II. РОЗДІЛ

ПЕРСПЕКТИВИ УКРАЇНИ

Реферат д-ра Вассияна і його провідні думки. - Аналіза форм німецької окупації: Норвегія, Данія, Голляндія, Бельґія, Франція, Юґославія, Чехословаччина і Польща. - Аналогії і суперечності. - А що з Україною? Шість можливостей розв'язки української проблеми і роля ОУН у кожній з них. - Військова окупація. - Окупація військово-політична. - Протекторальна форма. - Збереження територіяльної одности СССР. - Ставка на національну московську державу. - Розбиття СССР на національні держави. - ОУН не сміє поривати з підпіллям. - Її сили зберігаються на "останній бій". - Дискусія і висновки Організаційного Бюра. - Віра в упадок СССР.

Час наглив і ми почувалися, неначе хто жару в чоботи нам насипав. Кожного дня могли ми прокинутися в новій війні, до неї не були підготовані, більше року часу марно пішло на внутрішній конфлікт в ОУН і ніщо в світі не могло вже тієї втрати направити.

Д-р Юліян Вассиян, Ідео-логічний Референт ПУН

Випрацювання дискусійного реферату під устійнення нашої політичної тактики в близькій німецько-московській війні Організаційне Бюро доручило д-рові Вассиянові і скоро після того зібралося воно в комплекті в мешканні Сича, щоб прийняти постанови дальшої акції. Хід думок еляборату д-ра Вассияна, предложеного до уваги Організаційному Бюрові ОУН, снувався ось так.

1. Логічною передумовою розумної політики напередодні походу на схід було б не рахувати на саму силу зброї і на мілітарні успіхи, але й підготовляти його політично, шукаючи шляху порозуміння з відосередніми силами, що діють в СССР.

Досі з німецького боку не зроблено нічого, щоб найти якийсь контакт з поневоленими народами в СССР, зокрема нічого невідомо про якінебудь серйозні німецькі спроби політичного порозуміння з більшими національностями - українцями, білорусами, грузинами.

2. Ідеться про широке політичне порозуміння з національними представництвами тих народів або з якиминебудь діючими серед них політичними силами, що їх німці готові були б визнати за партнерів при впорядкуванні післябольшевицької спадщини. Дрібні контакти різних розвідочних чи місцевого значення урядів і установ не входять у рахунок.

3. Про практичні пляни вирішних німецьких чинників з міністерства закордонних справ і з уряду націонал-соціялістичної партії для справ зовнішньої політики нічого не можна довідатися. Ані не мають туди українці контактів, ані ніхто з наших німецьких приятелів не виявляє охоти облегчити чи вможливити нам ці контакти. Треба прийняти, що ці кола з українцями, як з організованою силою, як з політичним партнером, говорити не хочуть.

Отже, про німецькі пляни на сході можна тільки здогадуватися.

4. Здогади можна спірати на підставах теоретичних і на прикладах практичної німецької політики супроти підбитих країн і народів.

5. В підході до комплексу Східньої Европи і зокрема до Росії, німці були русофілами. Від часу Бісмарка ці русофільські настрої пустили сильне коріння в військових і політичних колах. Зараз після першої світової війни віджили вони і знайшли свій вислів у т. зв. політиці Рапалля.5

Постава націонал-соціялістичної партії до Москви ворожа. В першу чергу, як до осідку світового комунізму, і далі тому, що з опанованих сьогодні Москвою просторів задумує вона викроїти для Німеччини "лебенсравм".6 Але давного і закоріненого русофільського способу думання в окремих одиниць тяжко позбутися і він наревно буде грати немалу ролю в реальних плянах Німеччини на Сході Европи. Надзвичайно важне, що русофільські переконання глибоко сидять у військових колах з часів, коли Райхсвера при допомозі большевиків переводила різні експерименти на терені СССР, мавши забороненим постановами Версайського Трактату робити це на території під німецькою суверенністю.

Якщо йдеться про Україну - в "Моїй боротьбі" Гітлера і в писаннях Альфреда Розенберґа, націонал-соціялістичного "спеца" від справ Росії і Сходу Европи, вона ніколи не виступає, як майбутній можливий союзник, тільки як об'єкт у німецькій експансії на схід.

Не можна забути і про те, що філософія Гітлера проповідує спілку тільки з сильними народами і взагалі визнає тільки культ сили та голосить погорду до народів, що з тих чи інших причин у ході свого історичного ставання вийшли політично і мілітарно слабі.

Накінець, націонал-соціялізм уважає слов'янські народи расово й духово меншевартісними, призначеними служити погноєм для розвитку сили й культури расово вижчих "народів-панів".

Висновок - ноторійне русофільство німецької політичної і військової бюрократії та ідеологічно-теоретичні настанови панівної сьогодні націонал-соціялістичної партії не кажуть нам сподіватися нічого доброго і не дають надій на те, щоб українська проблема була вирішена в дусі державної суверенности України.

