III. РОЗДІЛ

ОРГАНІЗАЦІЙНА ПРАЦЯ В ГЕНЕРАЛ-ҐУБЕРНАТОРСТВІ

Розбудова організаційної мережі в Г.Ґ. - ОУН на Лемківщині, Холмщині й Посянні. - Обласні провідники: Бак, Зелений, Йойко. - Варшава. - Поїздки в терен і їхня програма. - Імпровізації Гриба. - Політично-пропаґандивний і військовий вишколи на місцях. - Центральні пропаґандивні курси в Кракові. - Військова старшинська школа ОУН. - Відзискуємо довір'я української громадськости. - Допомога українського господарського світу. - Без блефів і брехні до власної суспільности. - Наше видавництво політичної і військової літератури. - Бандерівські шпиги. - Інсценізація "політичних навернень". - Юрій Сонар і його "одвертий лист". - Бандит Бобеляк побиває Яцуру. - Бандерівці викрадають машини до писання. - Холм центром бандерівського терору. - Йойко поколений ножами. - Замість Гайваса, порізали д-ра Ленця. - Становище Організаційного Бюра до внутрішнього терору. - Інструкція про самооборону.

В терені ми закріплювалися поволі, але певно. Затриманий був той самий адміністраційний поділ, що перед розколом: центр і осідок Крайової Екзекутиви в Кракові, краківський організаційний осередок підпадав безпосередньо під організаційного референта в Крайовій Екзекутиві. Крім того дві великі області: Лемківщина з організаційним центром у Сяноці і Холмщина з центром у місті Холмі. Обидві ці області ділилися на округи та повіти, залежно від того, скільки в даній околиці було членів ОУН і можливостей для розвитку Організації. Для Посяння не створено окремої области, поділено його на дві самостійні округи, Перемишль і Ярослав, пов'язані безпосередньо з організаційним референтом. З них перша мала сільський характер, у тому значенні, що більшість членства ОУН розкидана була по селах, а в німецькій частині Перемишля, цебто в давній дільниці п. н. Засяння, жило людей мало, майже ціле місто Перемишль лежало по правій стороні Сяну і лишилося по большевицькому боці. Натомість у Ярославщині члени ОУН жили не тільки по довкільних селах, але доволі поважна їх кількість була сконцентрована в самому місті Ярославі.

Теофіль Бак, Провідник Лемківської Области.

Керівником Лемківської области був Теофіль Бак, що від довшого часу жив у Сяноці і мав там різні дрібні підприємства. Сянік був другим після Кракова великим скупченням українців, з тою перевагою, що українська громада в Кракові була неначе б малим острівцем серед широкого чужого моря, а Сянік лежав на українській етнографічній території, оточений звідусіль українськими селами, мав велике українське запілля і через те сильну опору в українській масі. Наїхало туди багато інтеліґенції, було звідки добирати співпрацівників.

Організаційним референтом Лемківської области призначено Володимира Кока, надзвичайно ідейного і працьовитого націоналіста, студента львівського університету.10

Хоч до Лемківської области належала ціла Лемківщина від Сяну аж майже по Татри, то для західньої її частини природнім і культурним осередком стала Криниця, де буйно пульсувало в тому часі українське життя. Провідник ОУН на Криницю був спершу д-р Тома Лапичак, а після його від'їзду до Кракова - Богдан Зорич.

Окружним провідником у Перемишлі спочатку був Богдан Білий, коли ж його покликано на пропаґандивного референта до Крайової Екзекутиви, на його місце призначено провідником Михайла Коржана, що властиво ввесь час одного ногою стояв у Перемишлі, а другою в містечку Радимні між Перемишлем і Ярославом.

Головою Окружної Екзекутиви в Ярославі був Йосип Зелений, аж до німецько-большевицької війни. Він підібрав собі добрих співпрацівників і твердо тримався в Ярославі, не тільки не давався виперти бандерівцям, але і їм ґрунт з-під ніг вибивав, хоч не приходилося це йому легко, не мав він майже ніякої помочі зі сторони місцевого Українського Допомогового Комітету. Його група була сильна і доволі імунізована на впливи розкладової бандерівської пропаґанди. Багато її членів рушили потім на схід і поклали свої голови на широких просторах України.

Між співробітниками Зеленого вирізнявся своїми організаційними здібностями Зиновій Домазар,11 Військовий Референт Окружної Екзекутиви ОУН, організатор і керівник військових вишколів. Ідейна, а при тому дуже скромна і спокійної вдачі людина, був одним з тих, що на них кожна організація будує свою силу.

Дуже тяжко йшла справа на терені Холмщини й Підляшшя. Якийсь час годі там було поставити правильну організаційну мережу, хоч кілька разів їздив туди Бистрий і два рази заскакував теж і я. Причина та, що не могли ми в тому терені натрапити на доброго організатора, що систематично і солідно, крок за кроком розбудовував би там ОУН. Найперше вислано туди Богдана Коника. Він трохи недомагав на здоров'ї і мусів виїхати на відпочинок до Криниці, та коли почув про акцію ПУН проти бандерівщини, не втерпів і приїхав до Кракова, віддаючи себе до диспозиції Крайової Екзекутиви. Гайвас вислав його назад на Холмщину, його там уже знали, головно на Грубешівщині. Коник був знаменитим пропаґандистом, але зовсім кепським організатором. Він ходив від села до села, від містечка до містечка, як апостол, скрізь наробив руху і розчинив тісто, але не довів діла до кінця так, щоб зорганізувати якийсь місцевий провід, дати йому настановку праці і контролювати пізніше його оперативну виконність. Він чудово проявив себе в часі походу на схід і став леґендарною постаттю в Центральній і Східній Україні, одначе на Холмщині користи з нього, як провідника, не було, прийшлося шукати на його місце когось іншого.

Найліпше було б когось з місцевих, що знали тамошні відносини й розуміли холмщаків, бо наша ставка ішла там на елемент місцевий, не зайшлих зо сходу еміґрантів. Був такий Пилипчук, Віктор чи Всеволод, його кликали коротко "Вітя". Родом він був з холмського повіту і знаменито знав цілу Холмщину й Підляшшя, перемірив її вздовж і впоперек. До школи ходив на Волині і тепер вернувся додому та в тій суматосі, що витворилася в часі розколу, станув по стороні ПУН, як майже всі волинці. Це був демагог, якому ніхто не міг встоятися на Холмщині. Кудою він пройшов, там не могла ступати бандерівська нога - дядьки побили б люшнями. Власне, таких людей страшенно нам бракувало в ті часи, ми їх зовсім не мали між галичанами, але віднаходили їх між волинцями, може й тому бандерівщина спершу такі слабі поступи робила на Волині і ніколи не закріпилася там до тої міри, що в Галичині.

Та що з того, коли й Пилипчук показався нездалим провідником. Бракувало йому організаційного хисту на широку скалю. Він міг підобрати людей для інформативно-розвідочної роботи, він міг, якщо йдеться про масову сторінку політичної діяльности, виступати на вічах і мітинґах, він незрівняний у демагогічних дискусіях меншими гуртами - але не мав стилю провідника.

Кінець-кінців Бистрий зупинив свій вибір на майстрові Мирославові Йойкові, родом з Коломиї, що хоч і не відзначався блискучим організаційним хистом, але був ідейний, солідний, обов'язковий і систематичний в праці. Згодом підобрав він собі гурт товаришів і до часу, доки ми пізніше не підкинули туди одного студента-волинця з Берліна, добре тримав наші справи.

Ще далі на півночі, у Володаві і в Білій Підляській, пильнувала організаційних справ група волинців на чолі з Ігорем Шубським. По різних містах Польщі розсіяно було чимало українців. Деякі мали там свояків ще з-перед війни, куди принесли їх поляки на різну працю з українських корінних земель, от і тепер приїхала до них рідня. Декого послали німці, приділивши до всяких урядів - а їх намножилося тепер щонеміра - а дехто так просто йшов, куди очі понесли, аж доки примха не затримала його в якійсь місцевості. Зараз, як тільки знайшлося там кільканадцять чи більше українців, творили вони собі Український Допомоговий Комітет і в'язалися з Краковом, що звичайно визначав когось з них своїм Мужем Довір'я для контакту, доки справа не буде переведена організаційним референтом. Були серед них члени й симпатики ОУН, з них годі було поставити правильну організаційну мережу на базі територіяльно-адміністраційного поділу, вони тримали зв'язок безпосередньо з організаційним референтом Крайової Екзекутиви ОУН, або принагідними поїздками, або листовним шляхом.

В такому самому окремому відношенні до організаційного реферату стояли ті організаційні клітини ОУН, що розкидані були по "веркшуцах", таборах праці, "Українській Службі Батьківщині", за вийнятком поліцистів української поліції, що скрізь у терені входили в склад місцевої організаційної сітки.

