикам уможливлено туди доступ під фірмою "допоміжних членів". "Союз" тримав досить добрий зв'язок з німецькими ветеранськими організаціями, а раз на рік улаштовував великий традиційний баль. Це була відома в Берліні карнавалова подія, на ті балі приходило багато молодих німецьких старшин, з них пізніше не один став генералом або зайняв високі пости в німецькій військовій ієрархії. Тим можна собі пояснити, що УВО, а пізніше ОУН завжди мали непогані контакти з німецькими військовими колами.

Під назвою "Українська Громада" творилися українські товариства теж в інших містах Німеччини. З них найважніші були в Мюнхені і в Гамбурґу. Майже зовсім невідомий факт, що такий, напр., сотник Рем (Roehm),20 пізніший творець і начальник гітлерівських СА (Штурм Абтайлюнґен), був великий прихильник незалежницьких змагань України, ще заки приступив до націонал-соціялістичної партії, та й лишився ним до смерти. Ішов він аж так далеко, що в 1922-1923 роках виносив у наплечникові з військових магазинів вибухові матеріяли, ручні ґранати і всякі потрібні для УВО військові матеріяли і передавав це зв'язковим "Української Військової Організації", студентам у Мюнхені.

У добрих взаєминах з генералом фон Еппом21 у Мюнхені стояв покійний уже сьогодні Микола Дорожинський, пізніший чільний націоналістичний діяч. Знову ж у Гамбурґу діяв українсько-німецький клюб "Україна". Мав він добру й вигідну домівку, давалися в ній різні доповіді про Україну й українські справи, а позатим до його завдань належав перевіз українців через Гамбурґ до різних країн світу. Від 1921 року головував у ньому Бучинський, а секретарював Михайло Богатюк, працівник корабельної лінії "Гамбурґ-Америка". Коли гітлерівці прийшли до влади - закрили клюб.

В місцевині Дельменгорст в Ольденбурґу, недалеко міста Бремен, для опіки над еміґрантами українці користувалися католицькою опікунчою установою ім. св. Рафаїла. Доступ туди дістали через згаданий клюб "Україна" і через пароха, о. Петра Вергуна.

Діяли теж у Німеччині товариства, що стояли під комуністичними впливами. В 1927 році німецька компартія, під покровом д-ра Євгена Петрушевича, що тоді загравав з большевиками, заложила "Українське Культурне Товариство Воля", як прибудівку до німецької комуністичної партії. Притягали туди людей переважно в саботажні протигітлерівські групи. Для них видавався часопис "Українська Газета", що виходила на місце "Українського Прапору", давного органу д-ра Петрушевича. Від 1932 року фінансувала її московська амбасада в Берліні. Закулісну ролю в цілій тій історії відограв жид Бардах з Золочова, колишній член Центрального Комітету Комуністичної Партії Західньої України. Він утік з Польщі до Берліну, а потім з Берліну до Парижа в 1934 році і там за ним загубився слід.

Для протидії "Українській Газеті" УВО й ОУН видавали під фірмою "Комітету Допомоги Втікачам з України" бюлетень "Український Інформатор". Кольпортувався він усього в одній тисячі примірників і не міг багато вдіяти, все ж таки мав свій вплив. Все те - комуністичну акцію та українську протидію - зліквідували гітлерівці, коли прийшли до влади в 1933 році.

В цій мозаїці більших і менших організацій на німецькому терені з націоналістів у тому часі були, чи пак свідомими націоналістами себе почували тільки одиниці. Але їх більшало з кожним днем. Найперше сформувалося сильне ядро з-поміж тих, що мали відношення до "Української Військової Організації". Коли ж пізніше постала ОУН, - на її ідеологічно-політичній базі почали відшукувати себе націоналісти і туди почали горнутися політичні втікачі з краю та студенти, що виїжджали до Німеччини на студії. Хоч рух цей початково був малий, але належали туди люди молоді й рухливі, політично добре вироблені і мали за собою ввесь розгін Організації Українських Націоналістів. Питома вага ОУН зростала щораз більше не тільки в ідейній площині і тоді показалася потреба подбати про суспільно-організаційну базу для націоналістичного руху в Німеччині.