6. Одначе в практичній політиці і в зустрічі з економічними, політичними та державно-адміністраційними труднощами, а немало теж і через тактичні вимоги в бігу цієї війни, так державно-політичні як і партійні кола мусіли в багато дечому поступитися від своїх принципів. Треба розглянути й проаналізувати поведінку німців в усіх інших окупованих країнах Европи і спробувати побудувати на тому якісь аналогії у відношенні до сходу, а зокрема до України. Перейдемо всі країни по черзі.7

Норвегія: майже не відчуває німецького чобота. Має свій власний, прихильний Німеччині уряд. Німці окупують тільки побережжя і важні з мілітарно-стратегічного боку місця та споруди. Окупація чисто військова, не мішається до місцевих справ національних, культурних, адміністраційних. Підкреслюється німецько-норвезька приязнь. Важна примітка, що норвежців уважають вони за расово найбільше до себе зближених, за расово-рівнорядний елемент, що вийшов зо спільної расової колиски. Заохочуються мішані німецько-норвезькі подружжя. Пильно вважають, щоб не порушити національної чести і гордости норвежців.

Данія: ситуація дуже подібна до норвезької, з тим, що окупація має там сильніший характер. В Данії нема такого сильного про-німецького і майже націонал-соціялістичного руху, як той, що витворився в Норвегії під проводом Квіслінґа. Все таки місцева влада й адміністрація в більшості в данських руках, підкреслюється тимчасовість окупації, до моменту закінчення війни, після чого буде реставрована повна данська суверенність.

З потреб воєнно-економічних обидві країни на час війни й окупації влучені в німецьку вoєннo-господарську систему. Нема ближчих даних про економічний визиск чи господарське знесилювання, так зване "видоювання" одної і другої країни. Скрізь затримана власна валюта, але її відношення до німецької марки некорисне.

Голляндія: окупаційний характер німецької влади сильний і твердий. Країна не тільки окупована мілітарно, не має ніякої форми своєї політичної влади. На чолі державної адміністрації стоїть "райхскомісар", а сама Голляндія називається "Райхскомісаріят Голляндія". Райхскомісарем призначено німця. Тільки нижча і самоуправна адміністрація в голляндських руках, відповідальна перед вищими німецькими керівниками.

Гостріший режім у Голляндії до деякої міри пояснюється тим, що Голляндія не тільки ставила збройний опір окупації, але й не капітулювала, її уряд і королева вийшли закордон і звідти, в оперті на англійську допомогу і на власну колоніяльну систему продовжують війну. Це ще не найважніше, бо таке саме зробив і норвезький король Гакон. Але прихильний для німців і на зразок націонал-соціялізму зорганізований рух у Голляндії під проводом Муссерта не знайшов сильнішого ґрунту на масах голляндського народу. Проте німці стараються вести себе коректно так з політичного боку, як і в відношенні до населення країни. Іде пропаґанда за свого рода національно-державним поєднанням німецького й голляндського народів, що обидва походять з одного й того самoгo расового пня, а голляндська мова й німецький діялект т. зв. плятдойч - дуже до себе зближені.

Бельґія: також ставила збройний опір Німеччині, її уряд теж подався на еміґрацію до Лондону. Що більше, в Бельґії ніколи не було симпатій до німецької культури, пам'яталося ще лихоліття першої світової війни і злощасна окупація кайзерівської Німеччини.

Розумно повів себе бельґійський король. Коли мусіла капітулювати бельґійська армія перед німецькою перевагою, король не втік на еміґрацію, уважав своїм обов'язком ділити долю й недолю армії, якої був начальним вождем, разом з нею пішов у полон. Через те бельґійський уряд, що не погоджувався з королем і втік до Англії, щоб продовжувати війну з екзилю, в деякому ступні позбавлений був своєї леґальної підстави, бо Голова Держави і видимий носій її суверенітету, бельґійський король, на еміґрацію не пішов, залишився при свому народі. Це не могло лишитися без впливу на велику частину бельґійського народу і це зобов'язувало німців трактувати Бельґію інакше, як решту підбитих країн та окупованих територій.

Крім того в Бельґії діяв подібний до націонал-соціялістичного рух "рексістів" зі своїм про-німецьки наставленим провідником Леоном Деґрелем. Цей рух, хоч і не мав вирішного значення в бельґійській внутрішній політиці, проте здобував поважне число прихильників у бельґійській суспільності і мав сильніше коріння в народі, як його голляндський побратим. Отож німці мали до чого нав'язати в своїй новій політиці до Бельґії, а коли ще додати до того, що їм дуже залежало, щоб прихилити до себе бельґійський нарід і що через те кожен німець мав строго наказане пильно вважати, щоб не порушити бельґійських національних почувань, - у висліді витворився режім доволі легкий, на жаль ближче про нього годі щонебудь сказати поза газетними інформаціями і скупими відомостями з припадкових листів.

