ПЕРЕДМОВА

Ледве чи хто коли в світі так прагнув війни, як українці в 1941 році. Здається - нема більшого лиха в світі, як війна, бо ж несе вона терпіння, смерть, руїну і спустошення. Ми ж бачили наслідки війни в Україні в роках 1914-1920. А проте, війни хотіли всі. Для українців під большевицьким режімом це була єдина надія зажити вольним життям, для тих же, що поза кордонами СССР, - єдина шанса в історії бачити Україну вільною, суверенною державою.

І коли нарешті та вижидана і сподівана війна прийшла, принесла не тільки знищення Україні і смерть мільйонам її дітей. Вона не тільки розвіяла леліяні мрії про визволення з-під московського большевизму, як один з її прямих наслідків прийшло розчарування в ті сили й методи, що мали зломити хребет большевизмові і московському володінні в Україні. Ще й тепер ми може невповні здаємо собі справу з того, який перелім стався в душах українців після другої світової війни і як визначив він шляхи дальших наших політично-визвольних змагань.

Але тоді, тієї пам'ятної весни 1941 року, ніхто того не сподівався і ніхто про те не думав. Після того, як німецькі полчища перевалилися через Західню Европу і спинилися над берегами Атлянтику настала передишка. Ніяких більших воєнних акцій, коли не рахувати повітряних нальотів - зрештою не дуже шкідливих, - і війни підводними човнами - зрештою не надто успішної. Було ясно, що мусить прийти новий струс. А він прийшов на сході не тому, що ми того хотіли і того сподівалися, але тому, що в витвореній воєнно-політичній ситуації скоріше чи пізніше мусів прийти.

Була це війна страшна не тільки кольосальними військовими і матеріяльними силами, заанґажованими в неї, не тільки безмежним простірно театром воєнних дій, але нечуваною жорстокістю воюючих сторін, що нав'язували до воєнної тактики "спаленої землі" з-перед півтори тисячі літ.

Чи були готові до неї українці? І так, і ні. Підготовані були психологічно: вони війни бажали, на неї рахували, вважали її єдиним можливим засобом перервати московсько-большевицьке володіння, вони брали на себе риск життя і смерти і воліли воєнний злам з усіма його нещастями, як повільну але певну загибіль цілого народу. Але - на тому й кінчалася вся підготова.

З військового боку неможлива була ніяка підготова. Ніхто з воюючих сторін не був заінтересований українцями й Україною, як незалежним і підметним фактором у світовій політиці. І це робило безвиглядними й безнадійними якінебудь спроби активно включитися військовим порядком у воєнні дії, щоб мати співвирішальний голос у ладнанні справ повоєнного світу.

Ще менше надій давала політична сторінка підготови. Хоч і тут характер війни та її стратегічно-політичні цілі виключали з гри українців, як партнерів, хоч би і з дуже незначними претенсіями і правами, зате нашою повинністю було використати всі внутрішньо-політичні можливості і з'єднати цілий український нарід під одним політичним проводом. А це було можливе. Крім Організації Українських Націоналістів не було ніякої іншої політичної сили, що могла б і хотіла б перейняти на свої плечі тягар політичного проводу нації.

І замість того, щоб відчути на собі тягар історичної відповідальности, стати на чолі свого народу, як морально-авторитетний і політично-здатний національний провід у тому часі, ОУН пішла шляхом самопоборювання і в результаті самознищення. З історичної перспективи питання, хто і які особи в ОУН були за те винуваті, не має значення. Історія бачить і реєструє факти і наслідки великого спору в родині українських націоналістів і не цікавиться тим, чия була вина й кого за те слід було покарати.

Так само неважне для неї, що в той час ніхто інший і не хотів і не вмів і не потрапив би серед таких умовин перевести український нарід через війну. Була тоді ОУН, вона це зробити могла і того не зробила - ось і все. Все це питання важні і зрозумілі для сучасного покоління, але вже за десять-двадцять років відійдуть вони на зовсім дальший плян і залишиться тільки ствердження, що в 1940-1941 роках одна тільки ОУН могла створити всенаціональний український провід і що вона того свого історичного завдання не виконала. Що скоріше і повніше усвідомлять собі це всі без вийнятку націоналісти, то більше надії, що страшна наука тієї жахливої доби не піде намарне. За тодішній стан і тодішні події всі ми співвідповідальні і від тої відповідальности ніхто ніколи Організації Українських Націоналістів не звільнить. Кожен націоналіст обтяжений нею, як первородним гріхом і через те святий у нього обов'язок усім своїм життям і всією своєю політичною діяльністю причинитися до відбудови морального престіжу українського націоналістичного руху.