Приблизно в 1937 році ОУН у Берліні звернула увагу на дрібну організацію, що називалася "Українське Національне Об'єднання", в скороченні УНО. Початки тої організації сягають 1930 року, коли то група українців на чолі з полк. Гнатом Зеленівським, інж. Василем Кригою та радником Федором Королівом, виступила з опанованої гетьманцями "Української Громади". Полк. Гнат Зеленівський був колись ад'ютантом гетьмана Павла Скоропадського, пізніше почалися між ними непорозуміння і він зірвав з гетьманською організацією. Першим Головою УНО обрано Федора Короліва, а членство його складалося в початках з наддніпрянського елементу, що схилявся до соціял-демократичних переконань. Діяльности не проявляло воно майже ніякої. Зактивізувалося щойно з приходом до влади націонал-соціялістів. Заходила тоді небезпека, що УНО стане іграшкою в руках націонал-соціялістичної партії. Ця остання шукала собі якогось інструменту до своїх плянів на сході. Уряд для заграничних справ у НСДАП, де начальником був Альфред Розенберґ, а референтом українських справ - Ляйбрандт, хотів знайти зачіпку до східньо-українських справ і задумав покористуватися для того УНО-м. В цей же час хотів він мати в УНО противагу гетьманській "Українській Громаді". На щастя до того не прийшло. В УНО - знову все лишилося по-старому, нічого не робилося, от існувала собі організація, більше на папері, як дійсно, і загрожувала їй небезпека, що загорнуть її гетьманці.

Положення змінилося, коли за УНО станула ОУН. Взяла вона УНО в свої руки і почала його розбудовувати. Притягнено туди всіх можливих людей. Управа товариства опинилася в руках націоналістів. На Голову обрано підполковника Тимоша Омельченка, наддніпрянця, що якийсь час був борцем середньої ваги і виступав у змаганнях у дужанні, а потім оженився з німкою і поселився в місті Кіль. У тому часі його симпатії схилялися до ОУН, а що був він людина чесна й український патріот - дістав підтримку націоналістів і працював з ними аж до кінця війни.

Від тепер почався скорий ріст організації УНО, що висунулося на чоло українського життя в Німеччині, далеко лишивши за собою "Українську Громаду". "Українська Громада" лишилася другим товариством, побіч УНО, як чисто гетьмансько-монархістична організація. Від 1939 року першу ролю в ній грав інж. Микола Мурашко, колишній полковник українського війська, що тоді приїхав до Берліну з Карпатської України, як ад'ютант для спеціяльних доручень при гетьманoві Павлові Скоропадському.22

УНО загорнуло під свої впливи ввесь український робітничий елемент у Німеччині і стало найбільшою чисельно українською організацією на еміґрації в Европі. Його ряди поповнювалися масово новими еміґрантами з Карпатської України і пізніше з Польщі і так на початку 1940 року УНО стало єдиним рішальним, керівним і репрезентативним чинником української еміґрації в Німеччині, в скорому часі число його членів переступило 40,000. Організацію побудовано так, що в кожній місцевині, де кількість членів перевищала три сотні - творилася Філія УНО з Управою в повному складі; де число членів вагалося між сто і двісті - були тільки гуртки УНО з неповною Управою; а там, де кількість членів і симпатиків не доходила до сотні - поставали зв'язкові пункти, в той спосіб охоплено організаційнo понад три тисячі місцевостей, що стояли в постійному щоденному контакті з централею УНО в Берліні. Крім листовного зв'язку, організаційних поїздок і принагідних приїздів до Берліна членів УНО з різних місцевин, для інформації та для скріплення організаційного зв'язку видавався в Берліні часопис "Український Вістник", що виходив на правах рукопису.