Доволі зручну політику повів Гітлер у Франції. Приймаючи капітуляцію в тому самому залізничному вагоні і на тій самій залізничній станції Комп'єнь, де колись капітулював Другий Райх, підкреслив у своїй промові, що не має наміру понижувати французької армії ані французького народу, хоче тільки змити ганьбу, що її приклеєно німцям у 1918 році. Хвалив французьку хоробрість, оправдував їхню воєнну невдачу незалежними від них причинами - одним словом, дуже добре загравав на вражливій національній амбіції французів і творив психологічні передумови якогось порозуміння на довшу мету.

Сама окупація вийшла для французів ще не найгірше. Затримали половину своєї території зовсім неокупованою, а на окупованій діє їхня цивільна влада. Зберегли цілу свою велику колоніяльну імперію. Зроблено все, щоб у нічому не нарушити лоскітливої французької національної гордости. Щоправда, німці зайняли ціле побережжя Атлянтику і французи мусять платити кошти окупації - але це програна війна і нічому тут дивуватися. Можна сказати, що Гітлер потрактував Францію дуже лагідно, як на німецький спосіб брутальної поведінки з переможеними. Можливо були в німців таємні сподівання, що вдасться їм Францію перетягнути на свій бік у війні з Англією, що було б колосальним моральної ваги атутом. Та перший рік окупації тих надій не виправдав і вже не можна на них рахувати.

Загальний висновок з німецької постави до підбитих країн на Заході: покищо німці виявили більше політичного розуму, як того можна було б по них сподіватися, бравши за підставу міркувань їхню брутальність, культ сили і досвід першої світової війни.

Картина міняється, коли переходити до Сходу. Німці підмінували й розсадили чехословацьку республіку. На її руїнах постала одна тільки самостійна держава - словацька. Вона цілком залежна політично й економічно від Німеччини, але в щоденному житті країни та залежність не дуже помічається. Словаки мають можність закріплювати свою молоду державність і ставити міцніші підвалини свого національно-культурного розвитку. Більшість її експорту мусить іти до Німеччини не тільки тому, що ця остання його потребує для своїх воєнних потреб, але просто й тому, що нема куди експортувати. Відношення між німецькою маркою і словацькою короною, як 1:10, руйнує словацьку економію. Від часу приступлення Італії до війни словаки рятуються збільшуючи свій експорт до Італії коштом німецького, мають добрий торговельний договір з Італією і добре виправдання, що Італія теж союзниця в війні.

Багато виглядів на вічність ця словацька оаза не має. Десь на дні душі притаєна думка, що як тільки німці впораються з війною на Заході, наступить ревізія теперішнього стану й теперішньої їхньої політики в центрально-східній Европі і Словаччина впаде одною з перших її жертв. Звичайно, це тільки передчуття, що його наразі нічим іншим не можна виправдати, як тільки погордою німців до слов'ян і тенденцією створити собі "життєвий простір" їхнім коштом.

Чехи стратили свою державну суверенність. Постав державно-політичний новотвір у формі так званого "Чесько-моравського Протекторату". Не входячи в аналізу його з точки погляду міжнароднього права, політично це виглядає на перенесення колоніяльних методів у відношенні до европейських народів. Цивільна адміністрація, судівництво й культура - в чеських руках, але фактична влада - в німецьких, а тому над чехами постійно висить загроза. Треба їм лякатися, що в разі виграної німецької війни вони були б масово виселені зо своєї країни, а в разі, якби вислід війни був нерішений і в якійсь мірі закріпив теперішній статус кво за німцями - наражені вони були б на нечуваний ґерманізаційний тиск, що своєю силою переходив би все, що було досі. Виглядає, що "Протекторат" у Чехії тільки переходова форма, прийнята на швидку руку після пресії на президента Гаху в березневих днях 1939 року. Напевно на тому не думають німці спинитися. Тому трудно прийняти можливість такої розв'язки у відношенні до східніх територій, хоч не виключене, що й така розв'язка, як тимчасова, прийшла б на денний порядок.

Доля Польщі, як досі - жахлива. Обкроєно її не тільки з чужих національно територій - відпали від неї Західня Україна й Білорусь, Вильна з околицею та німецькі землі на заході - але прилучено до німецького Райху деякі корінні польські області. Зникла польська держава, на її місце появилося Генерал-Ґубернаторство, що покищо носило назву "Ґенераль-Ґувернеман Полєн". Незабаром скорочено ту назву до самого тільки "Ґенераль-Ґувернеман", пропустивши слово "Полєн" - що дуже характеристичне.