Цікаве положення витворилося в Варшаві. Жило там дуже багато українців, може не менше, як у Кракові, а може і більше, з того більшість з передвоєнних ще часів. Там студіювали студенти, головно з Волині й Полісся, там була доволі чисельна еміґрація з Наддніпрянщини, там були такі осередки, як "Український Науковий Інститут", православна Теологічна Студія при університеті, а крім того деякі українці працювали в Варшаві чи то на державних чи то на різних приватних посадах. Та в величезному мільйоновому місті губилися вони в польській масі. Все ж таки на початку 1940 року був там сильний відділ ОУН і провідником міста Варшави був Ортинський, на ім'я чи не Любомир. Коли заїхав туди Гайвас, Ортинський і його помічник Малецький здеклярувалися по стороні ПУН і сформували нову Екзекутиву. Недовго тривав цей стан, бо Гайвасові на п'яти наступали бандерівські кур'єри і перемовили Ортинського до себе, так що ми хвилево втратили таку важну позицію і Гайвас мусів удруге їхати ладнати ситуацію, тим разом з більшим щастям.

Важна для нас була Варшава не тим, що жило там багато українців, що її ОУН хотіла загорнути під свій вплив. Вона була центром польського протинімецького підпілля і для нас конечно було знати, що вариться в тому кітлі.12

Втримати це все в зв'язку, вести нормальну політично-організаційну працю, а водночас відгризатися від бандерівців - виснажувало до краю. Вимагалася велика активність, безнастанний рух, часті поїздки. Гайвас був гостем вдома, три четверті свого часу проводив у вагоні, безпереривно курсуючи вахлярем шляхів, що збігалися в Кракові. Я не знаю, як виглядали б ми, коли б не мали тоді з нами тієї активної й енерґійної людини. А відбувати поїздки в той час не така то вже проста справа. В поїздах повибивані шибки, зимно, залізничі станції неопалені, годинами треба ждати на сполучення переступаючи з ноги на ногу, щоб не замерзнути. Ми помагали йому, скільки могли. Найперше зачав їздити Іван Мицик, як перший організаційний референт Крайової Екзекутиви. Його завданням було не так пильнувати місцевих справ, хоч і те він робив, більше розглядався він за відважними і здатними до праці в большевицькому підпіллі хлопцями, щоб змайструвати собі з них оперативний апарат, що з ним хотів вирушити на землі під літо 1941 року. Вишукував він їх і в місцевій організаційній мережі і поза нею індивідуально підбирав людей та в зимі з 1940 на 1941 рік зібрав їх у Кракові на спеціяльний вишкіл. Робив це не з усіми нараз, тільки по двох-трьох, щоб усі про себе не знали, кожен знав тільки того, що з ним мав іти через границю і потім тримати зв'язок. Тому й вишкіл цей тягнувся досить довго, хоч ми й переконалися потім, що ніколи не треба жаліти втраченого часу на ґрунтовний вишкіл бойовика чи пропаґандиста.

Два рази вибрався в поїздку і я, на прохання Гайваса, що хотів післати нову людину в терен, щоб свіжими очима оцінила, де і які недоліки, як їм зарадити. Один раз було це під Різдво. Надворі сибірський мороз, поїзди спізнялися, ніколи ані на час заїхати ані трапити на сполучення, більша частина мого часу пішла на саму їзду. Зимно, зуб на зуб скаче, але нас гріла молода кров і завзятість, а крім того для тих, що їздили в дорогу, пошили ми міцні черевики з грубої шкури та виплели вовняні светери все ж таки, коли прийшлося пождати вам дванадцять годин на вітрі й мoрoзі - тяжко втримати революційний запал. Зате приємно прийти між друзі і побачити, що нас немало.

Програма в поїздках одна й та сама: вислухувати звітів, оправдань за невиконані доручення, жаль на всякі труднощі і на шалену атаку бандерівців, інформаційна частина, програмово-ідеологічні справи: наради про те, як поширити і закріпити Організацію в терені. Потім візити в наших прихильників, у священиків, посадників, членів Комітету, щоб з'єднати в них симпатії до нашої справи й облегчити працю людям на місцях. І жах і сором подумати, що дев'ять десятих тих розмов мусіли йти на відбивання бандерівської пропаґанди та вияснювання всяких спліток, що творилися довкола розколу в ОУН, замість на те, щоб позитивно ставити програму націоналістичного руху і підготовляти українську громадськість до великих подій, що вже не за горами лежали. Довелося не одне їдке слово почути, не одну гірку пілюлю ковтнути, не одну глузливу заввагу пустити попри вуха.

Пам'ятаю, до Перемишля і Ярослава вибрався я одного разу з Грибівським. Я мав тоді нагоду збагнути тайну його організаційних успіхів серед заокеанських українців і скрізь там, куди він їздив з пропаґандою нашої справи. Як я завважив, він не мав жодних плянів, жодної систематики в праці і коли я ставив йому конкретні запитання, що ми маємо зробити, в нього була одна відповідь - побачимо, як приїдемо.

- Побачимо, голубе, на місці побачимо, навіщо турбувати собі голову тепер?

І було так, що я їхав з окресленими намірами, обговореними наперед з Крайовою Екзекутивою та з її Провідником, Бистрим, або з Організаційним Референтом, Аскольдом. Я знав, що маю наперед відбути розмову з місцевим провідником, потім скликати засідання Екзекутиви, потім ще "утвердити в вірі" декого з-поміж членства, переговорити з окремими людьми, може відбути загальні організаційні сходини цілої місцевої клітини, або поділеної на групи. Накінець, як звичайно, відвідини по Комітетах і "батьках народу". Все точно визначене, що і як по пунктах робити. Це вже ввійшло в організаційну рутину, як у школі, і хоч може це була буденщина, але без неї організація не може обійтися.

Володимир Кок, Організаційний Референт Лемківської Области.

Гриб тим ні трохи не цікавився. Зате він миттю орієнтувався в кожному середовищі, неначе невидний флюїд висилав з себе і відразу знаходив контакт до своїх слухачів. Моментально відчував, де треба коротких наказів, коли поставити людей на струнко, де підпустити трохи патосу, а де вдаватися в вільну, невимушену розмову. І скрізь лишав захоплення собою, умів збудити запал і довір'я до своєї особи. Він міг уже ніколи там більше не показуватися, але одноразовою своєю появою промостив ґрунт для місцевого провідника ліпше, як стирти організаційної літератури. Я дивився, обсервував його поведінку на сходинах гуртка дівчат у Перемишлі, на сходинах кількох звен сільської молоді, на закінченні військового курсу в Ярославі чи на зборах наших прихильників з-поміж старших громадян. Нікуди не йшов він приготований, всюди імпровізував. Вслухуючися в зміст того, що він говорив, я нераз з дива не сходив. Як мало треба, щоб трапити до людського серця, вся справа в тому, щоб знати, з чим до кого підійти. Тут Гриб був неперевершеним майстром, що йому рівного я в своїй практиці не стрічав ні до того часу, ні пізніше, аж до тепер. То побрехеньку якусь розказав, то зручно кадильницею помахав, то мефістофелівським басом відкривав неначе рубець заслони з якоїсь таємниці, то по амбіції бичем смагав і даремне було б питатися на другий день, про що саме він говорив - не потрапив ні запам'ятати ні повторити. Але вмів викликати настрій прихильности, як той весняний дощ, що нагріває землю, щоб у ній зійшло зерно. Був це страшний противник, що бив своїх ворогів інстинктом, генієм ловця людських душ, тому й не диво, що бандерівці лляли на нього їдь своєї ненависти і принесли йому смерть від братовбивчої кулі в Житомирі.

Все це була біжуча організаційна праця з розсіяними в терені кадрами ОУН. На жаль, принаймні перших шість місяців, спрямована вона була головним чином на боротьбу з бандерівщиною, цебто велася на внутрішньо-організаційному фронті. Просто не ставало ні часу, ні людей, ні засобів на якусь іншу роботу і це був страчений час для ОУН, що його важко по тому наздігнати. До того велася вона наче з похиленою головою, бо чесному націоналістові соромно було глянути людям в вічі в той час, коли сильна й горда колись ОУН зійшла на людське позорище і стала посміховищем у тих, що ще недавно мали закриті уста страхом перед її силою і мимовільним подивом до її живучости.

Вічно так бути не могло, бо все ж таки ніяка інша організована політична сила тоді в Україні не витворилася і хтось мусів узяти на свої плечі і тягар повседневної політичної роботи і завдання підготовки українського народу до дальшої боротьби і подій, що назрівали в недалекій уже майбутності. Це завдання взяла на себе ОУН.