Націоналісти розгорнули в Німеччині широку інформативно-пропаґандивну акцію. Спочатку не мали до того власної установи і мусіли користуватися німецькими. Десь від 1922-1923 років існувало в Берліні видавництво "Остевропеїше Корреспонденц". Був це місячник для справ Східньої Европи. Як видавець його фіґурував д-р Р. Льоен,23 а властивим редактором був д-р Зенон Кузеля. На фахового співробітника для слідкування за польськими справами запрошено д-ра Сидора Чучмана. На видавання того ж журналу Міністерство Заграничних Справ призначило субвенцію п'ятсот марок місячно, а приміщення для нього відпущено в кайзерівському замку Шльос Бельвю і там він виходив до приходу до влади Гітлера, тоді його зліквідовано.

Українська Військова Організація використовувала місячник "Остевропеїше Корреспонденц" на різні лади: служив він з одного боку засобом збирання інформацій для власних її потреб і з другого боку для їх переведення у німецьку пресу. Здобув він собі добре ім'я в німецькому пресовому світі, чого доказом були часті передруки вісток з нього в поважних німецьких столичних і провінційних часописах.

Для власних потреб інформативно-пропаґандивної акції Організація Українських Націоналістів відкрила 1931 року в Берліні власне бюро, що скривалося під фірмою музею. Воно так і називалося "Українішес Бюро - Музеум". Заложено його заходами Ріхарда Ярого, він теж був і його керівником від першої хвилі аж до повної ліквідації в 1943 році. Містилося воно в кам'яниці під числом 73 Меклембурзької вулиці, власником тієї кам'яниці був д-р Дмитро Левицький, голова партії "Українське Національно-Демократичне Об'єднання" у Львові, а Ярий був управителем.

Бюро було подумане, як неофіційний український консулят для зв'язку з німецькими урядовими, суспільними, пресовими й іншими впливовими чинниками. Там зберігався комплект телеграм української амбасади в Берліні до часу її ліквідації, повний комплект вирізків з німецької преси про Україну від 1932 року та інші цікаві й важні документи. А щоб ще більше підкреслити музейний характер бюра, розміщено там деякі мистецькі експонати. Зібрано теж велику збірку старих карт Східньої Европи, багато їх знайдено і закуплено в голляндських антикварів. За ініціятивою Українського Бюра видано спеціяльний атляс старих географічних карт України.

А коли зліквідувалася "Остевропеїше Корреспонденц", - перенесено туди її архіви.

Вже того самого 1931 року почала там діяти українська пресова аґенція під назвою "Українська Пресова Служба", в німецькій мові: "Українішер Пресседінст" (УП). Ідея не була нова, ані теж назва. Ще при українській амбасаді в Берліні існувала пресово-телеграфічна аґенція під тою самою назвою, керівником її в тому часі був д-р Дмитро Донцов. Пізніше, останніми роками перед ліквідацією "Остевропеїше Корреспонденц", заходами д-ра Зенона Кузелі робилися виписки з української преси в німецькій мові для інформації німецької публіки про Україну. Потім це перебрало Українське Бюро, додало до того українську частину і під ініціялами УП розсилало свої інформаційні комунікати до німецької преси, доки десь у 1936-1937 роках не запротестувала проти того аґенція "Юнайтед Пресс", що теж користувалася ініціялами УП, тоді взято для підписів інформаційних комунікатів і вісток УПС.

До 1936 року обидва бюлетені - німецько- й українськомовний - вів інж. Михайло Селешко, після нього перебрав це Володимир Стахів.

На короткий час перед війною, в 1938 році, назву Української Пресової Служби змінено на Націоналістичну Пресову Службу (НПС). В її редакційному складі працювали тоді Володимир Стахів, Орест Оршан-Чемеринський, Богдан Кордюк і інші. На випадок війни рішено перенести Націоналістичну Пресову Службу до Риму, в розрахунку на те, що Італія не приступить до війни відразу і на якийсь час збереже невтральність. Це й зроблено в 1939 році, від тоді десь аж до 1943 року провадив її в Римі проф. Євген Онацький.