Німці йдуть на знищення польського народу. Виселюють поляків з прилучених до Райху областей, виснажують міста, нищать інтеліґенцію, дозволяють тільки на народні і нижчі фахові школи. В політиці відносно поляків чути холодну, рафіновану ненависть. Нема слуху про якісь спроби порозуміння з поляками в політичній площині, вся адміністрація - німецька, з допоміжним польським низовим апаратом. На економічному полі - грабункова господарка, що має на меті якнайбільше зарвати й вивезти до Німеччини. Над Польщею темна ніч і чорна безнадійність, в разі німецької перемоги поляки перестали б існувати не тільки як державно-політична одиниця, але навіть як нарід. Фізичне винищення, переселення в далекі простори, ґерманізація решток на низах - ось що чекало б Польщу. Її надія тільки на повний упадок Німеччини і туди мусить бути спрямована її політика.

Розбита нещодавно Юґославія ще не зовсім упорядкована і ще не можна передбачити, як виявлять себе там німці. Певне тільки те, що на Балканах перехрещуються німецькі впливи з італійськими і через те вислід політики буде компромісом між обидвома державами, правдоподібно з німецькою перевагою. Помимо всього діються там речі, що заслуговують на дуже пильну нашу увагу. Юґославія, як і Чехословаччина, як і СССР - держава національно неоднородна. Цікаво слідкувати, як ставляться німці до національно неоднородних держав і як розв'язують вони питання державно-політичного статусу окремих складових народів. Важко знайти якісь підстави до аналогії в випадку мілітарної поразки СССР, бо і Чехословаччина і Юґославія - ліліпути в порівнянні з большевицькою імперією. Після впадку Чехословаччини і Юґославії, панівні в тих федераціях народи - чехи і серби - мусіли поступитися територіяльно в користь своїх слабших партнерів і з них створено незалежні національні держави: Словаччину і Хорватію. Невідомо ще, які були куліси в часі творення Хорватії. Є підстави прийняти, що сталося це на італійське домагання. Противники хорватських незалежників закидали їм, що в них якесь порозуміння з фашистівською Італією коштом хорватських національних інтересів, провідник хорватської організації "усташів", Анте Павеліч, мав наче б то згодитися на віддачу надбережних територій у Дальматії Італії і на італійську королівську династію на хoрватськoму престолі. Може це тільки засоби партійно-політичної боротьби, а може криється за тим щось з правди. Чи одне, чи друге - Хорватія мала могутню підтримку зо сторони Італії і без неї ледве чи могла б добитися визнання своєї незалежности.

Може ще важнішим у факті створення хорватськoї держави було, що в критичному моменті дезінтеґрації юґославської армії деякі хорватські військові частини під проводом генерала Кватерніка підняли гасло хорватської самостійности і підпорядкували себе заграничному проводові на чолі з Анте Павелічем. Без того хто знає, чи Анте Павеліч та його усташі не залишилися б еміґрантами до кінця війни. Наш друг, Орест Оршан-Чемеринський, що приїхав недавно з Риму, розказує, як Павеліч разом з ним даремно витирав кути по різних пашпортних бюрах, заки дозволено йому на в'їзд до Хорватії. Правдоподібно німці ніякої ваги не прикладали б до голосу еміґрантів, якби не станула за ними реальна військова і політична сила в краю. З того велика наука і для Організації Українських Націоналістів.

Переглядаючи ось так відношення німецької влади і шляхи німецької політики на всіх окупованих територіях навколо Німеччини, ми не бачимо одностайности в підході до них і не можна з того виловити якогось принципу, що давав би підставу до висновків відносно намірів німців до СССР, а зокрема до України. Самі німці зберігають мовчанку. Хоч цю мовчанку можна було розуміти досі, коли йшлося про коректні взаємовідносини з большевиками, та мусів би прийти колись час, коли треба її відкинути. Це не значить, що барабанний вогонь пропаґанди вже тепер повинен узяти большевиків під обстріл, однак, коли йде до того підготова, неможливо, щоб тут і там не просочилися якісь вістки про майбутні пляни. Знаючи німецьку систематичність і методичність, трудно припустити, що плянів у них нема ніяких і що здаються вони на імпровізацію в останній хвилині. І те, що мовчанка зберігається майже до тієї останньої хвилини, нічого доброго нашій справі не ворожить.

Тому ми мусимо взяти до уваги всі можливі теоретично способи розв'язки тієї проблеми з німецького боку. Їх можна б згрупувати так:

1) військова окупація,

2) окупація військово-політична, на зразок тієї, що в Генерал-Ґубернаторстві,

3) система протекторальних форм,

4) збереження територіяльної одности теперішнього СССР під інакшою формою федерації,

5) ставка на національну московську державу,

6) розбиття СССР на складові частини і творення національних держав, у тому числі й України.

Завданням нашим, як Організаційного Бюра ОУН, розглянути всі ті можливі форми, що їх застосували б німці в порядкуванні окупованих територій, розважити більшу чи меншу правдоподібність кожної з них; як повинен ставити себе український нарід до кожної з них; яка повинна бути політика ОУН у відношенні до кожної з них; що повинна робити ОУН без уваги на те, яку форму політичної влади будуть організувати німці на підбитих східніх просторах.