Сяк-так схопивши в карби організаційної дисципліни врятоване від розкладового бандерівського впливу своє членство, ОУН мусіла подумати про те, щоб його перетворити в політичний, і бойовий інструмент своєї діяльности. Вирішено повести широку пропаґандивно-освідомну акцію серед найширших кол членства і прихильників ОУН під кутом їхнього психологічного і фахово-політичного підготовлення до повороту на рідні землі і до включення їх у політичну роботу на місцях. Для тієї цілі розроблено наперед загальний плян, а потім детайлізовано його на окремі ділянки та переводжено в життя подвійним шляхом: на місцях у терені, і в центрі в Кракові. В кожному більшому осередку, де або вже було скупчення членів ОУН, щоб їх можна було зібрати з околиці, відбулися вишкільні політичні курси, що тривали від тижня до десяти днів. Курси ці були обов'язкові для кожного члена, лекції давалися в вечірніх годинах після праці і в неділі та вільні від заробіткової праці дні. В терен вислано двох мандрівних інструкторів, Білого, як пропаґандивного, і Олега Ждановича, як культурного референта Крайової Екзекутиви. Впродовж зимових і весняних місяців 1940 і 1941 років цей вишкіл перейшли сотні членів ОУН у таких осередках, як Сянік, Криниця, Краків, Перемишль, Ярослав, Грубешів, Белз, Володава і Біла Підляська. В програму курсів покладено коротку історію націоналістичного руху, аналізу опозиції-диверсії-бандерівщини, завдання ОУН на рідних землях під сучасну хвилю і в моменті большевицько-німецької війни та в перших хвилях після неї, основні напрямні культурної й економічної політики ОУН у тому часі, всякі тактично-інструктажні поради в низовій праці ОУН на місцях в Україні.

Обидва ці члени Крайової Екзекутиви, при співучасті деяких місцевих інструкторів, сумлінно виконали цю тиху, але величезну роботу і вона без сумніву мала великий вплив на поставу й підхід до практичних проблем життя в членів ОУН після того, коли на українських землях розгорілася воєнна заверюха.

Завершенням тієї праці були центральні пропаґандивно-політичні курси в Кракові, що тривали майже два місяці. Стягнено туди здібніших пропаґандистів і метких та проворних хлопців з цілого терену, а крім того хто хотів з краківських членів ОУН брати в них участь - відкрито для них двері. Теоретична сторінка тієї "політичної школи" ОУН стояла дуже високо. Вистане сказати, що тримали там лекції такі аси націоналістичного руху, як інж. Сціборський, д-р Ольжич-Кандиба, д-р Вассиян, ген. Капустянський та інші. Цікаво, що найбільша фреквенція завважувалася на доповідях д-ра Вассияна. Власне, ми думали, що його виклади будуть найменше зрозумілі, тяжкі своїм філософічним стилем і фаховою термінологією, одначе всі ми помилилися. Д-р Вассиян був не лиш глибокий філософ, але й чудoвий доповідач-промовець, що вбирав свої слова в легку, майже поетичну форму і від першої до останньої мінути приковував увагу своїх слухачів, з жалем виходили вони з кімнати, коли проминула година його лекції.

Викладав теж молодший нарибок, як Олег Жданович, д-р Ростислав Єндик, Богдан Білий, Демо-Довгопільський та інші. Властиво, курс був подуманий та зорганізований, як двомісячна школа для ударників-пропаґандистів. Але коли закінчилася ця школа, приходили щораз нові люди і курси то відновлялися то продовжувалися і витримали так майже аж до самої німецько-большевицької війни.

Зайво казати, яке колосальне значення мали ці курси для ОУН. Вийшло з них кілька десятків випускників, вишколених пропаґандистів, що розбрелися по Україні, як апостоли ходили з міста до міста, голосили нову правду про націоналізм, закладали місцеві часописи, помагали організувати суспільне й культурне життя. Майже всі вони загинули в часах німецького терору в Україні, згадати б тільки таких, як Демо-Довгопільський, Петро Олійник; Кузьмик-Петренко, Богдан Коник, Зиновій Домазар, Роман Біда, Богдан Білий і десятки інших. Хто зацілів з кіхтів ґестапо, тому доїхало кінця большевицьке МВД, бо всі вони лишилися в краю, ні один не вийшов на еміґрацію. Глибоко перейняті вірою в призначення націоналістичного руху, вірні наказам ОУН, вони тісно сплелися зо своїм народом і за нього поклали свої голови.

Паралельно з політичною ішла підготова в військовій ділянці. На випадок, якби відносини складалися щасливо для України і була б можливість організувати українську армію на широку скалю, вона мусіла б знайти свою опору в фахових кадрах українських старшин різних армій, а головно большевицької. Це була справа Військового Реферату ПУН і військового Штабу при ПУН. Та покищо на таке не заносилося. Більш правдоподібним видавалося, що збройна сила організуватися буде спонтанно, що спочатку не буде вона мати характеру реґулярної армії, тут і там будуть творитися окремі військові частини, може тільки партизанські загони. Ініціятиву до того буде мусіти давати ОУН, вона теж буде мати ці спонтанно творчі військові частини під своєю мілітарною і політичною контролею. А до того потрібно вишколених у військовому ділі людей, головно старшин і підстаршин. Якийсь мінімальний військово-бойовий вишкіл мусів перейти кожен член ОУН, навіть у підпільних умовах діяльности це було частиною обов'язкової вишкільної програми, не дивлячись на те, чи хтось перейшов уже військову службу в одній з окупантських армій. Такі вишколи на найнижчому рівні і далі велися скрізь, де тільки зібрався гурт членів ОУН, інструкторами там були вислужені вояки з польської, румунської і чеської армії, українські поліцисти і вишколені у власних таборах члени ОУН. Прийшла тепер черга на вищий ступінь вишколу, що мав дати для ОУН підстаршинські і старшинські кадри.

В Кракові зібралася майже ціла Військова Референтура ПУН, в складі ген. Капустянського, полк. Сушка і полк. Колосовського. Швидко розгорнула вона надзвичайно жваву діяльність по лінії теоретичної підготови військового діла і практичного школення старшин. Навколо неї виріс гурт добрих старшин-інструкторів, що викладали в старшинських і підстаршинських школах польської і чеської армії і праця розгорілася небувалим темпом.

Найперше пущено в рух пробний курс для підстаршин і нижчих старшин, до співпраці притягнено там поручника Петра Оксентіїва-Омелянова, українця з Волині, що викладав у якійсь польській військовій кавалерійській школі, поручника Володимира Кобзяра і поручника М. - обидвох з чеської армії. Картографію і теренознавство викладав проф. д-р Іван Тесля, географ і запасний старшина польської армії, колись член Крайової Екзекутиви ОУН у Львові. Курс закінчило кільканадцять членів ОУН з Кракова і на підставі його досвіду пущено в життя постійну старшинську школу ОУН. На начальника школи запрошено полк. Мальця, доброго знайомого полк. Сушка, колись старшину армії УНР і до останніх часів активного старшину польської армії. Сюди перейшов гурт фахівців-старшин, що зібрався був у Переворську біля Олександра Скрипченка, управителя цукроварні. Були це високо-кваліфіковані фахівці, що з любов'ю і замилуванням бралися до свого діла. І хоч не націоналісти - більшість з них зовсім не мала ніякого відношення до партійно-політичного життя - до ОУН ставилися лояльно і працю свою виконували чесно. Вони глибоко поважали ген. Капустянського і полк. Сушка, знали їх ще з часів української визвольної війни і зразу ж стали на їх поклик до співпраці з ОУН.

Військова школа ОУН у Кракові дала кількадесят випускників. Майже напередодні німецько-большевицької війни відбулися іспити. Як сьогодні бачу перед собою рух в нашій домівці, святково зодягнених людей, військову комісію. Вони з честю виконали свій обов'язок супроти України і супроти Організації Українських Націоналістів. Діставши в ОУН основи військового знання, вони доповнили і помножили його пізніше в повстанських старшинських школах або в німецькому вишколі, коли організувалася дивізія "Галичина" і майже всі перебули війну в одностроях будь то українського повстанця, будь то в українській дивізії та в інших військових українських формаціях. Багато з них упали в боях.

Військова справа знаходила найбільше зрозуміння в українській громадськості. Нераз приходило мені на думку, що якби в 1917-1918 роках таке було відношення українців до намагання творити власну збройну силу, як воно стрічалося скрізь у роках 1940-1941, інакше виглядала б сьогодні карта світу. Ми запрошували різних українських громадян, з усяких щаблів суспільної драбини, на розмови до канцелярії полк. Сушка. Звичайно це діялося так, що Микола Бігун, як Провідник Кракова, або Роман Мицик, що через працю в банку мав стичність з людьми на відповідальних з фінансового боку становищах, визондовували ґрунт, з ким можна на ці теми говорити, цебто в кого можна рахувати на зацікавлення тією справою. Після того слідували офіційні запросини від Сича телефонічно або письмово. Засівши довкола вчвірку: Сич, я, Мицик або Бігун і наш гість, заводили ми розмову на політичні теми, про існуючу політичну ситуацію, про вигляди на майбутнє. На мене припадав головний тягар у тих розмовах - скеровувати їх так, щоб кінчалися вони пропозицією моральної і фінансової підтримки нашого руху, головним чином на військові видатки. А були вони немалі: утримання кільканадцяти осіб військового апарату і викладовців, закуп різного військового матеріялу, потрібного до науки, видавання військових підручників. Це пожирало великанські суми, а відмовитися від тієї справи ніяк не можна, бо за черговістю своєї важливости вона висувалася, чи не на перше місце. Після того, як я вже підготовив нашого гостя, Сич забивав останній цвях і все кінчалося тим, що наш співрозмовець деклярував якусь постійну місячну суму на втримання військового апарату ОУН.