Українська Пресова Служба охопила своїми зв'язками цілу земну кулю. Ніколи перед тим ані потім не мали українці так знаменито зорганізованої і справної інформаційної служби в цілому світі. Вона мала свої сталі станиці в Голляндії, Швайцарії, Італії, Австрії і навіть у Харбіні для справ Далекого Сходу. Крім того її кореспонденти діяли в Царгороді, Тегерані, Іраку, Еспанії, Болгарії, Юґославії, Мадярщині, Румунії, Норвегії й Фінляндії. Для Франції і тих країн, що їх потрібно було обслуговувати в французькій мові, існувало окреме бюро в Женеві, організаційно зовсім незалежне і нічим не пов'язане з Берліном. Французи дуже чутливі на всякі хочби найменші і найбільш невинні зв'язки з Німеччиною, тому ОУН мусіла це брати до уваги і цілу французьку сферу впливів виділити в окрему одиницю.

Були думки, що зміна назви Української Пресової Служби на Націоналістичну Пресову Службу принесла більше шкоди, як користи. Деяка частина української преси відмовилася користати з націоналістичних інформацій і через те звузилося коло наших впливів. А до того часу українська частина УПС обслуговувала сімдесят українських пресових органів у світі. Вістки подавалися там в об'єктивному насвітленні, але всім було відомо, що за тим криється ОУН. Навіть такий орган, як соціялістично-радикальний "Громадський Голос" у Львові, увесь час користав з УПС (хоч, щоправда, незавжди лояльно подавав як джерело тих інформацій УПС), а проти НПС виступив з явною боротьбою. Трудно сказати в цій справі останнє слово, невідомо, як вийшла б вона на довшу мету. Можливо, що закрита форма націоналістичної пресової служби була більше сприємлива для загалу і зокрема для протинаціоналістично наставлених кіл української громадськости. Закиди йшли в сторону "молодих і гарячих голов", що тільки що приїхали з Галичини і не мали досвіду в пресово-пропаґандивній роботі, а через те змарнували такий могутній інструмент формування української публічної думки, як Українська Пресова Служба.

Після вибуху війни діяльність НПС з більшим чи меншим успіхом велася дальше, але обмежувалася головно до заокеанських теренів. Припинено її аж тоді, коли виявилося (в 1942 або в 1943 році), що англійська цензура на Бермудах затримує посилки НПС. Бюлетені НПС перележали там увесь час війни, аж у 1946 році пошта доставила їх до Канади і до ЗДА.

Бюлетені УПС розсилалися до всієї німецької преси, до впливових політичних осіб та організацій і навіть до урядів тих держав, куди можна було звертатися в німецькій мові і вкінці дипломатичною поштою до німецьких амбасад у світі. Тим останнім шляхом діставалися вони до СССР.

Крім того видавалися там книжки і брошури на німецькій мові про українську справу. Українське Бюро стало осередком пропаґандивної праці серед чужинецьких студентів, що їх тоді в Берліні було дуже багато. Там теж зачинала ставити свої перші кроки редакція органу УНО "Український Вістник".

Українське Бюро віддало неоцінені прислуги для українського націоналістичного руху. Поминаючи факт, що стало воно осередком заграничної української пропаґанди, при його допомозі вдалося нав'язати різні зв'язки з німецьким Міністерством Заграничних Справ та з іншими дипломатами в цілому світі. Дипломатичною поштою різних країн розходилися інформації про наші справи по цілому світі, а кур'єрський дипломатичний зв'язок з СССР діяв чудово до останніх можливих днів. Величезна праця й заслуги Українського Бюра чекають ще на свого історика.

В кімнатах Українського Бюра сходилися українські студенти в Берліні. З уваги на те, що першу скрипку грав там Ріхард Ярий, багато з них орієнтувалися на його особу і перейшли пізніше до диверсії. Відбувалися там різні конференції ОУН, як напр., т. зв. "зелена конференція" в 1933 році, де складала організаційну присягу більша група присяжних членів ОУН.