Ні на хвилю не можна спускати з очей, що все це тільки наші здогади - не маємо ані фактів, ані деклярацій ані інших даних на підпертя наших розумувань. В підході до розгляду тієї справи мусимо бути дуже обережні, не датися пірвати оптимізмові, бо на те покищо нема підстав.

Військова окупація триває звичайно так довго, доки йдуть ще бої на фронтах, доки не закінчено ще воєнних дій. Це перший етап до адміністраційного впорядкування окупованої країни. З тим треба рахуватися на якийсь час, але на довше приймати цю форму - годі. Раз тому, що вона в самому своєму заложенні тимчасова - військо воює, а не адмініструє - а по-друге, ліквідація східнього фронту, це ще не кінець війни, вона ще довго може тягнутися на заході, військо відійде туди, залишивши тільки невеликі залоги.

Незалежно від того, постійна військова адміністрація на величезних просторах СССР майже неможлива, вона абсорбувала б у себе такі великі військові континґенти, що Німеччина не могла б собі на те дозволити в часі війни. Ця можливість мусить відпасти в наших здогадах і міркуваннях. Ніде її німці не застосували, тим менша правдоподібність, що станеться це якраз в Україні.

Переходовий час військової адміністрації мусимo використати на те, щоб закріпитися в терені і шляхом доконаних фактів дати сильні організаційні підстави до дальшого діяння. В часі, коли ще йдуть бої, військова влада зацікавлена перш усього в тому, щоб на її тилах існував спокій і порядок. Вона підпирає ті елементи, що дають ініціятиву до ліквідації післяфронтового хаосу, до нормалізації господарського життя, до направи шляхів, електростанцій, водогонів і засобів публічної ужиточности. Це мусять брати в свої руки свідомі національно і прихильні для ОУН місцеві громадські сили, а при тій нагоді ставити теж і загальнонаціональне життя: пускати в рух школи, націоналістичну пресу, охоплювати самоврядування та щільно виповняти всі ті ділянки, що ними військо з природи речі менше заінтересоване і не звертає на них більшої уваги, під умовою, що не йдуть вони в розріз з військовими розпорядками.

У тій фазі ОУН вправді не діє зовсім у підпіллі, але й не розкриває себе безпотрібно, висуває наперед місцевих людей, громадських, суспільних, культурних і господарських діячів, пильнуючи не почіпляти їм занадто швидко ярлика ОУН.

Окупація військово-політична, щось на зразок тієї, що існує в Польщі, виглядає дуже правдоподібна. Вона не потребує пропаґандивної підготови, щоб зискати співпрацю місцевого елементу, бо на неї не рахує, тому може відзиватися до неї аж в останній хвилині. Вона радше користується продажніми й сервілістичними, політично байдужими, як ідейними і національно-свідомими людьми. Може й тому нічого німці не говорять про свої пляни в Україні.

Конкретно це виглядало б так, що зараз після короткого періоду чисто військової адміністрації, або може й на п'ятах військових фронтових частин посуватиметься цивільна форма окупаційної адміністрації, подібна до тієї, що в Генерал-Ґубернаторстві. Неважно, яку для неї німці придумають назву. Вона буде діяти довго, щонайменше до моменту закінчення війни і далі після неї, доки не встановлять там німці якогось півколоніяльного статусу, що його наразі трудно й передбачити. Правдоподібно цілий простір СССР поділено б на кілька територіяльно-адміністративних одиниць. За підставу можуть узяти поділ органічний, по національностям, або й механічний, за географічно-економічним принципом. Чи в першому чи в другому випадку більшість української території адмініструватися буде окремо, хоч не виключені інші територіяльні комбінації.8

Як буде проходити життя в такій політично-адміністраційній формі, можна собі уявити, беручи за підставу до аналогії відносини в Польщі. Можуть бути відхилення на ліпше, але й на гірше - всього можна по німцях сподіватися. Культурне життя України буде приглушене, національно-свідомий елемент, а головно інтеліґенція, буде переслідуватися. Господарство організуватиметься на засадах грабункової експлуатації. Після якогось часу зачнеться спротив такій німецькій політиці, а це викличе репресії.

Що має в тій ситуації робити ОУН? Найперше, мусить вона зберегти себе в стані, здатному до суверенного діяння, а тому не може виходити наверх, мусить залишитися законспірована. Буде вона старатися керувати всіма виявами українського життя в новій дійсності, але не під своїм іменем і під своєю фірмою. Зрештою це й неможливе показалося б, доволі швидко Ґестапо зорганізує нагінку на ОУН та на всі українські самостійницькі елементи.