А стан на сьогодні не далеко відбіг за двадцять років і коли б повторилися події другої світової війни, де запорука, що всі знову не скочать собі до горла, як тічня роз'юшених вовків?

Спитався б хто: що це, чи не накликування це до морального самобичування, до покаяльної самокритики на большевицький зразок? Нічого подібного! Самопонижування і самоопльовування були й будуть чужі націоналістові, як і негідні вони кожного чесного українця і занесені в українське життя з темних закамарків формованої століттями рабства московської психіки. Та ми не сміємо лякатися визнати власні помилки, бо без того неможливий ніякий поступ і без того ніколи не відзискаємо довір'я в українському народі. Як довго не знаємо, що зроблено зле, так довго надаремні будуть намагання чинити добре. Сміливо й мужньо до того признатитися вимагає чи не більше відваги, як піти на певну смерть у боротьбі з ворогом. Які б не ставити заміти українським націоналістам, ніхто не скаже, що не ставало їм відваги. Невже ж забракне нам її тепер?

Незаперечний це факт, що весна 1941 року застала нас роз'єднаними в зненависницькому розбраті. Замість розлитися по Україні чистим бистроводним струменем і освіжити ввесь український нарід цілющою силою націоналістичної ідеї, ОУН розділилася на два потоки, закаламучені взаємозненависництвом і братовбивством.

Сказав би хто: та чи вся та метушня українських націоналістів не була тільки бурею в склянці води? Чи, коли б усі націоналісти станули в 1941 році об'єднаним фронтом на чолі всього українського народу, змінило б це вислід війни і принесло б незалежність Україні?

Не змінило б і не принесло б. За великі сили стояли проти себе і в ні одної з них не було інтересу до самостійної України. Одначе, ніхто не може заперечити тих величезних і далекосяглих політичних наслідків, що їх принесла б об'єднана постава українського народу, очоленого націоналістичним рухом у 1940-1941 роках:

1. Засвідчена в той спосіб і в тому часі політична зрілість українського народу не забулася б ніколи ані в самому українському народі ані поза ним. Хоч хвилево ми не маємо можливости виступити на міжнародній арені, але, коли прийде такий час, - а він же ж колись мусить прийти, - традиція 1940-1945 років непомірно заважила б у нашу користь, як народу, що знає, чого хоче, і вміє одностайно і під одним проводом стати за свої домагання.

2. Зерно націоналізму, як найпевнішого джерела духового спротиву політичному й національному обмосковленню України, куди міцніше засіялося б в Україні і видало б буйніші плоди.

3. Не було б теперішнього еміґраційного розбиття, політичне життя українців у вільному світі проходило б під сильним, авторитетним і морально-оправданим традицією воєнних років одним спільним політичним проводом.

Ось так початки і причини теперішнього нашого роз'єднання сягають своїм корінням далеко назад, а в немалій мірі також до розбиття в націоналістичному таборі 1940-1941 років.

А цей табір гарячково готовився тоді до грядучих подій на сході. Готовився кожен окремо і кожен під окремим своїм проводом, без зв'язку і без порозуміння з собою, щобільше - проти себе. Божевільність такого стану сьогодні кожному очевидна, але попробували б ви переконати когось про те напередодні німецько-большевицької війни!

Вже тоді вдаряло мене, а тепер ще виразніше те відживає і зарисовується в моїй пам'яті, що помимо шаленого руху і неймовірної метушні націоналістів у тому часі все українське життя неначе застигло у якомусь безладі. Щоденні драчки, поїздки на границю, біжуча політично-організаційна праця - це були тільки слабенькі порухи на самій поверхні тодішньої дійсности, що не могли зрушити з мертвої точки політичної актуалізації української справи.

Як свідок і учасник тих подій списую їх на папір і передаю читачам у цій третій і останній частині моїх спогадів і матеріялів до діяння Організації Українських Націоналістів у 1939-1941 роках. Може стане вона колись у пригоді майбутньому історикові української смути, а може спонукає інших учасників тих подій теж узяти за перо.

 

Зиновій Книш