Після розколу ОУН 1940 року домівка Українського Бюра при Меклембурзькій ч. 73 перемінилася на звичайне мешкання і квартиру для диверсантів. Десь у тому часі перевезли вони до своєї головної централі в Кракові що важніші акти й документи, невідомо, що з ними сталося, мабуть пропали в воєнній заверюсі. Решту пізніше забрало ґестапо і спалило. З кінцем 1943 року мешкання дощенту розбили англійські бомби і так щез останній слід по великій колись і діяльній установі.

Само собою, для тої роботи потрібно було людей і грошей. І одне й друге ОУН уміла в тому часі роздобути. Гроші складалися на організаційні конта в голляндських і швайцарських банках, а люди спеціяльно підбиралися, висилалися на студії в Німеччину та при помочі Українського Бюра діставали доступ до різних пресових органів, а бували випадки, що великі пресові концерни анґажували їх на своїх постійних кореспондентів для східньо-европейських справ.

Не диво, що на ті позиції націоналістичного руху в Німеччині пішов сильний наступ диверсії. Патронував у тому Ріхард Ярий, що почувався господарем у Німеччині і фактично та формально був ним аж до остаточного розриву з ПУН. Зокрема завзята боротьба розгорілася за оволодіння Українським Національним Об'єднанням. Вже було сказано, що членство УНО переступило 40.000. Коли ж зачали прибувати українці зо сходу, ґестапо заборонило приймати їх у члени, все ж таки УНО як могло так старалося принаймні реєструвати їх і втримувати з ними нефіційний позаорганізаційний зв'язок. В реєстрах УНО було около 250.000 людей, що за новими приписами не могли стати його членами. Не вільно було теж належати до УНО українцям, що прийняли німецьке громадянство. Для них створено в Відні окрему організацію, якийсь час Головою в ній був ген. Віктор Курманович, а потім о. прелат Леонтій Куницький.

З охоплених Українським Національним Об'єднанням трьох тисяч осередків найважніші були: Берлін, Бресляв, Ліцманштадт (колишнє польське місто Лудзь), Катовиці, Познань, Ґотенгафен (колишня польська Ґдиня), Данціґ, Бромберґ (польський Бидґош), Сувалкі, Кеніґсберґ, Прага, Брно, Пільзно, Відень, Зальцбурґ і Ґрац, а на заході: Бравншвайґ, Ляйпціґ, Дрезден, Гамбурґ, Бремен, Ольденбурґ, Магдебурґ, Діссельдорф, Ессен, Ватенштедт, Гановер, Мюнхен, Люксембурґ. Було їх більше, всіх годі перелічити. Кількість членів у різних осередках мінялася, бо часто їх перекидали до праці в інших місцевостях.

Орган УНО, "Український Вістник", друкувався в накладі 10.000. Але потрібно було принаймні чверть мільйона. Щоб якось тому зарадити, УНО організувало групове читання і так один примірник газети обслуговував кілъканадцять людей. Допоміжним у тому був тижневик "Наступ", що виходив у Празі. На "Краківські Вісті" попит був слабий. Редаґував "Український Вістник" дуже добре Володимир Маруняк, умів він ладнати справи з цензурою і в тому була тайна успіху "Українського Вістника" та його переваги над "Краківськими Вістями", сильніше спутаними цензурою.

Ще виходив пізніше тижневик "Голос" за редакцією Богдана Кравцева. Призначений для полонених, він мусів строго притримуватися урядової лінії і хоч тираж його був великий, одначе не мав він популярности. Про нього говорили, що він ліпший для махорки, як для читання. Коли ж редактори "Голосу" підписали відомий маніфест ген. Власова в 1944 році, - українці зовсім відвернулися від нього.