Як, де і скільки лише буде можливо, треба використовувати час для відбольшевичення і відмосковлення України. Уникати надавати тому яскравий політичний характер, бо німці це придушать. Це мусить діятися стихійно, спонтанно і неначе самозрозуміло. Воно непомірно скріпить наші шанси втриматися при державній незалежності після того, як скінчиться війна. Тому, що ми виходимо з заложення, що німці війни не виграють, але перед тим конфлікт на сході вирішать у свою користь, - вся наша тактика мусить прямуватися на збереженні сил до остаточного і найбільшого зусилля, що прийде аж під кінець війни. Мусимо уникати конфліктів, щоб не викликати зайвих репресій. Ціль - зачерпнути довгого віддиху, довшого, як його стане німцям.

Коли б відносини складалися так, що німці йшли б на знищення України, то значить почали б стосувати такі методи, що привели б до національного зруйнування українського життя, ще перед кінцем війни ОУН буде мусіти станути до боротьби з ними і піднімати до тієї боротьби ввесь український нарід. Це ще одна причина, чому не вільно нам виходити з підпілля.

Форма "протекторату", якщо б на неї рішилися німці, була б не найгірша в теперішній ситуації. Перш усього, протекторальні форми стосувалися б не до географічно опреділених територіяльних одиниць СССР, радше мусіли б брати за підставу національний поділ, в найгіршому випадку такий, що існує тепер в СССР: А тоді вся Україна, за вийнятком територій у теперішньому Генерал-Ґубернаторстві, Карпатської України і, може, Буковини й Бесарабії, що їх німці можуть реститувати Румунії в нагороду за участь у війні проти СССР - знайшлися б в одному "Протектораті".

Коли б брати за зразок Чесько-моравський Протекторат - Україна мала б великі національно-культурні й самоврядно-адміністративні можливості. Не мала б тільки війська й політичної поліції. Очевидячки, теж і економія України мусіла б включитися в систему німецької воєнної господарки. Одначе залишився б державно-адміністраційний кістяк, що мусів би обрости українським м'ясом, а все внутрішнє життя налилося б українським змістом. Це був би переходовий етап до самостійности, не тому, що німці на те погодилися б, тільки тому, що після їхньої капітуляції зникають німецькі суверенні органи в Україні і на їх місце приходять українські. За той час мусіло б прийти відмосковлення й відбольшевичення України.

Яка роля ОУН у тому випадку? Може вона порушатися вільніше, хоч не вказане їй зовсім виходити наверх. Взагалі, яка б не була концепція німецької розв'язки української проблеми, за вийнятком одного-одинокого випадку повної державної незалежности, ОУН не сміє цілком зривати з підпіллям. В її Проводі тимчасово зберігається суверенність діяння українського народу і вона не може дозволити на те, щоб німці його одним махом зліквідували.

Можна сподіватися, що якісь вияви політичного життя в Протектораті були б. Несміливі спершу, з острахом оглядаючись на німців. Філонімецькі елементи напевно дістали б можливість організуватися, з другого боку антинімецька опозиція теж пробувала б якось оформитися. В тій, хоч і дуже мініятурній грі, ОУН не може виходити на яву в формі леґальної націоналістичної організації. Вона буде дотеперішніми методами керувати життям так, щоб підготовляти його до державно-політичного усамостійнення, до переходу з протекторальної форми на державно-незалежницьку плятформу. Вона мусить зайнятися організацією української збройної сили, що у рішальний мент стала б на захист української держави. Більш як певно німці не допустили б до більших озброєних українських військових формацій, поза порядковою поліцією, різними веркшуцами, бавдінстами і т. п. Все те тримати в стані можливости мобілізації і переформувати в реґулярну армію та забезпечити її старшинським складом - мусить упасти тягарем на плечі ОУН. Вона буде тим невидним українським кермуючим центром, носієм і виконавцем української державно-політичної думки, що вийде на сцену в останній хвилі, а до того часу мусить зібрати всі нитки життя в своїх руках.

В національному українському інтересі лежав би в тому часі якнайбільший спокій. Жодних заворушень, ніяких протинімецьких виступів чи маніфестацій, що провокували б репресійну акцію. Перебування німців на нашій території - конечне зло, але не вічне. Схочуть чи не схочуть, будуть мусіти звідти вступатися після того, як програють війну. В тому випадку програ так швидко не прийшла б, ані за рік ані за два і цей час мусимо гарячково використовувати.

Чи схочуть німці залишити здобуті території - після окупаційного періоду - в одній адміністративній одиниці, знищивши тільки большевицький режім і забезпечивши собі - економічні та політичні користі з такого союзу? Ця розв'язка, як теж і друга подібна - зберегти територіяльну одність СССР ставкою на національний московський елемент, виглядає досить неправдоподібна. Правда, русофілами були німці завжди, але навіщо ж валити одного колоса в себе за плечима, щоб зараз же на те місце ставити другого? І на яку політичну силу в післябольшевицькій дісності спіратися? Відновляти царський режім? І неможливо і божевільно. Зговорюватися з "республіканськими" еміґрантами? Хто вони і де? І зрештою, це проти німецької натури. Хіба, що в часі окупації зародилася б якась нова московська національно-політична сила. І питання, чи впорається вона з відосередніми рухами та чи схочуть німці бути для неї жандармами?