Треба признати, що не стрінув я ані одного-одніського випадку відмови. Ніколи не пропонували ми якоїсь означеної суми, залишали це добрій волі людей і в нашому довір'ї не завелися, звичайно вони жертвували більше, як могли ми сподіватися. Через наш кабінет пересунулося біля сотні громадян різного калібру й ґатунку. Були там і заслужені громадські діячі, господарники, культурники, купці, промисловці й ремісники, що їхні імена часто стрічалися на списках жертводавців на різні національні цілі, але й були люди до того часу зовсім незнані, що їх винесла наверх війна й вийняткові господарські умовини. Вони не тільки жертвували самі, але й давали нам поради, до кого ще можна в тій справі звернутися і нерідко самі приготовляли ґрунт та присилали до нас людей уже "оброблених" так, що наші розмови з ними вже були тільки формальністю. Багато нам допомогли такі люди, як покійний Степан Кузик, колись член партії УНДО і директор "Центробанку" у Львові, Іван Кузів, колись директор Окружного Союзу Кооператив у Стрию, а тепер "Української Господарської Акційної Спілки" у Кракові, Юліян Глушевський, знаний у Львові власник хутряної робітні, Іван Яблонський, якого я цілком не знав, у Кракові він мав крамницю комісового продажу різних речей і повно знайомств серед тих, що доробилися на воєнній коньюнктурі. Вони не тільки кожного місяця точно вплачували задекляровані суми але й додатково час до часу щось жертвували з власної волі, брали на себе по черзі кошти видавання військових підручників і купили нам кілька машин до писання, не кажучи вже про безцінну допомогу в зв'язках з господарським світом, з яким вони стояли кожного дня в контакті.

Таких було більше і завдяки їм ми могли скинути зо своїх плечей велику частину фінансових тягарів, що дуже в'язали руки і спиняли роботу.

Інша річ, в пертрактаціях з тими людьми не пускалися ми на блефи і представляли справу одверто і правдиво. Одним з перших питань звичайно було: як ставляться до нашої справи німці? Яке відношення до української справи політичних і військових німецьких чинників? Чи є надія на їхню поміч? Кожен хотів цеї відповіді не з самої тільки зрозумілої цікавости, але щоб упевнитися і заспокоїтися, що коли німці стануть по нашій стороні, коли дадуть політичну й військову підтримку українській справі, вона напевно закінчиться щасливо. Що можна відповідати на таке питання? Безперечно, завжди можна крутити, пускати блахмана. На те наша Організація не хотіла йти. Раз ми відкинули демагогію, раз ми ставку клали на солідність і тривкість нашої політичної акції, обліченої на довшу мету - мусимо відкинути всі спокуси і втримати при нашій лінії до кінця та не пускатися на обман власної суспільности. Про німецьку поставу до незалежности України нічого певного сказати не можна. Можливо, що тепер вони виявляють стриманість, бо ж з большевиками в них пакт, потребують їх, - большевицького збіжжя і нафти, - до ведення війни. Робимо всі можливі заходи, щоб перехилити німецьку вирішню політичну думку на нашу сторону, як досі годі ґварантувати, що нам це вдасться. Так само добре може вдатися, як і зовсім не вдатися, в тих справах годі бути пророком. І часто в диктаторських системах рішає примха останнього моменту. Ми вклали дуже багато праці в освідомлення німецьких чинників, головно військових, про вагу належної постановки української справи. Маємо вже приятелів серед німців не від сьогодні. Але доступу до Гітлера та його оточення, до верхів націонал-соціялістичної партії, цілком нема. Всі наші зв'язки, чи краще переважна їх частина, ішли по лінії військовій і науковій, новий політичний світ у Німеччині в своїй зарозумілості відгородився, не тільки від нас, але й від інших народів. Тому, хоч надія нас не покидає, але надто рожевих перспектив перед собою ставити нема підстав. Більше як певне, що дійде до німецько-большевицького зудару. По словам Сціборського, може не прийде він так скоро, як цього бажають оптимісти, але може й не затягнеться так довго, як це пророкують песимісти. В тому зударі ми може відограємо якусь ролю, а може нас зовсім відштовхнуть. Саме тому ми не можемо завеликих сподівань покладати на політичну коньюнктуру і мусимо мобілізувати власні сили, підготовляти власні кадри, скріпити Організацію Українських Націоналістів і перестерігати нашу суспільність, щоб не заколисувала себе в мріях про німецьку поміч. Живий ще в нас спомин Карпатської України.

Здається мені, що саме таке одверте ставлення справи єднало нам довір'я. Люди, які б вони не були, нерадо розлучаються з грішми. Коли ж вони в цей час давали нам фінансову підтримку, робили це не тільки з почуття національного обов'язку помагати визвольній боротьбі, але теж у довір'ї до нашої Організації та її Проводу. Нашу працю вони бачили, вона не велася в тайні ані в конспірації. Кожної хвилі могли зайти чи до Сича чи до мене і дістати ясну відповідь на всяке питання, на всяку проблему. Вони ходили на наші публічні доповіді в Українському Комітеті, бачили і слухали провідних наших людей, слідкували за ходом їхніх думок. Вони знали, що в нас ведуться військові й політичні курси, бачили і знали людей, що там працюють і виховують кадри ОУН. Кожного місяця випускався в нашому видавництві новий військовий підручник і вже на другий день мали вони його на свому столі з дедикацією. Може не було в нас крику й галасу, як у бандерівців, хоч цей гармідер необхідний у політичній роботі, але, куди не поглянути, куди не ступити - скрізь бачили солідність і стабільність. Демагогія бере маси, але на господарський світ не ділає. Він хоче бачити діло - працю та її наслідки.

Пускаючи в рух цю велику політично-пропаґандивну машину і ставлячи Організацію в терені, треба було подумати і про те, щоб обслужити її політичною літературою. Тут не вистачали принагідні летючки й комунікати Крайової Екзекутиви чи ПУН, чи навіть періодична поява "АБВ", хоч, звичайно, і те було потрібне та робило свою роботу. Для доброї обслуги терену як теж мавши на оці близькість часу походу на схід, мусіли ми зорганізувати націоналістичне видавництво. Це можна було робити в Празі, у видавництві "Пробоєм" д-ра Росохи. Воно й так працювало повною парою, кожного тижня газета, кожного місяця журнал, а надто книжечки й брошури десятками тисяч примірників засипали наше робітництво в Німеччині. І все те показалося замало, голод на книжку був великий. Щоправда частина видавничого успіху лежала теж у тому, що гроші щораз більше обезцінювалися і щораз менше можна було за них купити, от люди й купували книжки.

Дві причини промовляли проти того, щоб центром нашого політичного видавництва зробити Прагу. По-перше, вона задалеко лежала від театру подій. Хоч і фактично положена в сфері суверенности Німеччини, все ж таки віддалена від нашої бази в Генерал-Ґубернаторстві двома границями: між Протектoратoм і Німеччиною одна, між Німеччиною і Генерал-Ґубернаторством друга. Їздити туди часто - і невигідно і коштовно, а на постійне перекинути туди частину пропаґандивного реферату - зовсім недоцільно, навпаки, природня тенденція виявлялася в стяганні людей якнайближче до рідних земель.

А далі, хоч і уложилися якось відносини з німецькою цензурою в Празі, одначе вони могли лопнути кожної хвилі, перший-ліпший випуск якоїсь брошури міг наразити існування цілого видавництва. Ні, ми мусіли це видавництво мати в себе на місці, найкраще десь у Сяноці, Холмі чи Ярославі. Так і думалося спочатку, на жаль перевести це в життя виявилося неможливо, паперу там годі дістати, треба б транспортувати його з Кракова або аж з далекої Варшави. З тим папером справді клопіт. В час воєнної господарки все йде на приділи, а як же ж дістати приділ паперу на нелеґальне видавництво? На щастя раду на те давав "чорний ринок", де паралельно до раціонованих товарів можна було дістати буквально все, а навіть і більше, хоч по значно вищій ціні. В той час між поляками навіть поговірка така ходила, що хоч німецька армія вважається непереможна, є на світі річ, що її ще тяжче перебороти, а це польська чорна торгівля. Користали з неї всі, звичайні смертельні люди для своїх потреб, польське підпілля і наші революційні організації.