Ще заки розкол в ОУН став доконаним фактом, Ярому вдалося просунути в Управу УНО в Берліні тодішніх прихильників диверсії, Богдана Кравцева і Володимира Янова. Коштувало багато труду, щоб вони зрезиґнували зо своїх постів. Пробували теж диверсанти перебирати Філії УНО нанизу організації. Не вдавалося це їм ні в одному випадкові, не треба було інтервенції з централі, самі люди на місцях не допустили до того. Обмежилися тоді вони до дрібної саботажної роботи, що в деяких околицях, напр., у Мюнхені, давалася відчувати доволі дошкульно. Кінець-кінців цей бій скінчився нашою повною перемогою, всіх диверсантів відсунено з провідних місць, частинно виключено їх з організації, а частинно вони самі повиступали. Дуже помічним у тому був Голова УНО, підп. Тиміш Омельченко, що в тому часі беззастережно стояв за ПУН і громив диверсію, як і де міг. До кінця війни УНО залишилося певно в наших руках. Організація важна для нас була не тільки кількістю її членів, але й територіяльним їх походженням.

Єднала вона в своїх рядах українців з усіх земель: наддніпрянців, волинців, галичан, буковинців і закарпатців, - що в примірному співжитті і в співпраці практично здійснювали соборність українського руху.

Особливо активним був волинський елемент, що його багато тоді призбиралося, головно в Берліні, м. і. тому, що мало хто з Волині в дорозі на захід спинявся в Генерал-Ґубернаторстві, більшість мандрувала далі.

Група двадцять п'ять волинських членів ОУН, засуджених разом на сімдесят років тюрми, випустила одвертого листа до Степана Бандери й товаришів, що відбився широким відгомоном серед членства ОУН. Лист цей, як документ доби, наводжу понижче в повному тексті:

До Степана Бандери і його спільників.

"Не дуріть братів ваших, що ви на те, щоб панувати..."

Ми, низові карні члени ОУН, з тяжким болем у серці прийняли вістку про бунт гурту львівських студентів проти найвищого українського авторитету - Вождя Націоналістичного Руху Андрія Мельника та проти Проводу Українських Націоналістів.

В такі тяжкі часи для української нації, в такий рішальний для неї момент, ви - зо сліпої низької амбітности, кар'єровости й заскорузлости - робите історичний злочин перед Україною, розбиваєте ОУН і намагаєтеся ширити серед її карного членства заколот брехнями й плюгавством. В своїх баламутних виступах і летючках стосуєте методи львівських перекупок, а не українських революціонерів!

Тепер ми бачимо, що навіть на вищих становищах в ОУН справді були шкідники, а їх "революційна робота" - це звичайна анархія. Ці шкідники - ви! Ваш бунт і методи йдуть тільки на користь ворогів.

Тим тяжче нам це переживати, що - на жаль - між вами є такі, які декому з нас викладали про карність, безінтересовність, безоглядне довір'я й відданість Вождеві й Проводові Українських Націоналістів, а на думці напевно мали себе в якості "вождів". Ви в цих випадках осуджували безвідповідальність, критикоманство, амбіціонерство, інтриґанство, отаманщину, загумінковість і т. д., що в українській історії та в останніх визвольних змаганнях дали основу для підлих еґоїстичних одиниць до анархії й бунту проти влади та її авторитету. А водночас самі робите той самий злочин і з тих самих причин - прикриваючися фартушком скромности й невинности, на якім виписаний рахунок відсиджених днів у польському криміналі.

В своїх домаганнях влади ви висуваєте на рахунок своїх заслуг те, що сиділи в тюрмі (чи всі з того дивоглядного "Революційного Проводу", і як - це ще питання!). І просто в нікчемний спосіб торгуєте тими "заслугами". За ціну кількох років тюрми - ви хочете "купити" найвищі провідні пости в націоналістичному русі.

А чи знаєте ви, як живуть ті, які не на тюремних сінниках, а на багнистих окопах, голі, голодні й босі, десятковані тифом, під свистом куль і ґранат довгі роки твердо й карно несли прапор Української Революції та, побувавши після того в польських таборах, далі твердо й витривало по цей час стоять при цьому прапорі? Чи знаєте ви, що тисячі й тисячі з них упало в боротьбі з ворогами героїчною смертю на полі бою, розстріляні, або вислані на довгі роки на дійсне гниття в московських таборах? Ось - де справжні герої нової України!