Правдоподібно в справах східньої політики мав би сказати щось Розенберґ. А він, хоч і частинно в московській культурі вихований, не вважається людиною, що любить москалів, скоріше добачують у нього погорду до них. На єдинонеділімські концепції ішов би хіба з конечности, або з якоїсь очевидної політичної користи. Ні одне ні друге покищо не рисується на горизонті.9

З точки погляду чисто німецьких інтересів таки найліпше було б розложити СССР на низку національних держав, дати їм державно-політичну незалежність, а водночас тримати в союзі з собою страхом перед відродженням московської сили. Розумною політикою з такого стану можна витягнути величезні і тривалої вартости політичні і головно економічні користі. Але чи зрозуміють німці, в чому їх користь? Чи доглупаються до того, що даючи поміч поневоленим під совєтським народам, а в першу чергу Україні, з'єднують їх з собою сильніше й тривкіше від якоїнебудь окупації?

І все те нічого їм не коштувало б. На жаль, всі знаки на землі і на небі вказують, що такого розуміння під сучасну хвилю в німців нема. Це ще не значить, що під впливом розвитку подій на сході і в обличчі труднощів опанувати колосальні простори й економічний хаос, не наступить у них еволюція поглядів.

Приймім на хвилю, що німці рішаться на незалежність України. Залишім на боці поки що можливості територіяльних обкроєнь та економічну експлуатацію України для своїх цілей. Це речі дальші, що після німецької програної зовсім відпали б і навіть без того могли б підпадати змінам. На перше місце висувається питання, якими практичними засобами відбувалося б ставлення української держави. Не можна ж творити України без українців, мусить найтися якась форма притягнути їх до державного будівництва, конечно спертися на якісь політичні сили. Які політичні українські сили можна в даний мент брати до уваги? Колись кайзерівська Німеччина ставила на Павла Скоропадського. Ще й тепер живе він у Берліні і, кажуть, державна скарбниця по інерції вже більш двадцяти років виплачує йому якісь суми, признані ще урядом Вільгельма ІІ, як тодішньому союзникові. Хоч суми ці мінімальні, та не вони важні, тільки факт, що помимо стільки змін режімів у Німеччині Міністерство Заграничних Справ не відкинуло зовсім Скоропадського, з чого можна б заключити, що тримає його в резерві. Та тільки організована його сила дуже маленька, всього горстка людей на еміґрації і, може, в Галичині. Якщо йдеться про цілу Україну, більш як певно можна сказати, що стара теорія клясократичної монархії Вячеслава Липинського, в оперті на династію Скоропадських, ніяк не підходить до теперішніх соціяльно-економічних відносин в Україні, не має там ані зрозуміння ані зорганізованих симпатиків і треба б насаджувати її там силою німецьких баґнетів. Хоч, коли покладатися на зразки давньої німецької мудрости, ніякої можливости не можна зовсім відкидати.

Полонофільські кола Андрія Лівицького в Варшаві, що стільки років називали себе "Урядом Української Народньої Республіки", давно вже втратили всяку силу і значення в суспільстві. Щоправда можуть вони пробувати експлуатувати ім'я Петлюри, якого леґенда в Україні ще не вигасла. Самий Лівицький сидить у Варшаві тихенько, а його сателіти в Парижі перед упадком Франції деклярували себе по стороні Польщі, ще й тепер мають якихсь зв'язкових до екзильного уряду Польщі в Лондоні, не може це бути для німців тайною і ледве чи хотіли б вони таких людей за своїх союзників. З другого боку нічого не вказує на те, а навпаки, багато говорить проти того, щоб у державотворчих починаннях в Україні німці вибрали українських націоналістів на свою ставку. Проводи всіх тих політичних осередків перебувають тепер поза межами України, на еміґрації, а німці - і зрештою, чи самі тільки німці? - еміґрантам не довіряють, не вірять у їхню здібність, подекуди навіть ними погорджують.

Правдоподібно, в випадку, коли б німці хотіли відреставрувати державну суверенність України, найперше ствердили б це декляративно, на практиці покищо йшла б далі військова окупація. Це і зрозуміле для всіх і, доки не закінчилися воєнні дії, з німецького боку до деякої міри навіть потрібне. За той час вони пильно слідкували б за настроями і політичними бажаннями української суспільности на місцях. Будуть творитися тимчасові допоміжні установи, щось у роді "Українського Центрального Комітету" в Кракові, тільки на більшу скалю і з ширшими завданнями. Приглядаючися пильно людям і відносинам, що будуть творитися в Україні, німці можуть підбирати завчасу і ті сили і тих окремих людей, що на них мусіли б спертися і їм віддати в руки керму державним кораблем України.