Частину паперу здобували ми леґальним способом, на приділи для Українських Комітетів і різних українських установ. Для наших потреб - це крапля в морі. Решта йшла "на пасок", цебто з чорного ринку. А потреби наші більшали з кожним днем.

В партерових кімнатах нашого організаційного приміщення мали ми великий електричний циклостиль. Біля нього день і ніч, на зміни, працювали хлопці з "техніки".13 Дві машиністки били текст на болонах, хлопці викручували це на циклостилі і збивали спиначами, обгортки замовлялися в друкарні "Українського Видавництва" - і цілість давала досить чепурний та естетичний вигляд. Продукційною і торговельною частиною нашого видавництва завідував Роман Маланчук, що симпатизував з націоналістичним рухом, був товаришем і приятелем Гайваса, - обидва жили в тій самій дільниці Львова, на Личакові, - і тепер Гайвас притягнув його до співпраці. Треба сказати, що діло своє провадив він зразково. В початках було воно страшенно занедбане, скрізь хаос і непорядок, не знати, хто й за що відповідає, скільки чого надруковано і хто та скільки взяв у кольпортаж. Маланчук перш усього взяв до праці сталих людей. До того часу призначувано туди різних хлопців, в міру того, як попадалися вони під руки. Потім перевів розподіл роботи, окреслив відповідальність кожного, спосіб передавання роботи з рук до рук ланцюговим порядком і все грало, як на фортеп'яні. Поставив у терені сітку кольпортерів, що були вправді організаційними людьми, але до видавництва стояли в торговельному відношенні й мусіли платити за кожну річ. Не пішло це скоро, але з весною 1941 року машина функціонувала вже справно, як це тільки можливе було в воєнних часах.

Здається, мала це річ - циклостильне видавництво. Але подумати, що в ньому друкувалися тисячі таких книжок, як "Біла книга" Сціборського, "Культурна політика большевиків" С. Николишина, "Антологія української поезії" за редакцією Ольжича і Лащенка, "На актуальні теми" Сціборського, що місяця один військовий підручник на двісті сторінок завтовшки, що два тижні "АБВ", майже щодня якийсь комунікат, летючки, відозви, одноднівки, програмки, десятки всяких більших і менших брошур. А все те вистукати на болонах, викрутити на циклостилі, зброшурувати і розвезти на місця в воєнних умовинах, де щораз бракне то болон, то паперу, то фарби, то навіть металевих спиначів, де кожна направка триває два або й три рази довше, як у нормальних часах! Всі сунуть з претенсіями, чому ще не готове, кожний домагається першенства - справді тяжко всім догодити. Що й не казати, наше видавництво справлялося добре. А пізніше, коли треба було заготовити пропаґандивний матеріял до походу на схід - для селян, робітників, червоноармійців, залізничників і т.д., і т.д. - праця кипіла скаженим темпом.

Помилявся б хто, думаючи, що все це йшло гладко й безпечно. Щоправда, покищо не було німецьких репресій. Так ґестапо, як і військова німецька розвідка напевно знали про нашу діяльність, годі її було зовсім законспірувати. Кілька місяців пізніше мав я нагоду - бувши вже арештований - оглядати повну колекцію наших видань, все хронологічно поскладане, понумероване, наголовки перекладені на німецьку мову, до кожного видання короткий зміст його в німецькій мові, деякі характеристичні уступи теж переложені на німецьку мову, особливо з летючок і комунікатів Проводу. А в тому ані одного бандерівського видання. Тим я не хочу сказати, що німці не цікавилися бандерівськими виданнями і тільки на нас свою увагу звернули. Напевно з такою ж самою німецькою акуратністю мали десь поскладану всю бандерівську "літературу". А підкреслюю це тому, що вони не помішали видань обидвох тих націоналістичних відламів, значить мали там своїх спеціялістів, що визнавалися на тих справах і знали, що й куди поскладати.

Великих труднощів зазнали ми від бандерівців, що не поминали ніякої нагоди, щоб не пустити нам шпильки в бік, а в своїй винахідливості і зручності були просто подивугідні. Ми на таке діло не йшли з принципових причин і тому, що не ставало нам часу і людей. Одверто признаюся, що коли б я й хотів таким самим відплачуватися бандерівцям, не мав на те хисту, в тих справах їхня перевага над нами була безсумнівна.

Перше, що зробили бандерівці - старалися залишити своїх інформаторів у наших рядах. Не дуже це й трудно, бо в початках позначалася велика пливкість членства, доволі довгий час годі було з цілою певністю сказати, хто наш, а хто бандерівець. Люди вагалися, не були ще ані добре зорієнтовані, ані цілком рішені в один чи в другий бік - сьогодні був у нас, а завтра перейшов до бандерівців і навпаки, це залежало від розмови з приятелями або від доброго й зручного аґітатoра. До яких трьох місяців відносини встабілізувалися настільки, що вже можна було перевести організаційну демаркаційну лінію. Переходи на цей чи другий бік траплялися ще, та щораз рідше. В тому ж то часі бандерівці заздалегідь дали доручення деяким своїм людям лишитися в нас на постійне, вдавати противників бандерівщини, вистерігатися всяких, навіть товариських зв'язків з бандерівцями, слідкувати за всім, що в нас діється, і доносити по своєму таємному розвідочному контакті. Скільки таких бандерівських розвідчиків сиділо між нами - годі сказати. Ми з тим фактом рахувалися і старалися працю на низах ставити так, щоб вона не потребувала внутрішньої конспірації. Бо що менше конспірації, то менша потреба на розвідчиків і конфідентів. Нам конспіруватися перед українською громадою в щоденній нашій політичній праці не то, що не потрібно, щобільше, ми старалися свою роботу вести якнайявніше, наскільки йдеться про Генерал-Ґубернаторство, щоб протиставити нас, нашу ідеологію, нашу організаційну мораль витвореному бандерівцями станові і їхнім методам праці. Скoрo бандерівці пізнали, що нічого їм заморожувати своїх людей внутрішньою розвідкою в наших рядах і почали їх звідти витягати. На перший слід тієї тактики впали ми в Криниці. Як тільки С.С. завіз туди вістку про розлам в ОУН, швидко поділилася місцева Екзекутива, одні пішли за РП ОУН, другі за ПУН, як і скрізь. Сталося якось так, що склад Екзекутиви роздвоївся майже по половині. Вже тоді залишили бандерівці в нашій Екзекутиві одного свого члена Р. Для розвідочних цілей. Він там довго не видержав, прозрадив себе в дискусії, що на той час усюди велася в піднесеному, розгарячкованому настрої і з будь якої благої причини приходило нераз до дуже гострого обміну думками. Коли хтось з бандерівців у наших рядах попав у підозріння і стояв напередодні свого розконспірування, або коли бандерівці з інших причин постановили його відтягнути до іншої роботи, тоді інсценізувалося "політичне навернення" - геть чисто, як у большевиків. Такий то й такий Іван Семенчук чи Семен Іванчук проголошував заяву або й одвертого листа до свoїх друзів, випускаючи його або у власному іменні або друкуючи в бандерівських виданнях, що він стояв вірно при ПУН, доки не приглянувся ближче його роботі і доки не пізнав, що є тільки одна правильна революційно-визвольна політика, цебто та, що її визнають і проводять бандерівці. Кінчився звичайно такий лист закликом до інших друзів, щоб "визволювалися з облудних тенет пропаґанди і фальшивства ПУН та ставали на єдино-правильний шлях революційно-визвольної боротьби", іншими словами, щоб переходити до бандерівців.

Звичайно, бандерівцям ішлося про те, щоб просунути когось зо своїх догори, якнайближче до ПУН. Та це було неможливе і з того вони собі здавали справу, хоч і не покидали тої думки довший час. Коли ж не можна провести когось у найближче оточення ПУН - давайте, хлопці, спробуємо з іншого боку. Два випадки з тієї бандерівської тактики настільки характеристичні, що їх треба тут переповісти. Обидва вони покінчилися в пізніших часах трагічно, один напевно, а другий правдоподібно згинули з рук своїх власних товаришів-бандерівців.

З початком місяця жовтня 1940 року зголосився в полк. Сушка якийсь Івахів. Був це високий тип, мені зовсім незнаний, але хтось знав його з назвища і з давних, довоєнних контактів у Бережанщині, звідки він був родом. Прийшов змізерований, обдертий, у дрантивих штанях і в протоптаних черевиках, подався за мешканця табору втікачів, де наслухався багато про розлам в ОУН і прийшов до переконання, що його місце по стороні ПУН. Якщо його потребують - він до нашої диспозиції. З політичною працею він мало обізнаний і досвіду в ній не має, але може працювати в нас у військовому ділі, військовик з нього непоганий, закінчив польську старшинську школу і ввесь час цікавився військовою справою.