Це вони залишили по собі Крути, Зимовий Похід, створили міт УВО-ОУН, що є пострахом ворогів. Де були ви в той час, як вони в боротьбі й поневірянні будували націоналістичний рух? І чи не відомо вам, що саме з таких людей складається наш Провід, з Андрієм Мельником на чолі? Це не дасться вам затаїти або оплюгавити низькою, підлою брехнею! В порівнянні до величі духа і творчих здобутків тих людей - ви тільки дрібні, смішні карлики, що хочете автореклямою надути себе з жаби до великости вола!

Сидження в тюрмі - це справді чин, але ще не запорука твердости характеру і не дає права до безвідповідальности анархії. Багато з нас, тут підписаних, сиділи разом з вами в тюрмі і мали нагоду бачити "геройства", тих, що женуться за титулами "вождів". Отже не беріть монополю на українських політичних в'язнів, бо ж ви тільки маленька групка з "Академічного Дому" у Львові! А скільки є політичних в'язнів - не хворих на меґальоманію - стоїть проти вас, на вірній службі Революції та її Вождеві?

Знайте ж міру в своїй брехні! Де ж ваша "безінтересовність"? Де ж ваші проповіді: "не хочемо ні слави, ні заплати!"

Багатьох Революція зломила, але ви - збоченці Революції, що зблудили з її простолінійного шляху з безпосередньої стичности з вами, з вашими "оскарженнями", претенсіями і хворобливою амбітністю - приходимо до висновку, що ви ніколи й не були справжніми націоналістами. Ви й ваші добрі вчинки найчастіше спонукувалися бажанням стати "історичними постатями", прагненням реклями й політичної кар'єри.

Для тих своїх претенсій ви шукаєте тепер "ідеологічного", морального й формального обґрунтування. Випускаєте для того купи брехливих летючок, перекручуєте дійсність та історію, фальшуєте документи й кидаєте страшні обвинувачення в національній зраді тим людям, що від десятиліть чесно, віддано й корисно працюють над розбудовою Націоналістичного Руху. А чи забули, що саме з вашого середовища вийшов Малюца, і - ось ще зовсім недавно - Горбовий?! Вони зрадили вас, а ви зрадили Вождя!

Ми добре знаємо, що спонукала вас манія захоплення влади. Цю манію ви тихо плекали в "Академічному Домі", формували її в тюремному безділлі, не застановляючися критично над тим, чи доросли до тієї влади. І спрагнені її, по розвалі Польщі й звільненні з тюрем - кинулися, клацаючи зубами, в анархію. Недарма ж ваш власний "ідеолог" Стецько-Карбович називає вашу кліку "тічкою голодних вовків"! В цім окресленні - ціла істота ваша! Впродовж низки літ ви намагалися зломити волю сл. п. Вождя, іменем якого тепер спекулюєте. А тепер сподівалися зломити його наступника. І знову завелися!

В безсильній люті, ви зриваєте зо стін портрети Вождя, того першого з-поміж українців, що творив збройну силу нації, був одним з вищих керівників Української Армії в її боях, формував пізніше в підпіллі УВО і заплатив за свою жертвенну службу довгими роками тюрми. Імена тих плюгавців, що зважилися на ці варварські вчинки, ми знаємо і ніколи їх не забудемо! Будьте ж послідовні й повісьте собі портрет гуляйпільського "батька Махна". Це буде справді ваш образ.

Добре знаємо, що між вами є й такі збаламучені, що самі не знають, що чинять. До них тільки й звертаємося. В ім'я добра ОУН і Революції кличемо їх вирватися з вашого баговиння, признати свої помилки й мужньо понести відповідальність. Помилятися людина може, але вперто й свідомо стояти на хибному шляху - це під сучасну пору різнозначне зо зрадою Революції. Ще не запізно, хоч уже найвищий час прозріти збаламученим вашою брехнею. Для них дорога стоїть ще отвором, коли прийдуть до нас і з доброю волею підпорядкуються наказам нашого Вождя. Кличемо тих людей не для аґітації. Ні, так робити змушує нас вогонь наших гарячих сердець, голос нашого сумління, любов до Батьківщини і відданість Вождеві й Проводові!