Саме тут величезні можливості і завдання перед націоналістами. Вони мусять змобілізувати всі свої сили в Україні, кинути туди всі зібрані за границею резерви та готові до вимаршу свої кадри, розгорнути шалену пропаґанду і напружити в активній праці всі свої сили, щоб потягнути за собою український нарід. Мають на те шанси ліпші від когонебудь іншого. Мають людей, мають досвід, мають активну поставу до життя й охоту до політичного суперництва і боротьби. Вже тепер мають усе, що інші мусіли б щойно з бігом часу творити. Є всі надії на те, що в пригожих для політичного діяння умовинах вони, маючи ліпший доступ до мас, здистансують усіх, навіть шалено рухливих бандерівців, що не мають ще політичного досвіду і є взасаді чисто галицьким продуктом, на пальцях можна там полічити людей з-поза Галичини.

Годі пригадати мені докладно тепер, після стільки років, чи саме так були формульовані думки д-ра Вассияна, але такий був хід нашої дискусії над його рефератом, що замкнулася коротко зібраними і повтореними висновками:

1. Німці війну програють.

2. Перед тим ще встигнуть розвалити СССР.

3. У відношенні до України покищо найбільш правдоподібний буде стан окупації, подібний до того, що в Польщі.

4. Питання самостійности України може виринути щойно пізніше, в ході вoєннoї кампанії, або в часі опанування післябольшевицького хаосу.

5. Політичні відносини в Україні і взаємовідносини її з переможною Німеччиною будуть у дуже великій мірі залежати від фактичного стану в Україні, що його німці застануть після свого приходу і що витвориться там в перших хвилях окупації.

6. Тому ОУН мусить кинути всі свої сили на те, щоб цей стан був якнайсильніший і політичний хребет українства якнайтвердший.

Свою акцію мусить почати ОУН вже, негайно.

7. Який цей стан не був би і яким би способом не складалися німецько-українські взаємини, німці з України колись заберуться. На ОУН тяжить відповідальність підготовити в Україні сили, що в моменті німецького впадку переберуть владу в Україні та оборонять її перед чужими затіями.

Ті схвалені тези стали підставою для розроблення тактики ОУН. Вони брали в своє залеження дві кардинальні точки:

1) що німці війни не виграють,

2) що передтим розвалять СССР.

Не минуло пів року, як показалася потреба піддавати ревізії другу точку. Але в той час не було українця, що свято не вірив би в німецьку перемогу над большевиками. Я мав нагоду говорити про те з тисячами людей, вже далеко після того, як почалася війна, і майже аж до самого Сталінґраду переважала віра в упадок большевиків. Хто сьогодні намагається бути мудрішим, що наче б то він уже в 1941 році передбачав німецьку поразку в війні з большевиками, цей говорить нещиро і неправдиво.

Тепер нема сумніву, що факт, що СССР встоявся перед німецьким напором, став катастрофою не тільки для України, але й для цілого вільного світу, що сам до того дуже і дуже багато причинився.

Але хоч у логічному ланцюгові нашого розумування й передбачування це звено швидко випало, сама побудована на ньому тактика ОУН була настільки правильна й обережна, що тільки в пізніших роках потребувала незначних змін. Для її здійснення мусіли ми якнайшвидше і якнайсильніше зорганізувати випадову базу в Генерал-Ґубернаторстві і в тих европейських країнах, де більшими масами поселилася українська еміґрація.

 

------------------------------------------------------------------------

[5] Від заключеного в Рапалльо в 1923 році німецько-московського договору порозуміння.

[6] Життєвий простір.

[7] Не треба забувати, що д-р Вассиян реферував це в травні 1941 року.

[8] Про те, що Галичину прилучать німці до Генерал-Ґубернаторства, і що велику частину національної української території віддадуть румунам у формі так званої Трансістрії - і в голову нікому не заходило. Це була цілковита несподіванка не тільки для нас, але й для всіх українців.

[9] Про пляни Розенберґа на Сході Европи і підготовку до них перед німецько-большевицькою війною 1941 р. доволі вичерпно говорить Роман Ільницький у свому двотомнику "Німеччина й Україна" (Roman Ilnytzkyj: Deutschland und die Ukraine 1934-1945. Tatsachen europaeischer Ostpolitik. Ein Vorbericht, Osteuropa-institut, Muenchen 1956). Використовуючи німецькі архівальні джерела автор характеризує Розенберґа і його східньо-европейську політику, як прихильну для українців, принаймні на початках, доки не переважили противні погляди, що за ними заявився сам Гітлер. На нашу думку висновки автора занадто сміливі. Не дивлячися на почини і фантазії Розенберґа, в практичному підході до України й українців не дав він ніяких, хоч би й мінімальних дійсних доказів своєї прихильної постави.