Піддали його провірці, а тим часом зодягнули, щоб виглядав якось прилично, а то сором з ним між людей показатися. Для організаційних справ прибрав він собі назвище Юрій Сонар і під тим назвищем виступав аж до своєї смерти в 1943 році. Не багато могла виявити провірка. В Кракові появився він під кінець 1939 року, прийшов разом з іншими втікачами, що їх десятки приносив кожен день. Націоналістом і членом ОУН був десь з половини тридцятих років, тримався в краю добре, знали його бережанці з тих часів. Тут він жив увесь час у таборі при вул. Лоретанській, там харчувався і жив бідно, як десятки інших хлопців, що не мали настільки сприту, щоб пуститися на чорну торгівлю. Час до часу дістав якусь працю, щоб заробити копійчину. Що робив в Організації - невідомо, ніхто його не бачив при ніякій організаційній роботі, поза тим, що як і сотні інших крутився то в Допомоговому Комітеті, то в організаційній домівці.

Не було підстави його відкинути, але з обережности тримали його здалеку організаційних справ, доки не буде його можна ближче пізнати. Тим часом посадили його в кімнаті для військовиків, де він помагав при складанні військових підручників, сортував матеріяли, робив якісь рисунки, переводив коректу підручників на болонах, добирав матеріяли до лекцій старшим викладачам, одним словом, працював добре і сумлінно. Не вмішувався в політичні дискусії, хоч і не тримався осторонь; от вів себе точнісько так, як на його місці поступав би кожен такий самий пересічний тип.

Згодом почали ним виручатися на військових лекціях, викладав він добре, хоч і голос у нього не конче відповідний, тонкий і пискливий.

Минуло кілька місяців. З військової канцелярії почали зникати папері. Маловажні спершу, ніхто уваги на те не звертав, от закинулися десь, а може й подер хтось через помилку: це були конспекти лекцій, переклади уступів з чужомовних підручників тощо. Дедалі це траплялося щораз частіше. Нічого там не було тайного, це ж жодні мобілізаційні або штабові оперативні пляни. Все ж таки, куди дівалися вони? Зголошено це в Сича. Він казав від тепер замикати двері на ключ, щоб переконатися, чи забирає ці речі хтось з працівників військового відділу, чи хтось інший. Папері зникати не перестали. Тоді почали шукати підозрілих і під перший сумнів попав Сонар-Івахів. За ним слідкували і хоч нічого підозрілого не знайшли, та хтось бачив його раз у товаристві Равлика. Давніше це не обтяжувало б його, бо товариські зв'язки поміж нами і бандерівцями не припинялися, та десь на переломі 1940-1941 років бандерівці проголосили бойкот на всіх членів нашої Організації, перестали з нами вітатися на вулиці і вдержувати якінебудь зв'язки. Коли тепер кого побачили в товаристві бандерівця, та ще й Равлика, шефа їхньої розвідки - це вже було дуже підозріле. Сонара покищо не викинули, але безнастанно тримали під доглядом, ніколи не лишали його ні на мить самого, не впускали вже до військової викладової кімнати внизу і він це не міг не помітити. Одного ранку не прийшов до праці і стільки його й бачили. А за кілька днів курсував по Кракові довжелезний "одвертий лист Юрія Сонара до полк. Андрія Мельника, Голови Проводу Українських Націоналістів". І чого там не було! Спочатку безмежне довір'я й повна відданости аж до самопосвяти охота до революційної роботи, а потім поступневе розчарування, вагання, зневіра і, як остаточний висновок - відхід від Організації. Коли б на тому закінчилося, може б хто на ту штуку зловився. Але Сонар на тому це спинявся. Як правовірному бандерівцеві, йому мало було показувати шлях своєї еволюції від ОУН до бандерівців, він почав лляти помиї на голови членів ПУН, повторяючи старі наклепи і прибавляючи ще від себе сенсації. Досталося там і Грибові, і Сичеві і мені перепало та й кожному іншому щось пришив, нікого не поминув. Не гребував при тому й очевидною брехнею, а те можна було легко перевірити. І так цей лист минувся зо своєю ціллю, може поміг бандерівцям у їхніх внутрішніх відносинах, але нашим членам не зашкодив. Стільки хіба, що ще одне вияснення написано і знову в поїздках нова тема до балачок.14

По невдачній спробі з Сонарем бандерівці пробували дістатися до нас з другого боку. Тим разом вишукали людину зовсім незнану на терені Генерал-Ґубернаторства, спровадили молодого сільського хлопця аж з Німеччини. Він зголосився без клички, як виявилося, не міг її мати, бо в місцевості під Бреслявом, де він жив, клітини ОУН не було. Просто з поїзду зголосився до Українського Комітету, там допитався до організаційного осередку і ще того самого дня застукав до дверей під ч. 26 Зеленої вулиці.

Списав я з нього все, що міг він сказати, по кількох днях прийшла відповідь з Берліна, що не знають його добре, не можна про нього сказати ані нічого доброго, ані злого. Втік з Бресляву, бо наче б то рвався до підпільної роботи, хотів, щоб його вислати найближчою нагодою до краю. Ну, голубе, так швидко це не йде, до краю когонебудь не висилаємо, хто знає, чи здатний він до підпільної роботи, найперше треба тут побути, навчитися дечого потрібного, а там - побачимо.

Післали його наниз до хлопців, що з ними Федько Яцура вів розвідочний курс з лябораторними вправами. Там він і ночував разом з іншими, що над ними мав нагляд Павло Кивелюк,15 якого обов'язком було пильнувати день і ніч організаційної домівки. Добрих два тижні вертівся він там без підозріння, хоч і не міг задружити з іншими хлопцями. Вигляд у нього був такий, що відпихав від себе: худий на обличчі, низького росту, хворобливого землистого коліру шкіра на лиці, неспокійні очі ввесь час бігали і завжди дивився з-під лоба. Ті два тижні використовував, щоб розглянутися, де що лежить. Найбільше цікавила його лябораторія Яцури, але туди вступу не мав ніхто, Федько замикав двері на ключ, навіть як виходив на хвилину. Одного разу, в часі лекції, використавши момент, коли Яцура на один мент пішов до лябораторії щось звідси принести і не зачинив дверей з думкою, що зараз це туди віднесе назад, цей тип вскочив туди, випакував повну течку клішами й утік. Хлопці пустилися за ним у погоню, не встигли наздігнати, бо сховався він до кам'яниці ч. 20, де жили бандерівці. Шкоди великої не вчинив - украдені кліші це були репродукції важніших частин зізнань Буя-Горбового, що їх бандерівці вже мали, нам тільки прийшлося ще раз їх репродукувати. Все ж таки - вельми неприємна це справа відкрити, що два тижні жив і ночував серед нас бандерівський шпиг.16

Один раз бандерівці підсунули свого чоловіка дуже зручно і заподіяли нам велику шкоду. Вже була згадка про те, що Іван Мицик-Аскольд підбирав собі в терені людей до висилки в край і переводив з ними вишколи в малих гуртах по два-три чоловіки. В Сяноці натрапив він на якогось типа, по псевду Чорнота, а може й направду так називався. В ОУН був від самого початку, коли зорганізувалася сітка в Сяноці, після розламу залишився при нас. Точно й сумлінно виконував свої обов'язки, хоч був якийсь понурий і маломовний. Сам зголосився до роботи в краю і по якомусь часі визвано його до Кракова. Приїхав він туди під ніч, не мав знайомих, куди б піти на нічліг, Мицик казав йому заночувати в одній з кімнат організаційної домівки. А коли вранці прийшли ми туди - не застали ні одної машини до писання. Чорнота флеґматично і преспокійно розповідав, що якісь люди прийшли вночі і забрали.

- І ви не питалися, хто вони?

- Не моя справа розпитуватися, я тут не господар.

- Як же ж не було вам підозріло, що люди приходять забирати машини серед ночі?

- Вони казали, що їх прислав полк. Сушко. Зрештою вони мали ключ до мешкання, то я нічого не підозрівав.

- Як виглядали вони? Скільки їх було? Точно розкажіть усе, що бачили.

А він усе своєї пісеньки співає - не приглядався, спав, не втручався не в своє діло і т. д.

Як звичайно, в останній кімнаті завжди ночував С.С. і заки йшов спати, засував двері на ланцюг. Так зробив і того вечора, було очевидне, що Чорнота бреше. Після півгодинного слідства не було в мене вже ніякого сумніву, що Чорнота - бандерівське зозулине яйце. Коли залишили його там ночувати, потелефонував на бандерівський зв'язок, впустив їх до середини і так ми втратили чотири машини до писання. Щастя, що ніяких паперів і документів не тримали ми ніколи в домівці, щоб забезпечитися перед наглим німецьким наскоком, а то могли б обчистити геть з усього. Потерпів ще й Гриб, якому вкрали валізку з речами і грішми, приватну його власність - увесь його дорібок. І на добавок того Чорнота не вийшов разом зо злодіями, залишився. Одне з двох, або був занадто певний себе, або бандерівці вважали нас за таких дурнів, що й не завдавали собі труду скривати його перед нами.