Ті ж, кому нема вже вороття, хай знають, що ми - бойовики Революції й політичні в'язні - залізною стіною стоїмо навколо нашого Вождя, на охороні його законних прав, авторитету й гідности! Хто зважиться виступити проти Вождя - матиме діло і з нами! Той, хто знає нас, повірить, що не порожні це слова.

Передбачаємо, що ви будете пояснювати появу нашого листа "диктатом з-гори". Тому заявляємо, що написали ми його з власної волі й переконання, бо занадто добре знаємо ваш гурт. Листи підписують ті політв'язні, що знайшлися тепер в одному осередку. Але ми певні, що нас підтримають сотні й сотні інших, що тепер на вопі. Зрештою і тут підписаних, здається, більше, ніж у цілій вашій "революції".

Заявляємо ще раз: ми стоїмо на наказ Вождя! Ваш бунт буде зломаний! Очищена від Вас ОУН знову стане єдиною, здисциплінованою коґортою Революції!

Хай живе Вождь Андрій Мельник!

Хай живе Організація Українських Націоналістів!

1 жовтня 1940 року.

Підписи 25 політичних в'язнів.

Члени ОУН у Німеччині й Франції майже не підпали лід вплив диверсії, вона трималася й розросталася пізніше імпортованими з Генерал-Ґубернаторства людьми. А коли запалала на сході заграва війни - тисячі їх рушило в Україну всіми шляхами і там чесно виконували обов'язок націоналіста-революціонера аж до кінця своїх днів.24

 

------------------------------------------------------------------------

[17] Про початки українського організованого життя в Франції див. книгу д-ра Мирослава Небелюка п. н. "Під чужими прапорами", Париж, 1951, видання ПУДФ.

[18] "Розбрат - спогади й матеріяли до розколу ОУН у 1940-1941 роках", видавництво "Срібна Сурма", Торонто, 12 розділ, стoр. 353-358.

[19] Не мішати з установою тієї самої назви, створеною пізніше, вже за націонал-соціялістнчного режіму в 1937 році. Покликали її до життя німці з наміром заступити всі комітети й організації. Це вдалося тільки частинно, бо дві найбільші організації, "Українська Громада" та "Українське Національне Об'єднання" залишилися при житті. Головною ціллю "Української Установи Довір'я" була реєстрація й евіденція всіх українців у Німеччині та видача їм особистих виказок, що стверджували українську приналежність. Головою "Української Установи Довір'я" був німецький громадянин українського походження, д-р Микола Сушко. Хоч народжений і вихований у Відні, проте вмів говорити українською мовою і почувався до крoвнoгo зв'язку з українським народом. Своїми впливами і зв'язками до партійних кіл зробив багато добра для українців у Німеччині.

[20] Згинув у кривавій купелі, що її влаштував Гітлер 30 червня 1934 року для більшости провідників СА.

[21] Це він здавив спробу комуністичного перевороту в Баварії.

[22] Були поголоски (хоч не можна того доказати), що інж. Микола Мурашко був таємним аґентoм НКВД. Мало це виявитися в 1945 році, коли большевики прийшли до Німеччини. Мурашко тоді перенісся до Праги.

Одне можна певно сказати, що завжди віяло від нього неукраїнським духом, ще з тих часів, коли студіював він у Под'єбрадах. Підозріння щодо його особи загострилися в Карпатській Україні, ОУН робила над ним нагляд - але не можна було нічого викрити. Занімався тим Леонід Мосендз, що був переконаний про його вину і ніколи не називав його інакше, як "Мурашкін".

[23] Пізніше був він культурним аташе німецької амбасади в Варшаві. Там утримував зв'язки з українськими демократичними політичними колами.

[24] В тій частині цього розділу, що відноситься до німецького терену, користувався я теж інформаціями інж. Михайла Селешка.