Чорт бери машини, хоч у воєнному часі їх дістати - не абияка штука. Сором перед людьми, що організаційної домівки не вміли зберегти. Це рознеслося по місті, бандерівці трубіли про те і висмівали нас, як нездар, мовляв, куди нам до якоїсь серйозної роботи, коли з-під самого серця забрати нам можна найбільші тайни. Сьогодні це зробили бандерівці, а завтра це саме можуть повторити большевики. В тому було багато правди і це тимбільше пригнічувало.

Найбільше побивався Іван Мицик. Він почував за собою подвійну вину, раз, що притягнув Чорноту до крайового відділу, по-друге, що дозволив йому ночувати в організаційній домівці. Ходив з похиленою головою і не помагало переконувати його, що втраченого не завернути, що це повинно бути тільки осторогою на майбутнє і що таке може кожному трапитися. Він зовсім поважно носився з думкою зрезиґнувати зо свого посту і піти до краю звичайним кур'єром, щоб у той спосіб спокутувати свою вину.

Що робити нам з Чорнотою? Аскольд хотів його взяти на допит, щоб видобути від нього признання і щоб він видав своїх спільників. Остаточно, можна б це зробити, але що воно направить? І чи варто нам поганити собі руки побиттям такого типа на те, щоб дістати підтвердження того, чого й так ми вже певні?

Це була проблема не одного тільки Чорноти. Сьогодні Чорнота, вчора Сонар, а завтра якийсь інший Іван чи Степан, Бог один знає, скільки їх підісланих сидить між нами, ніяким чином того не сконтролювати, та ж не заглянеш людині в душу. Положення справді дурнувате. Не реаґувати на ці вчинки і вільно пускати тих людей - значить заохочувати інших, щоб їх наслідували, в почутті безкарности і без ніякого риску небезпеки. А бити по них, щоб інших відстрашити, що ж, це можна, але тоді, сказавши "а", треба казати і "б", не пропускати безкарно ні одної бандерівської витівки. Це ж неминуче доведе до кривавих бійок і створення не тільки внутрішньо-політичного, але й внутрішньо-бойового фронту.

Над цією справою відбули ми окреме засідання Організаційного Бюра, бо від нас домагалися встановити тактику і лінію поступовання. За думкою негайної відплати заявився Гриб і я, виходячи з потреб біжучої організаційної праці. Проти неї виступив Ольжич, Вассиян і Сціборський. Вони арґументували, що змагання між нами і бандерівцями, як виходить, затягнеться на довгі роки. Засобів насилля можна вживати, і навіть треба, коли є надія, що ними можна зломити опозицію, ґрунтовно й до основно її знищити в скорому часі. Розтягати внутрішній терор і боївкарство на цілі роки, це не тільки нісенітниця з точки погляду доцільности, але й шкода для моральної чистоти руху, що мусить залишитися незаплямлений, якщо хоче потягнути за собою ідейних людей і діяти з покоління в покоління. Хоч як би нас це боліло, хочби й соромом пекло, але ми не можемо вийти з рівноваги й пускатися на злодійство і розбишацтво, за ціну хвилевої сатисфакції підважувати моральні основи націоналістичного руху.

Пам'ятаю, майже цілу ніч провели ми на дискусії і накінець однозгідно прийняли те становище, що його речником був Ольжич. Це стало основою нашої тактики у відношенні до бандерівців на довгі роки і це покривалося з переконанням нашого Голови Проводу. Ще й сьогодні тяжко сказати, котра тактика правильна. Яка б вона не була, головне, щоб була консеквентна і не хиталася між крайностями. Можливо, що колись історія засудить наших провідних людей з того часу, бо може бракувало їм рішучости в боротьбі з противником, який не перебирав у засобах, а може блистітимуть ясно серед темної ночі на українському політичному фірмаменті, як криштальні душі, що загинули, але не вгнулися і не сплямилися братньою кров'ю. Сціборський і Сеник - впали від братовбивчої кулі, Ольжич - закатований у льохах ґестапо, Вассияна доконали еміґрантські злидні - але даремно було б шукати на них плями, вони йшли чесно крізь життя аж до кінця своїх днів.

Чорнота залишився живим, може живе десь до сьогодні і не знає, що життя своє завдячує тим, яких постріляли пізніше його побратими. Прогнали ми його, казали на очі не показуватися, бо буде біда. Пішов мовчки і це було найсильнішим доказом його вини.

Скільки таких Чорнот і Сонарів сиділо в нас, того ніхто не збагне, хіба що самі себе повиявляли б. Один молодий хлопець у Ярославі, що його були навіть пропозиції висунути на провідника юнацтва, втік від нас уже після того, як зачалася большевицько-німецька війна, а знаю один випадок, коли бандерівський аґент сидів у нас, аж доки на горизонті не з'явилася УГВР у 1944 році.

Після випадку з Чорнотою ми ще більше скріпили засоби обережности і від тоді вже не пропало нам нічого. Але, коли позичили ми до УЦК електричний циклостиль, бандерівці вломилися туди вночі і викрали його. УЦК мусів відкупити новий і ми на тому вийшли ліпше, бо дістали нову машину, а злодійство бандерівців настроїло проти них декого з УЦК.

Вже тоді творилися бандерівські боївки, даючи передсмак терору, що розгулявся в 1941 році. В Кракові спочатку не підносили вони голови, поза спробою розбити нам академію з нагоди 50-ліття Голови ПУН. Напали тільки на Федька Яцуру, а цей факт побиття українського вояка, добровольця Українських Січових Стрільців, одного з небагатьох українських літунів, а пізніше бойового старшини панцерного поїзду, старого члена УВО, бойовика і довголітнього керівника лябораторії УВО викликав величезне обурення і бандерівці стрималися, ще не прийшов їх час.

Даємо слово Яцурі, хай він сам про те розкаже:

"З кінцем жовтня або з початком листопада 1940 року зголосився до Крайової Екзекутиви ОУН смаглявий, низького росту тип, на прізвище Бобеляк. Частинно тому, що Крайова Екзекутива не мала в тому часі для нього роботи, а частинно з тої причини, щоб його перевірити, що це за птиця, відослано його до мене. Я вже мав підозріння, що він стоїть у зв'язку з бандерівською розвідкою, а воно ще більше скріпилося, коли Бобеляк конечно хотів дістати якийсь приділ праці в нашій розвідочній системі.

Казав я прийти йому за два дні і за той час ствердив понад усякий сумнів, що він належить до бандерівського розвідочного відділу на місто Краків. Живе в таборі втікачів, а минуле його - погане, був крамарем у якійсь кооперативі в Миколаївщині, звідти прогнали його за злодійство і навіть не знати, яким чином і на якій основі називає себе він націоналістом. Не мав я його як позбутися - дав йому число 76, як особисту шифру, і призначив якісь дурнички, щоб він пізнав, що це глум, і самий забрався. Коли ж він мимо того далі налазив до мене, я його прогнав.

Десь тиждень пізніше випало засідання Крайової Екзекутиви. Перед тим заскочив я до табору за якимись інформаціями. Коли вже виходив, бачив при вході Лебедя і Пришляка, керівника бандерівської розвідки на місто Краків, як живо про щось говорили з собою. В тому моменті Лебедь показав на мене пальцем Пришлякові, хіба не на те, щоб мене зідентифікувати, бо ж Пришляк мусів добре про мене знати. Мусіла бути мова про мене в зв'язку з чим іншим, а про що саме йшлося, довелося мені на власній шкурі відчути ще того самого вечора. Пришляк зараз прикликав Бобеляка, що крутився там поблизу, шепнув йому щось на вухо і цей побіг назад до табору. Все те обсервував я з-під ока, хоч їм мабуть здавалося, що я нічого не бачу.

Найкоротшою дорогою пустився я на Зелену вулицю, щоб поспіти на засідання. В половині Зеленої вулиці наздігнав мене Бобеляк, підступив до мене і сказав, що має до мене прохання. Йому набридло вертітися без ціли по Кракові, він хотів би дістатися до веркшуцу. Знає, що я в добрих взаєминах з С.С., до якого ті справи належали. Чи не схотів би я промовити за ним слово? Щоб його позбутися - було вже досить пізно, надворі смеркалося і я не хотів спізнитися на засідання - казав я йому написати прохання на письмі. А він - тиць мені в руки якогось листа, це мало бути готове подання. Може думав він, що я пристану на хвилину, почну читати і тоді він виконає свій напад. Та я схoвав листа до кишені і сказав, що передам, кому треба. Бобеляк таки не пішов, відпровадив мене аж під саму браму кам'яниці ч. 26 і там попрощався. В моменті, коли я ввійшов у браму і вступав на східки в сінях, він нагло підскочив до мене ззаду і вдарив два рази боксером в очі. Без сумніву мав він доручення зробити це скоріше, ще на вулиці, але не стало йому мабуть відваги, відклав він це на останню мінуту і тій обставині завдячую своє життя. Бо, удар боксером ззаду, зігненою рукою, без повного розмаху - куди слабший, якби завдати його з-переду. Один удар розбив окуляри, скалка розбитого скла залізла в око, другий удар попав у чоло, вище брови і протяв шкіру до кости.

Напів притомний і приголомшений ударами, об'юшений кров'ю, що спливала з розбитого чола, доволікся я на перший поверх до нашої домівки. Застав там Сеника, що обережно вийняв більшу скалку з ока. Почали дзвонити за лікарем, оказалося, що нагорі в УЦК був тоді д-р Лемішка, він дав мені першу поміч, забандажував і відвіз до шпиталю.

Віддали мене під опіку найліпшого німецького лікаря, що його можна було в Кракові дістати, д-ра Лянґе. Він ствердив протяту зіницю і чотири діри в оці. Після перших оглядин повідомив полк. Сушка, що правдоподібно зір мій пропав, але справа ще гірша, він зосереджує увагу на те, щоб врятувати життя, бо почалося запалення очного нерву і грозять комплікації.

В шпиталі перележав я понад два місяці і вийшов аж після Різдва. Якимсь чудом урятував і зір і лишився живий, хоч наслідки того лишилися до сьогодні. Ліве око стратило половину сили зору, а при кожній напрузі і часто й без неї нападають мене сильні болі голови, що йдуть від очного нерву. Вернувшися назад до своєї праці, пустив я в рух розвідочну машину і довідався, що Бобеляка в Кракові нема. Бандерівці негайно сплавили його кудись, може не так, щоб рятувати його, як зо страху, щоб не видав тих, хто давав йому накази. Вийшло на яву, що дістав він доручення мене осліпити. Казали: "Яцура за багато знає і за багато бачить, треба його трохи притемнити". Він міг легко побити мене боксером чи залізним ломом ззаду в голову і може навіть убити тим способом, але для нього наказ був не вбити, тільки осліпити".

Цей акт канібальського варварства тільки на короткий момент потряс українським сумлінням. За скоро про нього забули.

А тим часом у менших містах - що ближче до війни з большевиками, то більше згущувалася атмосфера і подекуди нашим людям небезпечно було одинцем і вечорами ходити по вулицях. В тому ділі найбільше прославився Холм. Нашого Повітового Провідника Мирослава Йойка, бандерівська боївка поколола ножами, кожен інший на його місці попращався б з життям, але Йойко, кремезний і сильний як тур, вилизався з ран у холмському шпиталі. В тому самому Холмі трохи не пожив смерти Ярослав Гайвас. В часі одної з поїздок, закінчивши свої справи за дня і не маючи що робити до раннього поїзду, хотів він скоротити собі час і піти до кіна. По дорозі зустрінувся з П. Башуком, бандерівським провідником на Холм, що любенько й солодко розмовляв про всячину. Розійшлися - і ніби нічого. Але коли вийшов Гайвас з кіна, побачив, що його інвіґілюють. Для певности, щоб точно переконатися, нагло обернувся і тоді один з інвіґіляторів, хлопець знаний Гайвасові під назвищем Каменецького, напоровся на нього носом, зачервонівся й утік. Інвіґіляція не переривалася, на місце Каменецького станула трійка інших. Холм місто мале, скинути там з себе інвіґіляцію куди трудніше, як у великоміському русі. Побачив Гайвас, що мабуть не переливки, готується щось поважніше від самої інвіґіляції, бо ці три типи, користаючи з присмерку, підсувалися щораз ближче і ставали вже на п'яти. Так дійшли вони до одинокого місця, де можна було пострясати з себе бандерівські тіні. З однієї сторони вулиці ярко освічена казарма, а по другій ресторан, що мав два виходи, - якраз переходила тудою більша група людей. Прожогом кинувся Гайвас між них і вскочив до ресторану. В тім моменті на вулиці почувся крик - це три бандерівські типи помилилися в вечірній темноті, біжучи за Гайвасом, і замість нього порізали ножами д-ра Ленця, що випадково з росту і з постави схожий був на Гайваса. Внесли його закривавленого до ресторану, счинилося замішання і серед того гармідеру Гайвасові пощастило непомітно вийти й дістатися до своєї квартири.

Довго ще після того нахвалялися бандерівці, що доїдуть кінця Гайвасові, як тільки висуне носа до Холма. Проте він їздив далі, бо того вимагала справа, але і сам мався на обережності і ціла наша залога в Холмі була заалярмована й поставлена на ноги. Ми не хотіли бійок і проливу крови, бо ж це абсурд вирізувати себе в обличчі ворога напередодні найтяжчих років новітньої історії України, та годі давати себе різати, як баранів. Вийшла інструкція, що забороняє якінебудь відплатні акції, але доручає зорганізувати на місцях самооборону, щоб дати можність людям працювати й не деморалізуватися бандерівським терором.

Чорні думи насувалися... А що, якби прийшли в Україні бандерівці до влади? Чи не перевищили б вони гітлерівської жорстокости й усього большевицького жахіття?

 

------------------------------------------------------------------------

[10] Після звільнення з концентраку в Саксенгавзен згинув у Відні в 1944 році в нещасливому трамвайному випадку. В.Й.П.!

[11] Народжений 13 липня 1913 року в містечку Винниках під Львовом. Згинув розстріляний німцями в Україні 1942 року, залишив сердечний жаль по собі в усіх, що його знали. Пам'ять про нього вічно житиме в ОУН!

[12] Гл. про те: "В яскині лева (українець у польському підпіллі)" на підставі записок і матеріялів Тадея Ґордона списав Зиновій Книш, Торонто 1958 р.

[13] Так називався відділ друкування організаційної літератури.

[14] Хоч Сонара вислав на розвідку до ОУН Іван Равлик і хоч він, наскільки йому це вдалося, ту розвідку старався вести, але кількамісячний контакт з нашою Організацією, кожноденна обсервація її творчої праці в тій ділянці, куди приділений був Сонар, не залишилася на ньому без впливу. Він уже був "заражений мельниківством", як висказувалися бандерівці, і пізніше, в 1942-1943 роках на Волині був речником порозуміння між обидвома організаціями по лінії спільних партизанських дій. Виступаючи уповноваженим зо сторони банцерівських партизанських відділів, Сонар провадив переговори з таким же уповноваженим з нашої сторони, Чорнотою, і в одному моменті прийшло навіть до підписання акту братерської співдії на час тривання збройної визвольної боротьби.

Через таку свою поставу Сонар попав у конфлікт з бандерівським проводом. На зустріч партизанських відділів Тараса Бульби, ОУН і бандерівців, що мала відбутися дня 20 травня 1943 року, Сонар уже не прибув, ані не вислано на його місце нікого іншого. Згодом бандерівці повідомили, що "Сонар згинув у ворожій засідці". Пізніші розсліди виявили, що його вбито за вперте обстоювання ним потреби створення спільного повстанчого штабу на основі чесного і щирого, без задніх думок, порозуміння обидвох організацій. Гляди про те брошуру О. Шуляка п. н. "В ім'я правди (до історії повстанчого руху в Україні)" Ротердам 1947, ст. 21-22.

[15] Розстріляний німцями в Кракові 1944 року. В.Й.П.!

[16] Доля звела мене з ним ще раз у 1943 р. Я тоді працював у Золочеві, а він був родом з Золочівщини. Раз якось зайшов він до мого бюра, не сподіваючися мене там. Збентежений забув язика в роті. Якось прийшов до себе і просив призначити його районовим аґрономічним інструктором до одної з волостей. Саме закінчив він кількамісячний аґрономічний курс. Прохав вибачення за свою поведінку в Кракові і виявив, що дістав такий наказ. Казали йому виїхати до Кракова і зголоситися в Равлика, а той доручив йому протиснутися до нас і доносити про все, щоб там не чув і не бачив. А тепер він порвав з бандерівцями і хоче зовсім до приватного життя відійти, працювати в своєму рідному селі. Я визначив йому побачення за тиждень, мавши на думці примістити його на пості волосного аґронома, та за кілька днів прийшла вістка, що його вбито. Війт волости Фільварки розказував мені пізніше, що вбили його бандерівці з помсти за те, що покинув їхню організацію і відмовився від послуху. Не маю на те доказів, хоч, беручи за підставу його власні слова, це дуже правдоподібне.